Розмір тексту

ТО ХТО Ж НАЦИСТ?

Ставши блогером, в очах певної частини читачів я зробився ультра-націоналістом, нацистом, фашистом, одним словом тим, кого вони презирливо іменують «нациками».

При цьому я жодного разу не погрішив проти історичної істини. Ні один із наведених мною фактів не був спростований.

Вірніше, даним, узятим із реальних історичних документів, із ґрунтовних досліджень авторитетних авторів, фахівців своєї справи, мої «опоненти» намагаються протиставити персональні образи, спроби дискредитації та сумнівні цитатки, відшукані у нетрях смітникової частини інтернету.

І торочать невтомно про «педофіла» Мазепу, «душогуба» та «антисеміта» Петлюру, «душителя котів» Бандеру, чи як Грушевський довів до голодної смерті письменника Нечуя-Левицького. Безглуздість цих та інших нісенітниць перевірити легко – було б бажання.

Однак його якраз і нема.

Допоможемо їм.

***

У коментарях до мого останнього матеріалу в блозі хтось із ніком Heyder із піною на вустах доводив, що Іван Мазепа був педофілом на підставі… кількох уривків із його листів до Мотрі Кочубей. Це зворушливе листування було видане сучасним російським істориком Тетяною Таїровою-Яковлевою, як додаток до книги: Таирова-Яковлева Т.Г. Мазепа. – М.: Молодая гвардия, 2007. – 271 с. Вийшла праця у відомій і популярній серії «Жизнь замечательных людей».

Тетяна Таїрова-Яковлева

Тетяна Таїрова-Яковлева

Дещо про авторку. Тетяна Геннадіївна є професором і доктором історичних наук, викладає у Санкт-Петербурзькому державному університеті, водночас очолює Центр із вивчення історії України історичного факультету. Цікаво, що в 1992 році вчена рада цього ж таки факультету звинуватила молоду дослідницю та її наукового керівника шевченкознавця Юрія Марголіса в… «українському буржуазному націоналізмі».

Пройшов час. Ретрогради відступили. Принциповою позицією, бездоганним знанням історичного матеріалу Таїрова-Яковлева змусила рахуватися зі своїм науковим доробком. Зараз вона – найкращий мазепознавець Росії.

Її бійцівську вдачу характеризують й інші досягнення – звання майстра спорту з кінного спорту та майстра спорту зі стрільби.

Зрозуміло, чому толерантний і виважений у своїх коментарях freemason звернувся до Heyder’а: «С вашими выводами всё понятно, а какой вывод сделала приводимая вами Таирова-Яковлева по поводу характера отношений Мазепы и Мотри?» (10 січня, 19:19). Звернутися до першоджерела – ось дійсно толкова пропозиція.

Та сподіватися від українофобськи налаштованих heyder’ів хоча б мізерної об’єктивності марно. Свою суспільну місію вони вбачають у паплюженні українських достойників. Запит freemason’а залишився без відповіді.

А Таїрова-Яковлева, котра ретельно вивчила життєвий шлях гетьмана Мазепи та його оточення, з приводу його пізнього кохання писала, зокрема, таке:

«Роковую роль здесь сыграла Любовь Кочубей [тобто матір Мотрі – І.Г.], женщина с сильным, но склочным характером, имя которой уже упоминалось в связи с конфликтами между старшиной. Любовь была дочерью старого полтавского полковника Жученко, с детства привыкла к власти, любила, чтобы все подчинялись ее воле. Но тут коса нашла на камень. Мотря стояла на своем. Любовь (Мазепа в своих письмах именует ее мучительницей за тиранское обхождение с дочкой) третировала Мотрю, по некоторым свидетельствам – даже била. И все закончилось тем, что в один прекрасный вечер девушка убежала к гетману.

Сколько она пробыла у Мазепы – неизвестно, но вскоре он отослал ее обратно к родителям в сопровождении стрелецкого полковника Григория Анненкова. Прощаясь в «покое мурованном», Мотря поклялась, «что хоть так, хоть этак будет, но любовь наша не изменится». Мазепа подарил возлюбленной брильянтовый перстень, («лучше и дороже которого у меня не имеется». Гетман целовал «беленькие ручки» и уверял, что «если жив буду, то тебя не забуду».

