Той, хто прочитав останній матеріал Шестакова «Интервенция или миротворчество?», не міг не помітити, що Паскевич як полководець у ньому взагалі не фігурував. Причина – проста. Відсутність означеного таланту в обласканому Миколою I фельдмаршалі. Здобувши славу переможця персів і турків – за рахунок свого попередника генерала О.Єрмолова та підготовлених ним військ, у подальших кампаніях Паскевич тільки ганебно розгублював цей свій «капітал».

До числа авторів, які мали б підтвердити велич і різноманітні таланти Паскевича, Віктор Шестаков необачно зарахував, крім В.Потто, Дениса Давидова. Того самого. Знаменитого гусара, учасника Вітчизняної війни 1812 року, який на чолі партизанського загону громив наполеонівські обози, знищував фураж і мости. Відзначився він й у багатьох інших військових кампаніях. Про хоробрість Давидова складали легенди. А ще Денис Васильович був поетом, належав до так званої «Пушкінської плеяди». Крім того залишив чималу прозову спадщину.

Не перестає дивувати полтавську громаду Віктор Шестаков – знаходить усе нові й нові «доблесті» фельдмаршала Паскевича. Між тим, доводити в першу чергу слідувало б саме полководницький його талант. Але з цим – явна проблема.

В останній публікації «Мемориал Паскевича: Успокоитель краев мятежных» прибічник російського імперського бачення історії атестує свого кумира як людину високоморальну: «он, как человек военный, не употреблял в риторике понятия «честь и долг» — он просто жил этими понятиями, размытыми и нивелированными сегодня».

Щиро сподівався, що після встановлення меморіальної дошки Паскевичу та інших урочистостей марафон-меморіал, безглуздий з точки зору історичної достовірності, припиниться. Аж ні. Віктор Шестаков продовжує свою міфотворчість. У хід пішло вже підкорення гірських вершин та поетичне оточення фельдмаршала. Пропоную вигадливому автору надалі скористатися багатими традиціями радянської ленініани, і тоді нас очікує безліч захоплюючих оповідок: «Паскевич и дети», «Рассказ о том, как Паскевич купил одному мальчику игрушку», «Паскевич и часовой», «Паскевич и печник», «О том, как тетушка Федосья беседовала с Паскевичем», «Покушение на Паскевича», «О том, как Паскевичу подарили рыбу», «Как Паскевич бревно носил» та багато іншого.

Сучасні апологети Паскевича, як і їхні колеги часів монархії Романових, намагаються зобразити фельдмаршала бездоганною в усіх відношеннях особистістю. Та перш ніж вдаватися до непомірних вихвалянь у стилі «и швец, и жнец, и на дуде игрец», варто було б відповісти на головне питання – чи дійсно він був талановитим військовим керівником?

Постать Паскевича неможливо об’єктивно оцінити без врахування тієї атмосфери, в якій він сформувався як особистість і реалізував себе потім як військовий і державний діяч.

Найяскравішою постаттю поміж українців – учасників польського повстання 1863–1864 років, описаного в попередньому блозі, був Андрій Потебня.

У березні 1855 року скінчилося життя Миколи І. На трон зійшов його старший син – Олександр II, реформатор, «ліберал». Спочатку він зробив кілька прихильних до поляків жестів: скасував воєнний стан, амністував політичних в’язнів, на місце померлого Паскевича призначив більш поміркованого намісника. Та вже невдовзі на очікуване розширення автономії краю відповів місцевій аристократії: «Жодних мрій, панове, жодних мрій!» І наголосив, що єдиний для Польщі шлях – дальше зближення з Росією.

Іван Паскевич-Ериванський. Останнім часом на шпальтах «Полтавщини» цього діяча активно пропагує глава Російської общини Полтавської області Віктор Шестаков, зображаючи його «великолепным полководцем» та «одним из самых великих полтавчан». Утім, незаангажовані історики схиляються до дещо інших оцінок. Скажімо, на думку московського дослідника, автора книги «Деятели отечественной истории. Биографический справочник» (Москва, 1997) А.П.Шікмана, «Верноподданный службист, Паскевич, обладая военным счастьем, не являлся полководцем уровня Барклая-де-Толли или Кутузова».