Війна 1812 року. Урок для України

Та й у Російській імперії зазначена назва на офіційному рівні закріпилася тільки з 1839 року. Після виходу з друку книги «Описание Отечественной войны в 1812 году, по высочайшему повелению сочиненное генерал-лейтенантом Михайловским-Данилевским». Автор присвятив свою працю вінценосному замовнику – «Государю императору Николаю Павловичу, самодержцу всея России», і почав твір зверненням до нього – «Всемилостивейший Государь!»

Утім, навіть за Миколи I більшого значення надавали не річниці подій 1812 року, а 1814-му, коли російська армія у складі коаліції європейських держав вступила до Парижу. Саме тому й монумент на Бородінському полі був споруджений у 1839 році – до 25-річного ювілею.

Ювілейна срібна монета із зображенням пам’ятника-каплиці на Бородінському полі

Пропагандистський культ «Отєчєствєнной войни 1812 года» почали роздмухувати після ганебної поразки у Кримській війні 1853–1856 років. Позаяк у числі переможців Російської імперії виявилися ті самі французи. Отож російські ура-патріоти й тішили себе спогадами про колишню славу.

Остаточно міф про «Пєрвую Отєчєствєнную» оформився після нападу Німеччини на СРСР у 1941 році. Він мав виправдати катастрофічний відступ Червоної армії в перші місяці війни, завуалювати паніку, що охопила тодішнє радянське керівництво й персонально Сталіна, натяками на наявність особливого стратегічного плану (заманити, як колись, ворога у глиб країни і тоді …), а також мобілізувати населення на боротьбу проти окупантів.

Напередодні

На початку XIX ст. переважна більшість українських земель перебувала у складі Російської імперії. Ще в 60–80-х роках попереднього століття царський уряд винищив залишки Української козацької держави: гетьманство і Запорізьку Січ – ліквідував, поділ на козацькі полки – скасував, а самі козацькі військові формування – перетворив на регулярні полки російської армії, з повсякденним муштруванням, часто безглуздим, і фізичними екзекуціями нижчих чинів.

Натомість здійснювалося закріпачення все нових і нових груп селянства, їхня ж експлуатація у панських маєтках посилювалася. Збільшувалися дні панщини, зростали грошові й натуральні податки.

Продаж кріпосних з аукціону.

Картина Клавдія Лєбєдєва, 1825 р.

Багато земель в Україні було роздано російським вельможам, котрі у своїх володіннях насаджували найогидніші форми кріпацтва. Поміщики отримали право засилати непокірних селян у Сибір на поселення чи на каторжні роботи.

Надзвичайно тяжкою для селян була рекрутська повинність. У військо «забривали» переважно найбідніших селян, козаків, міщан. За 25 років тяжкої муштри, знущання, побоїв офіцерів-дворян та в умовах частих воєн, що їх вела Російська імперія, мало хто із солдатів мав шанс повернутися додому живим-здоровим.

Крім того, під час воєнних дій селяни мусили давати для армії велику кількість волів, коней, возів, погоничів, фураж, провіант. Та й у мирний час мали забезпечувати ледь не всі потреби військ «на постої».

Новий адміністративний устрій зрівнював українські землі з рештою територій імперії. Засновувалися губернії. Оскільки ж довіри до нещодавно вільного народу влада не мала, система управління будувалася за військовим зразком. Так у 1802 році виникло Малоросійське генерал-губернаторство. Поєднуючи майже нічим не обмежену цивільну та військову владу, генерал-губернатори старанно проводили в життя гнобительську політику царату.

На додачу до непосильних економічних і демографічних визисків відбувалася насильственна русифікація українських теренів, імперський уряд перешкоджав розвиткові української мови й культури.

Цілеспрямовано реалізовувався намір Катерини II: Україну, Ліфляндію та Фінляндію «привести к тому, чтобы они обрусели и перестали глядеть, как волки в лесу».

Для цього, поміж іншого, суттєво обмежувалося друкування книг українською, викладання в Київській академії та інших школах України переводилося на російську мову, а в церквах належало читати «голосом, свойственным российскому наречию». Отож одним із знарядь русифікації зробилася й повністю підпорядкована царським властям православна церква.

А що «еліта»?