Мотря была огорчена решением Мазепы отправить ее обратно домой. Тот объяснял, что, во-первых, Кочубеи «по всему свету объявили, что я взял у них дочку ночью силой и держу у себя вместо наложницы». Во-вторых, гетман откровенно признавался, что, если бы Мотря оставалась у него в доме, «я бы не смог никоим образом выдержать, да и Ваша милость тоже. Стали бы мы с тобой жить так, как супружество велит».

Несмотря на всю силу любовного влечения («Моя сердечно любимая, наймилейшая, наилюбезнейшая Мотроненько!»; «Сама знаешь, как я сердечно, страстно люблю вашу милость. Еще никого на свете я не любил так», Мазепа поступил благородно. Но это ему в заслугу никто не поставил» [Таирова-Яковлева, 2007, с. 163].

«Как бы ни были привлекательны эмоции, владевшие сильными мира сего три столетия назад, хотелось бы в заключение подчеркнуть другое: явное несоответствие, которое переходит из работы в работу. Роман с Мотрей, почему-то, как аксиома, считается преддверием и причиной доноса Кочубея. Между тем эти события разделяло более двух с половиной лет, весьма драматичных для судеб Украины и России. Мотря за это время успела выйти замуж за близкого Мазепе человека – генерального судью Василия Чуйкевича. Он был не просто старшиной, но бывшим дворским Ивана Степановича, возведенным им сперва в звание регента генеральной войсковой канцелярии, а потом уже генерального судьи. Кстати, Чуйкевич не покинет гетмана вплоть до Полтавской битвы. Так что причиной казни своего отца Мотря ни в коем случае не была. И разум от горя она не теряла, но наоборот – разделила судьбу своего мужа и была отправлена Петром в 1710 году в Сибирь (несмотря на «реабилитацию» своего отца), где, по-видимому, и умерла. Вот такой печальный конец, но совершенно иной, чем у Пушкина» [Таирова-Яковлева, 2007, с. 165].

***

Інший активний коментатор із ніком grom78 із посиланнями на «незаангажированные сайты» у черговий раз узявся поширювати байки про патологічну, ще з дитячих літ, жорстокість Степана Бандери, про побиття ним своєї вагітної дружини, спроби ґвалтування жінок своїх соратників, подружні зради.

У переписці через коментарі мені доводилося вказувати цьому «борцеві за історичну істину», котрий наполягає, що у своїх мудруваннях є цілком самостійним, на бездумне використання ним очевидних фальшивок.

Так, у нищення котів Бандерою grom78 увірував, начитавшись опусів Олеся Бузини. Вірогідно, найбільш тенденційного в Україні літератора, що пише на історичні теми. При цьому відповідної освіти голомозий борзописець не має. У 1992 року він закінчив філологічний факультет Київського університету за спеціальністю «викладач російської мови та літератури», проте викладацькою діяльністю не займався. Подався в журналістику.

Замість знань син офіцера 5-го (ідеологічного) управління КДБ УРСР має політичне кредо: «Моїм ідеалом є відтворення Російської імперії» (фраза 1999 року). Отож і старається, як уміє, над очорненням видатних українців.

Пасквіль Бузини, надрукований у газеті «Сегодня» 29 січня 2010 року, так і називався – «Бандера – душитель котов».

Хвороблива уява українофоба породила такий емоційний пасаж: «А котов он душить обожал! Точь-в-точь, как булгаковский Шариков! Это было его любимое детское занятие – как другим мультфильмы смотреть. Он на кошаках силу воли и беспощадность к врагам нации оттачивал! Причем душил их маленький Степанчик публично – на глазах ровесников, внушая им ужас и уважение к своей куцой, но грозной персоне. Факт этот не отрицают даже его нынешние – самые благосклонные биографы».

«Запозичив» же цей нібито факт Олесик із книги, як він висловився, «некой Галины Гордасевич».

Галина Гордасевич

Галина Гордасевич

Самозакоханий Бузина, котрий уважає себе найпопулярнішим письменником України, мав би знати, що Галина Гордасевич була авторкою багатьох віршованих збірок і кількох публіцистичних книг. Народилась вона 31 березня 1935 року в м. Крем’янці, що на Тернопільщині. Її батько, священик Леонід Гордасевич, зазнав політичних репресій і з 1946 по 1953 рік перебував у сталінських таборах.

