Розмір тексту

Покров — відбиток неба на землі

Покров Пресвятої Владичиці Богородиці — у нашому народі одне з найулюбленіших свят. Між тим греки, над якими покров було явлено очевидно, події цієї не святкують. Згадаємо, що ж сталосяз людьми такого незвичного, що Божа Матір видимо постала перед людськими очима. Але згадаємо не тільки подію, а й історичний контекст, у якому вона відбулася.

910 рік, Константинополь, Візантія. На той час — за шість століть існування —ця імперія, що зуміла синтезувати воєдино елліністичну культуру і римську державність із християнською вірою і християнським сприйняттям світу, явила унікальну цивілізацію. Людина більше не була замкнена рамками земного буття й самотою в ньому, її перспективою стала вічність у спілкуванні з люблячим Богом-Спасителем. Відтак над земними благами, над красою тіла вона поставила красу духу — й вразила рівнем освіченості й глибиною філософсько-богословської думки, створила неперевершені зразки літератури й мистецтва, які й тепер, через тисячу років після падіння Візантії, сприймаються як вершина одухотвореної людської творчості. Не було рівних «країні міст» і за розвитком економіки, ремесел, господарської діяльності. Вона вражала світ інженерними й технологічними досягненнями, втіленими в естетично довершені форми. Хвалу Триєдиному Богу візантійці підносили у вишукано красивих, грандіозної архітектури храмах; лики писаних ікон захоплювали витонченістю рисунків, дивували око складні у виконанні мозаїчні ікони. Вздовж мощених вулиць височіли палаци й будинки з цільними мармуровими колонами. Невід’ємною частиною міст були водосховища, акведуки й водостоки. Система іригації через водойми та канали живила сільськогосподарські поля. Коштовні візантійські тканини були бажаним товаром як на Сході, так і на Заході…

Нова система духовних і моральних цінностей у поєднанні з широко доступною системою освіти стала фундаментом високої культури соціуму — як суспільної, так і особистої. В імперії працювали школи, бібліотеки; нормою були громадські лазні. Епоха візантизму (так наукою названо культуру Візантійської імперії) породила геніальних мислителів, письменників, зодчих, іконописців.

Візантії стояла на чолі культурного життя значної частини світу й світила йому, як свіча на свічнику. Зовнішнє ж її оточення було значно темнішим і грубішим. Той же Захід в цей час, на відміну від Сходу, залишався переважно варварським, неграмотним. Серйозний поштовх до отримання знань західними європейцями дав засновник Німеччини та Франції, імператор Заходу Карл І Великий, який сам не вмів читати й писати — хоча дуже хотів, розуміючи важливість грамотності для утвердження держави та християнства; відтак наполегливо навчався граматиці, мовам, риториці, астрономії, піклувався про освіту духовенства та народу, сприяв розвитку науки. Це було на початку ІХ століття. До епохи просвіти варварська Європа мала прожити ще кілька століть… Французький історик ХІХ століття Огюст-Симеон Люс тонко підмітив:«Перш ніж думати про значне поширення грамотності, європейцям треба було виховати в собі любов до охайності та звикнути до вживання носильної білизни. Так сказати, вчення до навчання; підготовка себе — чистого і охайного — до зустрічі з текстом, в якому затверділо на століття чисте й округле Слово». А поки що європейці захоплюються Візантією і описують її як казково багату країну.

На ці багатства безупинно зазіхав хтось із сусідів — готи й гунни, авари, перси й араби, болгари й східні слов’яни (до прийняття ними християнства), лангобарди (давньогерманське плем’я) й ті ж франки… Від імперії намагаються відібрати території — і це час від часу вдається; вона намагається їх повернути…Візантія постійно перебувала в стані війни. А в ситуації небезпеки серце людське відкривається для Бога особливо широко. Тим більше що для візантійців чистота віри була найважливішою справою. Серед них постійно кипіли витончені богословські суперечки. Нащадки ромеїв вірили в Промисл Божий і чудо як життєвий і політичний чинник, і чудеса з ними відбувалися.

Так, у 626 році об’єднані сили персів і аварів так і не змогли взяти Константинополь, що здавався вже приреченим,— візантійці приписували це заступництву Божої Матері, Яку побачили нападники на стінах міста. У 860 році руси, зруйнувавши давні околиці столиці імперії, настільки ж раптово і безпричинно відступили. Знов чудо.

І ось 910 рік. Константинополь переживає чергову облогу — цього разу сарацинами, тобто арабами-мусульманами. Фізичної допомоги ніхто надати столиці не міг. І тоді жителі звертаються до Божої Матері. Імператор, сановники, Патріарх, багаті й бідні — кілька тисяч чоловік збираються у Влахернський храм, в якому зберігалася риза Богородиці, де соборно моляться за всеношним бдінням, тобто всю ніч.

Було вже близько четвертої години ранку, коли двоє обранців Божих — Андрій, Христа ради юродивий (до слова, слов'янин), та його учень Єпіфаній — раптом побачили Преблагословенну Діву Марію, Яка стояла у повітрі під склепінням храму разом з апостолом Іоанном Богословом, Предтечею і Хрестителем Господнім Іоанном і багатьма іншими святими. Вона стояла в уклінній молитві перед Своїм Сином і в руках тримала покров, омофор, яким покривала всіх, хто молився. Це явлення Богородиці було прославлено в храмі, потім у всьому місті й розтлумачено як спасіння від вторгнення іновірців. І справді вороги були відкинуті від стін Константинополя бурею, що раптово розігралася тоді, коли віруючі опустили у воду ризу Богоматері.

«По вірі вашій хай буде вам» (Мф. 9:29), — сказав Господь сліпим, які хотіли прозріти, а водночас і всім нам. Отже, віра візантійців була сильною, а молитва полум’яною, щирою.

Не мине відтоді й сотні років, як Київська Русь прийме християнство від Візантії, засвоївши й усю сукупність культурної традиції візантизму ще й отримавши в дар алфавіт, написаний для слов’ян проповідниками з Візантії святими Кирилом і Мефодієм, і на його основі — писемність. А ще через чотири з половиною століття Візантія, що стійко виживала протягом тисячі років, відбиваючись від ворогів: одних зробила друзями, як русів, сербів, болгар; інших підкупила дарами; третіх перемогла; — все-таки перестала існувати, послаблена друзями-хрестоносцями й розтерзана мусульманами. Її надбання стали основою для Ренесансу Європи. І все ж основний її спадок лежить не в матеріальній і навіть не в культурній площині. Її перлина — це віра, це самовіддане безкорисливе служіння Творцю, це стяжання ще на землі Царства Небесного. Це щира соборна молитва в храмі, за якою Богородиця молиться перед Прекстолом Сина Свого і Бога й видимо являє людям Свій покров і дарує благодать. Цей досвід богоспілкування в ідеалі має стати й нашим особистим досвідом. Тому будемо поспішати в храм не просто поставити свічку. Йтимемо до Бога, Якому в молитві принесемо всі свої радості й біди, гріхи й слабкості, принесемо себе — і благодать Божа виправить нас і допоможе нам.

Про автора

Останні публікації:

Полтавщина:

Наш e-mail:

Телефони редакції: (095) 794-29-25 (098) 385-07-22

Реклама на сайті: (095) 750-18-53

Запропонувати тему