Здійснюючи послідовне викорінення української автономії та самобутності, Катерина ІІ чудово розуміла, що наступ на права всіх верств волелюбного народу є небезпечним для імперії. Щоб не спалахнула нова Хмельниччина, хитромудра правителька здійснила підкуп місцевої знаті. Видана у 1785 році «Жалувана грамота дворянству» зрівняла козацьку старшину в правах і привілеях із російським дворянством. Відтак верхівка колишньої Гетьманщини без особливих ремствувань погодилася з новими порядками.

Жалувана грамота дворянству

Траплялися лише поодинокі випадки протестів з боку новоявлених дворян проти закріпачення селян та поглинення козацької України Російською імперією. Наприклад, у 1791 році поет, автор антикріпосницької «Оди на рабство», та громадсько-політичний діяч Василь Капніст спробував заручитися підтримкою Пруссії в намаганні відновити Гетьманщину.

У цілому ж місцева знать перетворилась на інертну в політичному відношенні масу, її становий егоїзм та пристосовництво витіснили ідеї національно-державного будівництва.

У міру того, як образ божественно величної імперії заволодівав уявою місцевої еліти, згасала її відданість рідному краю. Урешті-решт для неї тутешні землі ставали лише частиною якогось більшого цілого. Подібним чином слабшало усвідомлення української самобутності, таке сильне в козацькій Україні.

Як писав Михайло Грушевський, на «ґрунті народнім залишився один низ громадянства: селянство темне, несвідоме, обідране і позбавлене всяких прав, майже таке саме бідне міщанство та неучене і темне сільське духовенство».

Відродження

Здавалось, українському культурному життю загрожував остаточний занепад, а українській людності – повна денаціоналізація й сходження з історичної арени.

Та імперська влада прорахувалася.

Життєдайним джерелом вільного духу стала народна пам’ять про козацтво, Січ і Гетьманщину, про їх славу й доблесть.

Найбільш освічені та свідомі своєї історичної місії представники вітчизняного шляхетства виявляли дедалі більший інтерес до рідної минувшини, до звитяги й подвигів недавніх часів.

Серед потомків козацьких старшин виділилася ціла група любителів і ретельних дослідників української старовини. Окремої згадки варті полтавський повітовий маршалок шляхетства Василь Чарниш (1759–1822), відомий збирач історичних документів Андріян Чепа (1760 – бл. 1822), маршалок шляхетства Роменського повіту Василь Полетика (1765–1845), депутат чернігівського дворянства Тимофій Калинський та інші патріоти.

«Як приємно, – писав Василь Полетика у листі до Чепи, – працювати для слави і добра батьківщини! Наші власні почування, свідомість, що ми були не байдужі до інтересів батьківщини, служать нам нагородою […] Щасливі будемо, як побачимо нових людей, що з таким самим запалом будуть захищати права, вольності і свободи своєї батьківщини».

Захоплювалися вітчизняною старожитністю й деякі вихідці з України, які досягли високих посад у російській бюрократичній державній системі. Так, син генерального писаря Андрія Безбородька Олександр (1746–1799), будучи секретарем Катерини II, потім міністром, канцлером Російської імперії, наділений князівським титулом, не цурався свого народу. Як міг, сприяв його розвитку. Саме Олександр Безбородько спонукав письменника та історика Василя Рубана до написання «истории малороссийской». Разом вони написали й видали працю під назвою «Краткая летопись Малыя России с 1506 по 1770 год, с изъявлением образа тамошнего правления».

Неоціненну роль у національному відродженні відіграла «Енеїда» Івана Котляревського. Поема, написана українською народною мовою, стала воістину народною за змістом і духом. Вона дала початок новій українській літературі й перетворенню народної мови на літературну українську.

Духовною столицею українства, осереддям національно-культурного ренесансу на початку XIX століття зробився Харків, де в 1805 році завдяки наполегливості місцевого дворянина Василя Каразіна почав працювати університет.