Шлях батька повторила й донька. 16-річною, Галина щойно почала навчання в Острозькому педучилищі, її було арештовано і засуджено на 10 років таборів – «за антирадянську агітацію серед студентів».

Звільнили дівчину після смерті Сталіна. Відбувши неповних три роки, вона приїхала на Донбас. Навчалась у школі робітничої молоді, одночасно працюючи різноробочою на будівництві. Згодом вступила до Донецького індустріального інституту, далі – на театральне відділення культосвітнього училища. 1971 року закінчила Літературний інститут ім. Горького у Москві.

Займала активну життєву позицію. У перебудовні часи стала співзасновницею Донецького Товариства української мови та Донецького Крайового Руху.

11 березня 2001 року Галини Гордасевич не стало. Посмертно відома донецька поетеса, член Спілки письменників України, громадянський активіст була нагороджена Почесною відзнакою-хрестом «За заслуги в боротьбі за волю України» Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих та орденом «За вірність» ім. В. Стуса – товариством «Меморіал».

Книгу «Степан Бандера – людина і міф» Галина Гордасевич надрукувала в останній рік свого життя. Відразу ж вийшло кілька її перевидань, наприклад: Гордасевич Г. Степан Бандера: людина і міф / Передм. Ю.Шухевича. – 3-є вид., допов. – Львів: Піраміда, 2001. – 208 с.

І от, що насправді написано в книзі  Гордасевич:

«Володимир Бєляєв, згадуючи про цей період життя Степана Бандери, писав, що той, б’ючись об заклад, на очах у ровесників однією рукою душив котів «для зміцнення волі». Ці два останні слова в Бєляєва взято в «лапки», що, як відомо, робиться, коли слова вживаються в іронічному тоні або в протилежному значенні.

Що ж, Бєляєв перебував у Західній Україні в ті роки, коли були живими ще багато людей, які добре знали сім’ю Бандерів, і хтось із них міг розповісти таку історію радянському журналістові (бо якби розказав щось добре, то де він був би вже на другий день «за антісовєтскую агітацію»).

А ось збереглася розповідь про дещо інший випадок.

У 1924 р. українському суспільству стало відомо про трагічну долю зв’язкової УВО Ольги Басараб. Її арештували поляки і протягом однієї ночі закатували до смерті. Одного разу сестра Бандери Володимира, зайшовши зненацька до кімнати, застала свого брата блідого, з міцно зціпленими зубами, а з кінців його пальців капала кров. Придивившись ближче, Володимира побачила, що під нігті Степана загнано голки. «Ти збожеволів!» – вигукнула вона. «Та ні, – з трудом розціплюючи зуби, відповів брат. – Просто я хотів перевірити, чи зміг би перенести, якби мене схопили вороги і почали заганяти голки під нігті».

Тож якщо епізод з котами справді мав місце, то не від вродженої схильності до садизму, а від хлоп’яцького, може, й нерозумного бажання перевірити себе: чи зможеш ти позбавити життя іншу істоту? Адже в революційній боротьбі, яку вже остаточно обрав для себе Степан Бандера, напевно, доведеться позбавляти ворогів і зрадників життя або й посилати на вірну смерть друзів. Що відчував при цьому в останньому випадку Степан Бандера, дізнаєтеся, коли прочитаєте його виступ на Львівському процесі 1936 р.»

Зі «свідченнями» щодо патологічного садизму та непомірної й неконтрольованої хтивості дорослого Степана Бандери ситуація є взагалі сміхотворною.

У 1962 році у радянській Україні було видано книжку «Чорні справи 3Ч ОУН». Її «автор» – Мирон Матвієйко, колишній референт Служби безпеки Закордонних Частин (ЗЧ) ОУН. Під псевдо «Усміх» для налагодження зв’язків із націоналістичним підпіллям він був скерований у Західну Україну особисто Степаном Бандерою, та в червні 1951 року схоплений працівниками МДБ УРСР.

Оскільки Мирон чудово розумів, що йому загрожує, рятуючи свою шкуру, вирішив «взаємодіяти» з органами. Вже на перших допитах дав свідчення про закордонні центри ОУН та організацію співпраці з іноземними розвідками.

Цінного в’язня возили у Київ і Москву, де з ним вели розмови найвищі чини, аж до міністра МДБ СРСР Віктора Абакумова (про роботу з Матвієйком досить детально розповів у своїх мемуарах Павло Судоплатов).

