На Полтавщині, у Зіньківському районі, є село Ступки. Воно ніколи не було великим. Нині чисельність його мешканців становить 235 осіб. У 1859 році козачий хутір Ступки налічував 254 жителів (58 дворових господарств). У роки Голодомору Ступки були центром сільської ради. До неї входили ще два колишні поселення вільних козаків – на той час невеличкі села, фактично хутори, Проценки (згодом вони перебрали «пальму першості»: зараз тут 545 чол. населення, сюди перенесено сільраду, школу) та Дуб’яги (на сьогодні – 124 мешканці). Упродовж 1932–1933 років тільки одна Ступківська сільрада втратила щонайменше 66 жителів. Пошуковцям удалося встановити імена 63-х. При цьому лише про окремих осіб з’ясовані точні біографічні дані – кривавий більшовицький режим надійно приховував сліди своїх злочинів.

Уже не вперше стикаюся з тим, що Інтернетом блукають із сайту на сайт то вирвані з контексту цитати, а то й ретельно препаровані фрагменти текстів Достоєвського. Вони неодмінно виявляються напрочуд актуальними і застосовуються як убивчі аргументи в поточних політичних суперечках. Біда лише, що цю свою роль вони здатні відігравати виключно в означеному, тобто спотвореному, вигляді, і позицію самого Федора Михайловича не відображають.

Наполеглива пропаганда суржику одним із блогерів «Полтавщини» спонукає мене втрутитись у дискусію. Власне, проти самої авторки я нічого не маю. Навпаки, мені імпонує її патріотичність, громадянська активність. От тільки балансу між компетентністю і самовпевненістю їй не завжди вдається досягати.

Цей нарис є відгуком на кілька останніх публікацій В.Шестакова.

Моя попередня стаття отримала переважно схвальні оцінки – навіть від тих коментаторів, позиції яких зазвичай не співпадали з моїми. Це було несподіванкою. Та ще більшою несподіванкою стало завершення обговорення. Юзер із ніком Дядько висловив «лёгкие подозрения» у моїй «компетентности», позаяк усі мої матеріали «основаны только на одной тематике». Крім того, на його думку, «компетентный человек должен не навязывать своё мнение, а наводить лишь исторические факты». Я ж нібито замовчую безліч фактів, «приводя лишь выгодные … для навязывания своего мнения». Коли я попросив навести приклади моєї упередженості, Дядько відповів: «опубликуйте статью с названием, скажем "Развитие (ну или может Вы считаете упадок) украинских земель с 1922 по 1991 года».

"…никакой отдельной украинской нации не было. мы осколки русских…"

Золотухін Олександр (25 вересня, 16:52)

Нещодавня спроба проштовхнути «мовний» закон обурила квіт українського суспільства, викликала спалах громадянської активності й призвела до парламентської кризи. Скликана на 30 липня позачергова сесія Верховної Ради залишила Литвина спікером, але не спромоглася ухвалити зміни та уточнення до тексту провокаційного законопроекту. На шпальтах Інтернет-видання «Полтавщина» кілька останніх місяців роль подібного подразника відігравав проект під назвою «Меморіал Паскевича» авторства Віктора Шестакова. Спитаєте, який між обома дійствами зв’язок? Дуже тісний. Та перш ніж його розкрити, запрошую поміркувати ось над чим: Паскевич народився в Полтаві. На службі у російських царів він досягнув чимало – високих посад, титулів, багатства. Чи означають ці факти, що він був видатною історичною особистістю, великим полтавцем, достойним ушанування вдячними потомками?

Радісна новина для Шестакова і К. Відшукався нібито незаангажований автор, який захоплювався військовими талантами Паскевича. Щоправда, на відміну від В.Толстого, Г.Філіпсона, Д.Давидова, М.Ліхутіна, М.Сухотіна та інших він не був учасником подій, які описував. А на відміну від В.Потто, В.Дубровіна, A.Зайончковського, Г.Леєра, А.Петрова, О.Пузиревського, А.Керсновського чи Л.Бескровного (перелік можна продовжити) він не був військовим істориком. І навіть звичайним істориком, як Є.Тарле, О.Малашенко (список знову ж – далекий від завершення), не був. І прізвище його пишеться не так, як у низці публікацій Шестакова. Проте на тлі інших недостовірностей це – дріб’язок, не вартий уваги.

У своєму невгамовному прагненні возвеличити посереднього полководця, В.Шестаков не усвідомлює, що персона фельдмаршала у розумних і розсудливих читачів давно вже викликає стійке відторгнення.