Василь Каразін

У 1798 році переконаний «західник» Каразін намагався назавжди виїхати за кордон, щоб «серед просвіченого суспільства […] живити свою мораль». Не отримавши на те дозволу царя, спробував покинути межі Російської імперії нелегально – разом із вагітною жінкою (він одружився на кріпосній дівчині – мав і таку сміливість!) та слугою Остапом. Будучи схопленим, написав до імператора Павла листа зі словами: «Я волів позбавитись Вашого правління, як надзвичайно жорстокого. Вільний спосіб мислення і жага до науки були єдиною моєю провиною».

Європейські свободи вабили тоді далеко не одного Василя Каразіна…

Натомість царат з усіх сил прагнув не допустити розповсюдження передових, прогресивних ідей.

Прорахунки імператора

Як на продовжувача справи Великої французької революції дивилася на Наполеона частина українського шляхетства, вважаючи його «руйнівником деспотичних імперій».

Однак сам генерал Бонапарт, захопивши в 1799 році владу у Франції та проголосивши себе «імператором усіх французів», підкоривши багато народів Європи і прагнучи світового панування, вирішив завоювати ще й Росію.

Портрет Наполеона на імператорському троні.

Картина Жана Огюста Домініка Енгра, 1806 р.

У 1811 році він заявив: «Через п’ять років я буду володарем світу, залишається одна Росія, але я роздавлю її».

Чільне місце в його планах займала Україна. Останню, щоб підірвати могутність супротивника, належало відірвати від Російської імперії.

При цьому шматками України Наполеон намірявся розрахуватися зі своїми союзниками: польським магнатам на чолі з Юзефом Антонієм Понятовським гарантував повернути Правобережну Україну, австрійському імператорові – віддати Волинь і залишити Галичину. Турецький султан заохочувався до участі у війні проти Росії обіцянками Криму та всього Причорномор’я.

Залишки України Бонапарт сподівався розділити на кілька герцогств і «Наполеоніду» – військово-адміністративні області, керовані його маршалами та генералами. Звідси для потреб французької армії планувалося викачувати фураж, коней, волів, інші матеріальні ресурси.

Зрозуміло, що такий «розклад» не відповідав інтересам українського народу.

Мобілізація

Немовби випереджаючи в часі гітлерівський план «Барбаросса», Наполеон вирішив наступати трьома стратегічними напрямами: на Москву, на Санкт-Петербург і на південь – зокрема, й на Київ. У червні 1812 року його армія переправилася через Німан і розгорнула наступ.

Однак концентрація на магістральному московському напрямі не дозволила швидко оволодіти Україною. Тут вдалося захопити тільки частину Волинської губернії та частину Поділля. Крім того окремі ворожі роз’їзди досягали Чернігівської губернії.

В окупованих місцевостях наполеонівські війська, котрі включали й німецькі, австрійські та польські підрозділи, встановили жорстокий терористичний режим, грабували й убивали ні в чому не винних людей, спалювали села, глумилися над релігійними почуттями українців.

У відповідь селяни й міщани не давали ворогові продовольства й фуражу, виловлювали шпигунів, відмовлялися сплачувати податки та контрибуції. Збройний опір окупантам чинили дружини самозахисту.

У 1812 році. Картина Іларіона Прянішнікова, 1874 р.

Уже влітку 1812 року цар Олександр І, а вслід за ним і малоросійський генерал-губернатор князь Яків Лобанов-Ростовський, пообіцяли довірливим українцям фактичне відновлення козацьких прав і традицій та звільнення від осоружних рекрутських наборів. Відтак почали формуватися полки ополчення та регулярні козачі полки, яким було обіцяно, що по війні вони зостануться постійним козацьким військом.

Це та бажання захистити свій край від ворога, а не міфічний патріотизм «малоросів» по відношенню до Російської імперії, – головна причина швидкої та масової мобілізаційної кампанії.

Дмитро Трощинський і Василь Капніст, впливові українські діячі, відстояли перед генерал-губернатором надання новим формуванням українського характеру. Сенатор Михайло Миклашевський уклав проект організації козачих полків на Лівобережжі. У число ініціативних організаторів мобілізації населення на Полтавщині увійшов Іван Котляревський.

Іван Котляревський формує козацький полк

До ополчення із надзвичайним ентузіазмом вступали козаки й селяни-кріпаки, щоб таким чином звільнитися з тяжкого соціального стану.

