27 січня – Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Його проголошено рішенням Генеральної Асамблеї ООН (Резолюція № 60/7 від 1 листопада 2005 року) й приурочено до дати звільнення в 1945 році військами Червоної армії нацистського концентраційного табору Аушвіц (Освенцім).
Ставши блогером, в очах певної частини читачів я зробився ультра-націоналістом, нацистом, фашистом, одним словом тим, кого вони презирливо іменують «нациками».
Учора вночі два негідники влаштували на шпальтах «Полтавщини» справжнісінький шабаш. Брутальний і цинічний. Вкотре.
Сьогодні вранці передивлявся вчорашні вечірні коментарі до публікації «Початок (входження українських земель до складу СРСР)». Спочатку їх було 49. Невдовзі стало 46.
Не кожному може настільки пощастити – святкувати свій день народження у день «кінця світу». Мені пощастило.
Франко-російська. Саме так називають цю війну в сучасній українській історичній літературі. Бо для нашого народу вітчизняною вона ніколи не була.
Сьогодні стартова сторінка російськомовної Вікіпедії починається статтею «Бандера, Степан Андреевич».
Журналіст Ян Пругло вирішив повчити мене стандартам професії історика.
Вдруге звернутися до теми мене змусили відгуки деяких читачів на попередню публікацію. Зокрема, такі:
На Полтавщині, у Зіньківському районі, є село Ступки. Воно ніколи не було великим. Нині чисельність його мешканців становить 235 осіб. У 1859 році козачий хутір Ступки налічував 254 жителів (58 дворових господарств). У роки Голодомору Ступки були центром сільської ради. До неї входили ще два колишні поселення вільних козаків – на той час невеличкі села, фактично хутори, Проценки (згодом вони перебрали «пальму першості»: зараз тут 545 чол. населення, сюди перенесено сільраду, школу) та Дуб’яги (на сьогодні – 124 мешканці). Упродовж 1932–1933 років тільки одна Ступківська сільрада втратила щонайменше 66 жителів. Пошуковцям удалося встановити імена 63-х. При цьому лише про окремих осіб з’ясовані точні біографічні дані – кривавий більшовицький режим надійно приховував сліди своїх злочинів.