Незабаром Мирона зарахували до агентурного апарату МДБ УРСР. Він став спецагентом «Четвертим». Новий статус значно поліпшив умови утримання «в’язня № 50», зокрема його раціон. Бранець отримував спеціально придбані якісні харчі, включно з вишнями, полуницями, різними солодощами.

Дбали чекісти й про «духовну їжу» для свого нового соратника. Для нього організували навчання за програмою вечірнього відділення теплотехнічного факультету Київського політехнічного інституту, відвідання лекцій товариства «Знання». Двічі на місяць – екскурсії на підприємства та в передові колгоспи. Влаштовували також культпоходи в кіно та до театрів. Зрозуміло, що в супроводі двох оперпрацівників і бригади «зовнішнього спостереження». Та й у виборі фільмів чи вистав Матвієйко не був самостійним – доводилося задовольнятися лише рекомендованими стрічками. У перелік входили також опери, такі як «Богдан Хмельницький», «Запорожець за Дунаєм», «Борис Годунов».

Завдяки цим заходам колишній «бандватажок» мав особисто переконався в «докорінних перевагах соціалістичного ладу» та в «розквіті України під мудрим керівництвом комуністичної партії».

Ідейному зростанню спецагента мало сприяти студіювання праць класиків марксизму-ленінізму, в першу чергу «Краткого курса истории ВКП(б)», а також офіціозної «Історії Української РСР». Правда, як іронізує професор Юрій Шаповал, котрий долі Мирона Матвієйка присвятив окрему статтю, у переліку закупівлі сталінський «Краткий курс» чомусь значився після туалетного паперу...

«Четвертий» все відпрацював. Передавав за кордон дезінформацію, заманював колишніх соратників до УРСР, де їх знешкоджували чи заарештовували. З радіограм, які надходили у відповідь на повідомлення Матвієйка від керівництва ОУН, чекісти отримували цінну оперативну інформацію. Усе це прискорило ліквідацію націоналістичного підпілля на території УРСР.

19 червня 1958 року спеціальним Указом Президії Верховної Ради СРСР Мирона Матвієйка, іменованого раніше «крупним державним злочинцем», було помилувано і звільнено від кримінальної відповідальності.

Коли агентурний потенціал «Четвертого» було відпрацьовано, його почали використовувати в пропагандистських цілях. Із ним влаштовували прес-конференції, виступи в навчальних закладах, трудових колективах. За його підписом з’являлися викривальні антиоунівські статті в газетах «За повернення на Батьківщину», «Вісті з України», у галицькій пресі. Побачили світ кілька брошур, зокрема й згадана вище. Ці публікації всіляко таврували діяльність українських націоналістів, поливали їх немислимим брудом, зображали справжнісінькими недолюдками.

Фахівці уважають, що сам Матвієйко не писав тих пасквілів. За лексикою, і синтаксисом, і стилістикою, а передусім за тональністю, вони нагадують «творчість» таких радянських публіцистів – «спеціалістів по боротьбі з українським буржуазним націоналізмом», як Дмитрук чи Бєляєв (останнє прізвище згадувалося в уривку з книги Гордасевич у зв’язку з «душінням» котиків).

Можливо, Мирон і не бачив «своїх» писань перед публікацією. Інакше б не з’являлися в них грубі фактичні помилки на кшталт «операції батальйону «Нахтігаль» на чолі з гауптманом Шухевичем і Побігущим» (Матвієйко не міг не знати, що Євген Побігущий очолював батальйон «Роланд»).

А нібито бита в живіт своїм чоловіком вагітна Ярослава Бандера народила трьох дітей: Наталку (1941), Андрія (1944) та Лесю (1947). Її батько, Василь Опаровський, був греко-католицьким священиком. Як, до речі, і її свекор – Андрій Бандера. З майбутнім чоловіком Ярослава познайомилася 1940 року у Кракові.