Більшість ополченських полків було сформовано на Полтавщині та Чернігівщині, козачих – ще й на Київщині та Поділлі. Крім того, для здійснення служби зв’язку, а також розвідувальної, конвойної, караульної, з лісових наглядачів і нічних сторожів північних губерній – Київської, Подільської, Волинської – створили загони «лісової варти» або, як їх стали називати, «лісових козаків», що налічували понад 1000 осіб. Загальна кількість учасників усіх ополченських і козачих полків України становила понад 60 тисяч. Вони утримувалися переважно коштом населення, яке нерідко гуртом збирало харчі та коней, придбавало зброю та обмундирування.

Однак заповзяття, з яким селяни, сподіваючись вирватися з неволі, вступали до ополчення, сполошило царський уряд. Боячись озброєного народу більше, ніж французьких військ, правляча верхівка скоротила число губерній, що «ополчалися».

Унаслідок недовіри російського командування до українських полків їх не було відряджено на фронт проти французів у Росії і в 1812 році вони несли тільки допоміжну військову службу.

Участь у боях

Зрозуміло, що чимало рядових солдатів, унтер-офіцерів та офіцерів регулярної армії Російської імперії були українцями. Так, у вікопомній битві 1812 року – Бородінській – героїчно билися з ворогом і понад 10 тисяч українських воїнів. Високі зразки мужності показали бійці Охтирського гусарського, Чернігівського й Київського драгунських полків. Героїзмом та воїнським умінням відзначилися вихідці з України – командири 27-ї піхотної дивізії Дмитро Неверовський, 1-го єгерського полку Мойсей Карпенко і гвардійської кінно-стрілецької роти Василь Костенецький.

Українці, солдати й офіцери, відіграли важливу роль у боях під Малоярославцем, Красним, Вязьмою, визволяли Білорусь, воювали під Могильовом, Пінськом, Бобруйськом, Мозирем, на Волині та в інших місцях. У складі кінних і піхотних полків, зокрема Київського, Полтавського, Ізюмського, Катеринославського, Сумського, Харківського, Волинського, Чугуївського, Маріупольського, здобували звитяжну славу Російській імперії, за що багато наших земляків були удостоєні військових орденів та інших високих нагород.

Гідно проявив себе у війні 1812 року як бойовий офіцер той же Іван Паскевич (інша справа що наш земляк, непомірно звеличений після сходження на престол його покровителя Миколи I, виявився бездарним полководцем, а в гонитві за чинами, нагородами, посадами та маєтностями – ще й глибоко непорядною людиною).

Героїчно боролося проти французів Чорноморське козацтво в складі 9-го пішого полку, 1-го збірного кінного полку та Лейб-гвардії Чорноморської козацької сотні. Остання відзначилась у багатьох боях, зокрема й при Бородіно, через що надалі, аж до кінця кампанії 1813–1814 років, використовувалася як особиста охорона Олександра І. Командир сотні, штаб-ротмістр Олексій Безкровний, за Бородіно був нагороджений «золотою зброєю».

Олексій Безкровний

Імена уродженців України присутні в переліку видатних організаторів і очільників партизанських загонів. Найбільш відомі з них Єрмолай Четвертак (походив з кріпаків Чернігівської губернії, за бойові заслуги отримав звання унтер-офіцера), Федір Потапов, котрий дістав прізвисько Самусь (загін під його орудою знищив 3 тисячі ворожих солдатів і офіцерів, за що Федір дістав офіцерське звання та військовий орден), і Степан Єременко (керував 300 партизанів, за наказом М.Кутузова за «истинное усердие к службе» був нагороджений орденом і званням унтер-офіцера).

Бузький козацький полк увійшов до складу легендарного партизанського загону Дениса Давидова і згодом брав участь у взятті Парижа.

Партизани здійснювали збройні нападали на офіцерів і солдатів наполеонівських військ, захоплювали ворожі обози, полювали на зв’язкових, вели розвідку.

За фасадом перемог

План на випадок війни з Наполеоном відступати вглиб країни, аж до Волги, запропонував цареві Олександру І ще в 1810 році тодішній військовий міністр генерал Михайло Барклай-де-Толлі. Він походив із роду ризьких німців. В історію воєн увійшов як творець стратегії і тактики «випаленої землі».

