Любити — це просто
У дитинстві все просто.Тому в ньому уживаються реальність і казка. Просто сходить сонце і просто настає ніч. Просто нахиляється над ліжечком мама і просто зазирає у вікно добрий веселий Карлсон, під дахом цвірінькають горобці,блищать на луках росяні трави, а десь далеко під Срібним копитцем виграють самоцвіти і розмовляє Мурьонка...
Просто не тільки довкола, а й бути самим собою: засміятися, заплакати, здивуватися, повірити, погратися, обізватися до незнайомої людини, подружитися. Просто любити. І до Христа, очевидно, прийти просто. Простіше, ніж дорослому з купою сумнівів і запитань.
Чиста дитяча душа вірить просто. «Для чистого все чисте», — сказав Апостол (Тит. 1:15). А ще раніше Господь сказав у Нагорній проповіді: чисті серцем — блаженні. Тому прикликає до Себе нас, Своїх дітей, прохаючи й бути як діти — бо таких є Царство Небесне. Вони нелукаві, вільні, без хитрості й зарозумілості.
Ось такою дитиною — світлою, святою, чистішою не тільки від усіх людей, а навіть від Херувимів — колись піднялася на сходи Єрусалимського храму Пресвята Отроковиця Марія (це свято Введення в храм Пресвятої Богородиці Церква святкує 4 грудня). Вона була даром Богу Її батьків і усього людства. Діва виховувалася й зростала у храмі Божому серед великої святості, чистоти й Божественної сили. У простоті сприймала Вона слова життя і спасіння, складаючи їх у серці. Воно сповнювалося любов’ю до Бога, бажанням виконувати Його волю — й стало нерукотворним храмом, вмістилищем Бога Слова.
Зробити своє серце храмом покликані й усі ми. Власне, заради цього ми прийшли в цей світ. З роду в рід передаючи заповіді Господні — не на словах тільки, а своїм життям, — людство мало б жити по-Божому, в мирі… Судячи зі спалахів ворожнечі, щось у наших серцях негаразд.
Але доки дихаємо, маємо шанс виправитися. Свята Церква про це нам особливо нагадує в час посту. А проте, і кожен Божий день дається можливість дослухатися до своєї совісті, попросити пробачення в тих, кого образили, сказати «ні» своєму гніву, своєму лукавству, своїй нечесності, прийти в храм. А зрозумівши, заради чого народився Господь на землі, розповісти про це своїм дітям, які приймуть істину у простоті серця.
Сумніви все одно колись виникнуть, запитання потребуватимуть відповіді. Але не зітреться з пам’яті отчий дім, світитиме на видноколі, як маяк уночі, своїми вікнами заблукалому в житейському морі кораблю. І бабусині слова: «А ти перехрестись — і нічого не бійся» — теж не зітруться. І мамина віра, що вдома в куточку горить свічечкою і виливається молитвою перед маленькою, на папері, іконочкою, у скрутний час стане сталевим канатом, що не дасть потонути, дістане і з дна морського. Й очі Христа, що дивляться, як і перш, заразом і лагідно, і строго, і довірливо, і запитально — ніби чекаючи розмови по щирості, щоб відлягло від серця в обох, — до віку закарбуються, якщо вже зустрівся поглядом...
Солодко буде від спогадів. І щемко. Навіть якщо розтрачено-розгублено простоту в помилках і падіннях, підвестися все ж таки не пізно. Щоб знов учитися любити, терпіти, прощати, вірити.