Степан Бандера з дружиною і дітьми

Степан Бандера з дружиною і дітьми

За рік після трагічної смерті батька одна із доньок лідера ОУН, 13-річна Леся, написала в своєму щоденнику, звертаючись до тата:

«Я мала людину, яку я найбільше в житті любила, перед мною як приклад. Кожного дня Ти мені наново вказував дорогу, керував моїм життям…

Ти для мене часто був все, напевно так само для Андрія і Наталі ... знаю, що Ти теж нас всіх однаково любив з цілого серця, та з цілої Твоєї душі. Як ти на довший час виїхав, я за Тобою тужила, і чекала часто нетерпеливо на Твій приїзд…

В твоїм погляді на мене було все, Твоя любов, вся Твоя вдача, твої клопоти та старання за нас, Твоя втіха нами, Твої бажання та вимоги до нас. Все було в Твоїм погляді та в Твоїй усмішці. Та якщо я щось добре зробила в цей день, я була горда з того і тішилася, що я Тобі зробила утіху. І якщо я зробила щось зле, то я собі все пригадала та й встидалася за те, навіть якщо ти того не знав, а тоді тим більше, бо це було мені так, якби я Тобі за Твоїми плечима зло вчинила, так як би Ти мені довіряв та й думав про мене якнайкраще, а я Твоє довір’я надуживала та й розчарувала Тебе…

Тату, і власне в вечір перед Твоєю трагічною смертю … Ти сидів в великій кімнаті, читав газету, говорив та жартував з мамою, і Ти був такий спокійний, веселий та задоволений, і мама теж… цей вечір залишився мені незабутним і найкращим мого дотеперішнього життя…

Тобі судилося, Тату, лягти на полі визвольної боротьби Україні. Ти є символом для цілої країни. Ти є символом для українських націоналістів та патріотів. Ти є нашим провідником, Тату, бо я як дуже я Тебе любила, як ти ще жив, але ще більше я люблю Тебе тепер, коли Тебе більше нема біля нас.

І тату, прошу, дай мамі нової охоти та сили до життя. Нехай мама ще бодай трохи полюбить життя та знайде ціль життя і таке щось, щоби мамі заповнило життя».

А Мирон Матвієйко після бурхливих подій, пов’язаних із тавруванням «ворогів-націоналістів», став … бухгалтером. Із Києва, де йому надали однокімнатну квартиру, перебрався в сільську місцевість на Волині, потім переїхав на Львівщину. Облаштував особисте життя: одружився, завів дітей. Помер аж у 1984 році. Звичайно, до кінця життя він перебував під найпильнішим наглядом «органів».

І дещо про лауреата премії КДБ СРСР Володимира Бєляєва. Відомий російський письменник Юрій Нагибін у своєму щоденнику, виданому посмертно, називав того «найтемнішою людиною» і описав такий випадок:

«Беляев выпивал в доме старого друга, Львовского профессора-филолога. Водки, как и всегда, не хватило, и профессор побежал за угол, в ларек. Беляев стал домогаться у его жены, пожилой женщины, чтобы она отдалась ему по-быстрому, пока муж не вернулся. Та пыталась его усовестить, но он вынул пистолет и пригрозил, что застрелит ее. Глупая женщина продолжала упрямиться, он выстрелил и попал ей в бедро. Она навсегда осталась хромой, а Беляеву вкатили «строгача» [Нагибин Ю. Дневник. – М.: Изд-во Юрия Кувалдина «Книжный сад», 1996. – С. 129–130].

Цей щоденниковий запис датований 1959 роком.

Чи не з власного досвіду Бєляєв/Матвієйко запозичив ті сексуальні злочини, які він приписав Степанові Бандері?

***

Я не очікую прозріння від одурманених бузиновим смородом осіб. Але ж і люди, які позиціонують себе послідовними антисталіністами, коли мова заходить про складні моменти вітчизняної історії, доволі часто займають українофобські позиції, демонструють зверхнє, зневажливе ставлення до українського народу та його поводирів минулих часів.

Так, у розвиток абсурдної тези, що наш народ є вигадкою і провокацією австрійського генштабу з метою руйнування Російської імперії, володарка ніку Иван Помидорофф на додачу до фальшивої цитати з Отто фон Бісмарка долучила ще одну. Нібито з Адольфа Гітлера: «Мы тогда победим Россию, когда украинцы и белорусы поверят, что они не русские» (Иван Помидорофф, 10 січня, 20:09).

Цим шановна пані викликала захоплення ніка «люблюПолтаву» – «Иван Помидорофф, яка Вы розумна женщина!» та зажуру в ніка «Исподлобье» – «Увы - поверили».