Розрахунок покладався не на доблесть царського війська і майстерність полководців – збройні сили Російської імперії були вже ганебно биті французами під Аустерліцом (1805) та Фрідландом (1807) і не могли протистояти ворогові на рівних.

Портрет Михайла Барклая-де-Толлі.

Картина Джорджа Доу, 1829 р.

Педантичний німецький розум врахував, що причиною поразки військ Бонапарт в Єгипті (єдиної на той час) стали несприятливі погодні умови. Саме цей чинник він і вирішив обернути на користь царської Росії. Врятувати її мали безмежні простори та суворі зимові морози.

Хоча план Барклая викликав обурення в імперських патріотів і категоричне неприйняття з боку власників земель, котрі потрапляли в зону французької окупації, а отже й винищення їхнього майна при відступі російської армії, саме цей план довелося реалізувати – значною мірою вимушено.

Сам Барклай поплатився за те зміщенням з поста головнокомандуючого.

29 серпня 1812 року в командування всіма військами вступив Михайло Кутузов.

Вибір царя був не найкращим. Сучасники, навіть товариші по службі, не вважали нового керманича видатним стратегом, тим більше моральною особистістю.

Генерал граф Олександр Ланжерон висловлювався про нього так: «Кутузов […] поєднував у собі спритність, хитрість і справжні таланти із вражаючою аморальністю […] Його жорстокість, грубість, коли він гарячкував або мав справу з людьми, яких нема чого боятись, і водночас його підлесливість, котра доходила до раболіпства стосовно поставлених вище, непоборна лінь, яка поширювалася на все, апатія, егоїзм і неделікатне ставлення у грошових справах були протилежними сторонами цієї людини».

Один із найпопулярніших тоді генералів російської армії Микола Раєвский на нове призначення зреагував реплікою: «Змінивши Барклая, який не був великим полководцем, ми й тут утратили». Генерал Петро Багратіон був більш категоричним: «Кутузов має особливий дар битися невдало».

Такою щодо Кутузова є й думка добросовісних істориків. Так, академік Євген Тарле писав, що Кутузов «по своим стратегическим и тактическим дарованиям, просто по размерам этих дарований не равен Суворову и подавно не равен Наполеону» [Из литературного наследия академика Е.В.Тарле. – M.: Наука, 1981. – С. 241].

Детальніше про Михайла Кутузова можна дізнатися з книги доктора історичних наук, професора Миколи Троіцького, провідного в Росії фахівця з історії війни 1812 року, дійсного члена Академії військових наук РФ (Троицкий H.A. Фельдмаршал Кутузов: мифы и факты. – М.: Центрполиграф, 2002. – 367 c.). Книга доступна в Інтернеті.

Повною мірою перелічені «таланти» полководця були продемонстровані під час найбільш розпропагованого бою франко-російської війни. Мова йде про Бородінську битву 7 вересня 1812 року.

Царські війська мали чисельну і стратегічну перевагу. Попри це, зазнали більших утрат, ніж супротивник, відступили з місця баталії і невдовзі здали Москву, за яку, власне, й ішли на французькі кулі та багнети.

Утім, всупереч загальноприйнятим поняттям, переважна більшість російських істориків продовжують доводити, що «битва закінчилася внічию».

Ілюстрація з «Тиждень.ua», № від 8 вересня 2012 р.

Медаль на здобуття Москви Наполеоном у 1812 р.

Військо Наполеона перемогла не російська армія, а російська стужа (і в цьому плані паралелі з зимою 1941–1942 років та розгромом німців під Москвою є цілком виправданими).

Інший прикметний збіг. Як у «Велику Вітчизняну», так і в «Першу Вітчизняну» імперська влада виявилася нездатною подбати про власних воїнів. Ведучи бої на своїй землі, солдати царя потерпали від холоду, голоду і хвороб не менше, ніж злощасні французи, позаяк генерал-фельдмаршал Кутузов не забезпечив військо провіантом і теплими речами.

Із 130 тисяч бійців, наявних під його командуванням на момент тарутинського маневру  і битви під Малоярославцем (жовтень 1812-го), до кордону Росії в січні 1813 року дійшли тільки 27,5 тисяч солдатів та офіцерів. Це при тому, що, переслідуючи відступаючого супротивника, фельдмаршал уникав фронтальних битв великими масами військ. Ворог зазнавав тільки флангових ударів силами регулярних і партизанських загонів.

