Геть печаль і втому!

Улюблена кішка там ніжиться біля батареї, прикриваючи ніс своїм пухнастим хвостом, — до зими. На столі парує тепла смачна страва в тарілці. М’яка подушка вабить на диван, до телевізора… Хочеться разом із пальтом зняти з душі денні клопоти, а з рук та ніг — важкість напруги. І забути, забути про все… Думаю, кожен може впізнати себе у цих прагненнях — вони з’являються час від часу, цілком природні для втомленої людини… І все ж з одним застереженням: якщо тільки такий образ відпочинку не стає образом життя. Людина — не кішка, спати біля батареї — не її покликання.

Нам заповідано працювати в поті чола ради хліба насущного. До речі, живучи в раю, з Богом, люди не знали, що таке втома. Людська неміч — це наслідок гріхопадіння, яке дісталося в покарання всьому людству. Тепер наша справа — терпіти і вірити. Вірити, в те, що покарання — хоч і важке випробування — воно не може нагадувати відпочинок на курорті, але воно не може бути й некорисним. У Бога все на благо! І наші немочі потрібні нам. Стомлення, безсилля — одна з необхідних умов духовного життя: це тривалий подвиг. Ви помічали, як безсила людина — безсила в будь-чому: здоров’ї, обставинах — змінюється? Змиряється, починає розуміти, що від її зусиль і прагнень залежить не все, зрештою допускає думку про існування Бога, іде в Церкву і просить про допомогу Господа… Власне, все це ми повинні були б робити у повноті сил. І тоді не потрібні були б ні хвороби, ні втома, ні втрати, ні страждання… Але які ж ми впертюхи! Тільки терпляче несення власних слабкостей змушує людину подивитися в небо…

Отже, праця не повинна заземляти, відривати від неба.

От тільки ми й тут зуміли змішати праведне з грішним. Як часто наша робота і втома від неї чомусь стають на заваді духовного життя. Почитати Євангеліє?! Піти в храм?! Та ви що! Немає сил, немає наснаги, немає часу… Руки опускаються, очі розбігаються!

І що маємо? Пряме протиріччя заповіді Божої і її наслідку!

А буває так, виявляється, не тоді, коли людина перетрудилася.

Треба навчитися відрізняти справжню втому від… ліні й духовного мороку, суму. Так радять психологи і… святі отці. І хронічна «диванна терапія» в цьому випадку — якраз не ліки, а симптом. Ознака лінивої зніженості на догоду плоті. Втомлений трудами і хотів би ще потрудитися, так не може, а печальний не хоче. «Якщо людина буде втомлена душею, то й тілесний відпочинок не відновлюватиме її сил. Душевна втома — ось що вимотує людину», — навчає відомий подвижник сучасності святий Паїсій Святогорець. І він же дає пораду: «Блаженні ті, кому вдалося спростити своє життя, звільнити себе від зашморгу цього мирського вдосконалення — від безлічі зручностей, рівних безлічі труднощів, і позбутися від страшної душевної тривоги нинішньої епохи. Якщо людина не спростить своє життя, то вона буде мучитися. Тоді як спростивши його, вона позбавиться від цієї душевної тривоги».

Можливо, в нас, залежних від сучасних умов життя, ці слова відразу викликають спротив. І все ж не поспішатимемо відкинути слова людини, яка пізнала істину власним досвідом.  

Сам монах жив надзвичайно аскетично. Власне, в нього не було нічого! Хатка-келія вражала відвідувачів відсутністю речей. Якось до  нього прийшов знайомий і приніс речі, що передав якийсь чоловік і просив помолитися, щоб його покинула душевна тривога. «Щоб від нього пішла, а до мене прийшла?» — запитав старець, так і не прийнявши передачу. «На Сінаї у мене була одна консервна банка — в ній я варив і чай, і кашу, — розповідав святий. — А що, думаєте, багато потрібно людині для життя?»

Але таке його багатство безкорисливості компенсувалося багатством духу. До нього, сухенького, слабенького, вимореного (бо він постійно перебував у трудах молитовних і фізичних), бідного за мирськими мірками, їхали з усього світу за допомогою, за молитвою, на яку швидко відзивався Господь.

Утім, не пропоную в точності повторювати досвід цього святого старця. Кожному по силах. Ми не подужаємо. Але прислухатися до його поради і спростити, наскільки можемо, своє життя — залежить від нас. В оточенні диванів, сервізів, комодів, техніки, в клопотах про нові дивани й престижні умови свого побуту де ж черпати фізичні, а головне душевні сили? Де викроїти час на те, щоб відпочити, заспокоїтися і подбати про душу, а не тільки про тіло?

Щоправда, пріоритети ми розставляємо в залежності від того, у що віримо. Віримо в те, що матеріальні блага — найголовніші в житті, — будемо й далі накопичувати їх, нести тягар тривоги за них, нервувати, хворіти, печалитися… А якщо віримо в Промисл Божий — прийдемо до Бога, Який кличе: «Прийдіть до Мене, всі струджені та обтяжені, і Я заспокою вас» (Мф. 11:28). Віруючі люди знають, що обіцяне Господом — не алегорія, а правда.

У митрополита Лімассольського Афанасія (Ніколау) є розповідь про афоніта, який повірив і стяжав спокій у руках Божих. Звичайно, подвиг ченця особливий. І все ж варто вловити його суть.

Один час тоді ще майбутній митрополит жив на Афоні: «Коли у нас достигали фрукти й овочі, наш старець розкладав їх у пакети і роздавав їх престарілим ченцям, що жили по сусідству. Навпроти, в ущелині, в маленькій келії жив один старчик на ім'я Сергій. Він жив один у напівзруйнованій келії в дуже пустельному місці. Щоночі я спостерігав, як він від свічок запалював лампади у своєму храмі. Ночі в горах дуже темні, й світло від свічки було видно здалеку. Наш старець попросив віднести йому пакет з продуктами.

Я підійшов до його келії і постукав у двері. Коли отець Сергій відкрив двері, я простягнув йому пакет зі словами:

—Отець Сергій, наш старець попросив мене віднести тобі ці продукти!

Пакет був забитий вщерть.

— Ах, дякую тобі! — каже. — Я візьму тільки те, що мені потрібно. — Він узяв трохи хліба, зелені і ще чогось, кажучи: — На сьогодні цього досить!

Тоді я заперечив йому:

— Старче, візьми весь пакет, я це все для тебе приніс!

— Ні, ні! Дякую тобі, отче! В мене немає поки такої потреби! Цього вистачить на сьогодні!

— Візьми інше, будеш мати і завтра! — вигукнув я.

На що він мені відповів:

— Вірю, що Господь, Який подбав про мене сьогодні, подбає про мене і завтра!

— Звичайно, отче, але все це теж для тебе Господь послав!

— Згоден! Але Господь сказав: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні». Тобто, на сьогоднішній день, а про завтрашній день Він нічого не говорив.

Тоді я запитав його, скільки років він живе в цій келії. Виявилося, що п'ятдесят шість років. П'ятдесят шість років він прожив на цьому місці, не турбуючись про те, що він буде їсти завтра! Дивіться, Господь протягом п'ятдесяти шести років посилав йому його хліб насущний тільки на сьогоднішній день.

Уявіть, які віра і надія на Промисл Божий були у цієї людини!»

Добре б і собі спробувати так покладатися на Бога! Не за горами Різдвяний піст. Це зручний час для таких починань. Ми всі можемо відкинути печальну втому, піти в храм, сповідатися, приступити до Причастя Таїн Христових — прийти до Господа, Який кличе і жде. У нас є шанс хоч трохи наблизитися до неба.