До речі, Отто фон Бісмарк був канцлером Пруссії та першим канцлером Німецької імперії, а з Австрією воював, але такі «дрібнички» heyder’ам не відомі.

Псевдоцитату з Гітлера Иван Помидорофф прив’язала до книги «Mein Kampf» (Моя боротьба). Проте жоден із її російських перекладів такої фрази не містить. Так само, як і книга: Пикер Г. Застольные разговоры Гитлера / Пер. с нем. И.В.Розанова. Общ. редакция, вступит. статья и предисловие И.М.Фрадкина. – Смоленск: Русич, 1998. – 484 с., на яку дають посилання інші поширювачі фюрерських «цитат».

Натомість останнє видання містить таке висловлювання Гітлера про українців: «Освіта дасть більш розвиненим із них можливість вивчати історію, оволодіти історичним досвідом, а звідси – розвивати політичні ідеї, які не можуть не бути згубними для наших інтересів».

Це чудово розумів не тільки вождь Третього Рейху, але й будь-які противники української незалежності. Через те різноманітні «полковники ідеологічних воєн» і завдають безсоромних дискредитаційних ударів по ключових постатях нашої минувшини. А люди, які в силу тих чи інших причин, пов’язують особисті життєві негаразди з відродженням української державності, їм охоче вірять. Ще й сприяють у поширенні їхніх побрехеньок.

Цим власне недобросовісні політики й користуються, застосовуючи історичну дезінформацію для розколу країни. Адже згуртований народ – для них небезпечний. Може притягти самих тих політичних ділків до відповідальності.

Отож і чубимося, обдурені. І тупцюємо, як держава, на місці. І тільки з заздрістю можемо дивитися на колишні країни соцтабору, розташовані західніше України.

Без усвідомлення свого минулого, хай де в чому гіркого, але правдивого, населення жодної країни не зуміло перетворитися на націю політичну, свідому мети свого розвитку. Але й ми не приречені. «Нам своє робить!»

Безпосередньо ж у Иван Помидорофф, котра любить повторювати, що їй читати дописи Гавриленка «не есть полезно и интересно», хочу спитати. Невже настільки фатально правдивим є твердження, що «російський демократ закінчується там, де починається українське питання»?  Його авторство пов’язують із одним дуже любимим Вами українським письменником (ну, Ви ж у курсі).

***

Завершу розбір коментаторських «прольотів» цитатою з мого «стокгольмського заручника» під ніком люблюПолтаву (кому не зрозуміло, погугліть термін «стокгольмський синдром»).

Чи то з безсилля, чи то з люті, чи з поєднання обох почуттів, він видав ескападу: «Надоела ета грязь и быдло польское (с). Унтерменши» (люблюПолтаву, 9 січня, 22:00).

Як слідує з контексту, унтерменшами, російською «недочеловеками», люблюПолтаву вважає українців. Себе, відповідно, колишній випускник «пажеського корпусу» зараховує до вищої раси – надлюдей (німецькою Übermensch).

Обидва терміни використовувались у расистсько-євгенічних теоріях, взятих на озброєння німецькими націонал-соціалістами часів Третього Рейху (євгеніка – теорія та практика, спрямовані на створення «кращої породи людей»). До категорії «нижчих людей» гітлерівці включали в першу чергу євреїв і циганів.

У брошурі «Der Untermensch» (Berlin, 1942), зокрема говорилося: «Недочеловек – это биологически на первый взгляд полностью идентичное человеку создание природы с руками, ногами, своего рода мозгами, глазами и ртом. Но это совсем иное, ужасное создание. Это лишь подобие человека, с человекоподобными чертами лица, находящееся в духовном отношении гораздо ниже, чем зверь. В душе этих людей царит жестокий хаос диких необузданных страстей, неограниченное стремление к разрушению, примитивная зависть, самая неприкрытая подлость. Одним словом, недочеловек».

Ось якими бачить українців люблюПолтаву.

То хто ж із нас нацист?

Про автора

Ігор Гавриленко

Ігор Гавриленко

історик (Історія твориться сьогодні, і творимо її ми)

138
Останні публікації:

Полтавщина:

Наш e-mail:

Телефони редакції: (095) 794-29-25 (098) 385-07-22

Реклама на сайті: (095) 750-18-53

Запропонувати тему