Загальні втрати російської армії у кампанії 1812 року виявилися більшими за французькі: 210 тисяч царських солдатів та ополченців проти 200 тисяч загиблих французів і їх союзників. Такою була реальна ціна перемоги над Наполеоном, сплачена народами Російської імперії. Утім, кремлівські історики намагаються про те не згадувати.

«Віддяка»

У котрий раз використавши військовий потенціал українського козацтва для оборони від ворожої навали, російський уряд швидко забув про свої щедрі обіцянки.

Після закінчення закордонного походу царської армії 1813–1814 років козацькі полки з Правобережжя були перетворені на регулярні уланські, котрі нічим не відрізнялися від решти військових частин імперії. Бузькі козаки до 1817 року продовжували нести кордонну службу. Зі створенням військових поселень в Україні їх перетворили на поселених уланів.

Козацькі полки з Лівобережної України розформували відразу після повернення із Західної Європи. Демобілізовані воїни були повернені до селянського стану. Тих, хто наважувався протистояти діям влади, жорстоко карали, не дивлячись на бойові заслуги.

Прагнення українського народу поновити козаччину в черговий раз не виправдалося.

Тим часом Олександр I долучився до створеного у 1815 році «Священного союзу» монархів Європи для боротьби проти революційних ідей і народних рухів.

У середині країни встановився режим придушення щонайменшого вільнолюбства, утисків преси, освіти, насадження казармених порядків і військової муштри. Найближчим помічником царя в цій справі став Олексій Аракчеєв, який обіймав посади начальника департаменту військових справ Державної ради Російської імперії та начальника військових поселень.

Від його прізвища всевладдя палочної дисципліни й безмежного свавілля дістало назву аракчеєвщини.

Одним із найогидніших тогочасних «винаходів» стало запровадження військових поселень. До кінця життя Олександра І (1825 рік) 375 тисяч державних селян були переведені у новий стан.

Листівка «У військовому поселенні Олександрівської доби».

Художник Мстислав Добужинский, 1913 р.

Військові поселенці ставали фактично довічними солдатами. Жили вони в умовах надзвичайно суворого казарменого режиму, постійної муштри та ретельної регламентації усього побуту – під невсипущим оком начальства. За командою марширували, працювали в полі, їли, вставали й лягали спати. За найменшу провину були немилосердно карані різками.

Діти поселенців із 7 до 12 років зараховувались до так званих кантоністів. Їх муштрували у військових школах. 12-річних підлітків зачисляли в резервні, 18-річних юнаків – у військові частини.

Такий вишкіл мав на меті сформувати ізольовану від народу касту солдатів для боротьби проти революційних та національно-визвольних рухів. Водночас зменшувалися витрати держави на армію, позаяк солдати-селяни крім шпацирування мусили займатися й сільським господарством.

Доля героїв

Побувавши офіцерами в Західній Європі, кращі представники українського й російського дворянства не могли більше миритися з неймовірною відсталістю та реакційністю власної держави. Їх обурювало злиденне та безправне існування основної маси населення – селянства, котре зазнавало жахливого феодального гноблення.

Тільки так будь-яка порядна людина могла сприймати порядки в Російській імперії після наочного знайомства з життям європейських країн, із просвітительською і матеріалістичною філософією, з демократичними ідеями, з гаслами Великої французької революції – свободи, рівності, братерства.

У військовому середовищі зародився рух, названий після невдалого повстання в грудні 1825 року, декабристським. Герої 1812-го та наступних років прагнули ліквідувати необмежене самодержавство і кріпосне право.

«Ми діти 1812 року», – говорив декабрист Матвій Муравйов-Апостол. Війну він пройшов у чині підпрапорщика лейб-гвардії Семенівського полку, потім дослужився до чина підполковника, за участь у повстанні був засуджений Верховним кримінальним судом за I розрядом до страти, заміненої 20-річною, а потім 15-річною каторгою.

Декабристами стали й два його молодші брати – Сергій та Іполит.

