Про те, що Великдень – одне з найбільших християнських свят, знає кожен. Але що це свято означає для вас особисто? Які почуття викликає він у вашій душі? Які струни вашого серця змушує співати?

Одне із добре знайомих і разом з тим незрозумілих для нас слів – це, не помилюсь, коли скажу, що –свобода.

Давайте разом  у дні, коли кожен з нас, готуючись зустріти свято світлого Воскресіння Христового, веде нескінченну війну з гріхами у собі, зазирнемо у власну душу і спробуємо відповісти на деякі запитання.

У наші сповнені скорботи дні ми звертаємось до Іісуса Христа. Його страждання вчать нас мужності. Він на Хресті протягує руки до нас, нагадуючи про те, що кожній людині на землі даний хрест, який він починає нести з того самого дня, коли вперше стане своїми дитячими ніжками на землю і до тої самої години, коли його мертве тіло обмиють, як новонародженого, одягнуть, як сповивають дитину, і покладуть , як у колиску, у труну…

Чимало мешканців України (за статистикою, до 70 відсотків) вважають себе православними. Треба розуміти, що це люди, хрещені у Православ’ї. Однак коли заходить мова про те, чи веде така людина православний образ життя — а він передбачає участь у церковних богослужіннях, участь у церковних Таїнствах, дотримання постів, що має пом’якшити людське серце і допомогти побачити й визнати свою неміч, свої гріхи, покаятися і надалі боротися зі схильністю до них, — часто відповіддю буває подив: а як це і навіщо?

Дорогі брати і сестри! Зазвичай навіть не воцерковлені люди знають, коли у православних християн починається найбільш суворий і тривалий зі всіх постів — Великий піст.

Дорогі мої брати і сестри!

Вислів «Стратити не можна помилувати»-розповсюджена крилата фраза для того, щоб передати смисл двох взаємовиключних можливостей.

Ця фраза також часто використовується із заміною дієслова «стратити» на інші (залежно від конкретного тексту).

«У людині все має бути прекрасним: і лице, і одяг, і душа, і думки». Про що цей відомий вислів Антона Павловича Чехова з п’єси «Дядя Ваня»? Безумовно, про цільність людини, чистоту її душі, про гармонію внутрішнього і зовнішнього. Про те, як має бути. А чи знаємо ми про це? Чи задумуємося? Хоч би в моральних і житейських категоріях?

Кожна людина знайома зі своїм внутрішнім голосом, який їй то дорікає, то ніби її пригнічує, а то заохочує і хвалить. Це тонке природжене почуття і називається Совістю.

Тобто Совість - це своєрідний духовний інстинкт, який скоріше і точніше розрізняє добро від зла, аніж розум. Хто його слухає, той ніколи не буде соромитися за свої вчинки.

Молебінь — одне з улюблених богослужінь наших людей. А прохання на них про здоров'я — найбільш часті. Не дивно. Хвороби — біч людський. Здається іноді, що здорових людей просто не лишилося. Ми ремствуємо на якість лікування в медичних установах, на ціни в аптеках, що не відповідають нашим зарплатам, на умови життя, що не дозволяють бути здоровими. Та Бог знає, на що ми тільки не ремствуємо!

Колись у мене була розмова з одним чоловіком про необхідні речі у нашому житті. Зараз хочу поділитися і з вами, дорогі брати і сестри, думками з приводу цієї, здавалось би, не такої вже і нової теми. Теми любові.