Сергій Муравйов-Апостол

Сергій – теж ветеран війни, згодом підполковник Чернігівського полку, один із директорів Південного товариства. Після поразки повстання на Сенатській площі в Петербурзі виступив зі своїм полком проти царату. У бою був тяжко поранений картеччю в голову й захоплений у полон. Під час слідства поводив себе мужньо, з великою гідністю. Був приречений до четвертування, заміненого на повішення. Страта відбулася 13 липня 1826 року на кронверку Петропавлівської фортеці.

Іполит – прапорщик квартирмейстерської служби, член Північного товариства, виконував роль зв’язкового з Південним товариствами. Разом з братами був учасником повстання Чернігівського піхотного полку. Отримавши в бою з урядовими військами поранення в ліву руку, не побажав здаватися в полон і застрелився.

Батьком трьох декабристів був Іван Муравйов-Апостол, онук гетьмана Лівобережної України Данила Апостола. Його родовий маєток знаходився у Миргородському повіті. Іванові належали села Попівка, Савинці, Бакумівка, хутір Стовбин і містечко Хомутець.

Сини письменника-просвітителя Василя Капніста, котрому належала Велика Обухівка у тому ж Миргородському повіті, Семен і Олексій теж були причетні до руху декабристів. У маєтку брата письменника Петра Капніста у Трубайцях виховувався Микола Лорер, майбутній учасник війни з Наполеоном, член Північного і Південного товариств.

З Полтавською губернією пов’язані походженням деякі інші декабристи: Олександр Якубович, Іван Шимков, Яків Андрієвич, Семен Краснокутський, Микола Лісовський, Яків Драгоманов. Останній свідчив, що його антиурядові ідеї з’явились як наслідок спостережень над «гнетением» і «жалким состоянием» українських селян-кріпаків.

У різний час проходили військову службу на території Полтавщини учасники декабристського руху: Володимир Раєвський (у війну був нагороджений: за Бородіно – золотою шпагою за хоробрість, за Гремяче – орденом Анни IV ступеня, за заслуги в бою під Вязьмою – званням підпоручика; був першим декабристом, що постав перед царським судом; помер у засланні в Сибіру), Михайло Бестужев-Рюмін (один із керівників Південного товариства і його Васильківської управи, а також повстання Чернігівського піхотного полку, був страчений разом із Сергієм Муравйовим-Апостолом), брати Борисови – Андрій та Петро, Володимир Бечаснов, Федір Вадковський, Іван Горбачевський, Федір Левенталь, Вільгельм Ширман, Олександр Рачинський.

Уже після поразки повстання на Полтавщині деякий час мешкали Олександр Раєвський та Михайло Орлов.

Наводжу цей перелік, щоб показати – декабристський рух був масовим, а невдоволення владою охопило найширші верстви населення.

Фрагмент обеліску на місці страти декабристів

Поразка декабристів – національна трагедія в історії Росії. П’ять керівників повстання були страчені. Сотні інших учасників руху – людей освічених, чесних і високоморальних – заарештовані й на довгий час усунені від активного суспільно-політичного життя. Вони не змогли вирвати свою країну з лабетів соціальної та економічної відсталості, знищити самодержавство й кріпосництво.

Перемогла миколаївська реакція, що на кілька десятиліть затримало прогресивні зміни в суспільстві.

Прагнучи увести в оману громадську думку й зганьбити, знеславити перед нею декабристів, царський уряд розповсюдив тенденційно складене «Донесення» Слідчої комісії, котре зображало їх як купку змовників, «недолюдків», «злочинців», що шляхом підбурювання військ намагалися в егоїстичних, корисливих інтересах захопити до своїх рук владу.

Були й інші

На жаль, подібні підходи до оцінки руху декабристів відродилися в сучасній Росії. Складається враження, що керована колишнім «жандармським» підполковником держава надихається досвідом 30-річного правління «фельдфебеля-царя» Микола І. Деспот від природи, людина вперта, жорстока і водночас полохлива та підозрілива, він встановив у країні режим військово-поліцейської диктатури і готовий був загнати у величезну казарму весь народ.

Через це не знайшлося окремого нарису про полтавців-декабристів в останньому проекті Віктора  Шестакова «Двенадцать полтавчан из Двенадцатого года». Тільки один із братів Муравйових-Апостолів удостоївся скупої згадки.

Та й це – неабиякий прогрес. Бо в попередньому проекті під назвою «Мемориал Паскевича», виправдовуючи участь свого кумира в суді над декабристами, автор ледь не проклинав їх, зображаючи кривавими злочинцями й аморальними покидьками.

Як показав новий цикл оповідок, симпатії Віктора Феофановича залишаються на боці тих вихідців з України, хто вислужувався перед імперською владою з усіх сил, як і Паскевич, не забуваючи про власні меркантильні інтереси.

Правди ніде діти, погано освіченим дрібним дворянам із провінції в першій половині XIX сторіччя найпростіше було зробити кар’єру на військовій службі. Не розраховуючи на спадок від батьків, часто – мізерний, фінансового благополуччя вони могли досягти або внаслідок монаршої милості, або шляхом махінацій і зловживань.

Отож і бачимо ми поміж дванадцяти «героїв» Шестакова кількох осіб, що в післявоєнний період відзначилися доволі сумнівними діяннями.

Любителі яскравих картинок, певно не помітили, що Григорій Бєлоградський, член Генерал-аудіторіату (вищої військово-судової установи), був «отставлен от службы за «предосудительные поступки» и отправлен к церковному покаянию» у монастир. Генерал-майор Олександр Марков «был отрешен от командования и даже предан суду «за злоупотребление власти над подчиненными и другие противозаконные поступки» […] 25 октября 1828 года отставлен от службы без мундира и пенсии».

Імператорський «міліціонер» Максим Крижановський на чолі свого полку брав участь у придушенні виступу декабристів і вже невдовзі був призначений членом Генерал-аудіторіату, де люди честі, наприклад опальний генерал Олексій Єрмолов, відмовлялися служити, заявляючи: «Я не приму этой должности, которая бы возлагала на меня обязанности палача».

Дмитро Юзефович, генерал-губернатор Нансі, та Петро Капцевич, генерал-губернатор Західного Сибіру, проявляли деспотичні нахили. При цьому останній був звинувачений «в издержках», а після зміщення з посади очолив Окремий корпус внутрішньої варти. Тут «Капцевич стал творцом новой т.н. «маятниковой этапной системы» конвоирования арестантов, что позволяло экономить силы, и давала возможность командам больше времени находиться в месте своего расположения».

Відкриваючи проект, В.Шестаков обіцяв представити «12 полтавчан-героев Отечественной войны». Маю сумнів, що цьому критерію відповідаєСемен Ставраков: «бригад-майор Ставраков, хотя и ведал делами хозяйственными, но все же обнажал свою шпагу в боях под Кремсом и Аустерлицем, где был ранен пулей в правую ногу […] В ведении коменданта находился конвой с жандармской частью […] и обоз главной квартиры. Ему подчинялись находящиеся в районе расположения главной квартиры маркитанты, торговцы и ремесленники».

Те саме можна сказати про Семена Мухіна, який «после перехода войск Наполеона через Неман стал генерал-квартирмейстером Дрисского укрепленного лагеря, помогал решать ряд серьезных проблем своему земляку генералу Ставракову. В боевых действиях Отечественной войны Мухину пришлось участвовать лишь однажды – под Полоцком. А после его ждал пост руководителя Депо карт […] Во время заграничного похода Мухин служил генерал-квартирмейстером в Резервной армии […] После окончания войны генерал получает совершенно неожиданную должность начальника штаба Отдельного корпуса Внутренней стражи. Перед самой смертью он исполнял обязанности председателя полевого аудиториата 1-й армии».

***

Як бачимо, участь українського народу у війні проти Наполеона не принесла нічого, крім людських і матеріальних утрат. Сподівання козаків і селян на волю не справдилися. У виграші залишилися тільки представники зрусифікованого дворянства, що вислужувалися перед царською владою. Втім, зрадники знаходяться завжди.

Історичний досвід людства переконливо доводить: в імперіях добре живеться тільки людності панівної нації та ренегатам – відщепенцям національних окраїн.

І трошки з політологічної теорії: «Імперська форма держави історично передує національній державі і несумісна з демократичною формою влади, правовим устроєм та громадянським суспільством».