Розмір тексту

Пам’ятати!

На Полтавщині, у Зіньківському районі, є село Ступки. Воно ніколи не було великим. Нині чисельність його мешканців становить 235 осіб. У 1859 році козачий хутір Ступки налічував 254 жителів (58 дворових господарств). У роки Голодомору Ступки були центром сільської ради. До неї входили ще два колишні поселення вільних козаків – на той час невеличкі села, фактично хутори, Проценки (згодом вони перебрали «пальму першості»: зараз тут 545 чол. населення, сюди перенесено сільраду, школу) та Дуб’яги (на сьогодні – 124 мешканці). Упродовж 1932–1933 років тільки одна Ступківська сільрада втратила щонайменше 66 жителів. Пошуковцям удалося встановити імена 63-х. При цьому лише про окремих осіб з’ясовані точні біографічні дані – кривавий більшовицький режим надійно приховував сліди своїх злочинів.

Наймолодшою в зловісному мартирологу є безіменна дівчинка на прізвище Яковченко, немовля віком до року.

Не поминула голодна смерть і дещо старших дітей, серед них:

Кропивний Іван Якович, 2 роки;

Пархоменко Семен Іванович, 4 роки;

Якименко Григорій Гаврилович, 1928 р.н.

Один по одному народжувалися, щоб невдовзі – на догоду кремлівському кату – піти з життя дві сестрички та їхній старший братик:

Лисенко Поліна Іванівна, 4 роки;

Лисенко Наталія Іванівна, 5 років;

Лисенко Яків Іванович, 6 років.

А це вже інша сім’я (імена батьків зустрінемо далі):

Шило Катерина Іллівна, 1929 р.н.;

Шило Іван Ілліч, 1925 р.н.;

Шило Петро Ілліч, 1920 р.н.

Так само рано й нагло увірвався – заради виконання планів хлібозаготівель – життєвий шлях інших дітлахів:

Пащенко Григорій Прокопович, бл. 6 років;

Дахно Василь Гнатович, 7 років;

Якименко Микола Гаврилович, 1926 р.н.;

Легеза Устя Павлівна, 11 років;

Легеза Тарас Павлович, 12 років (знову: брат і сестра – погодки);

Лизогуб Іван Кузьмич, бл. 1920 р.н.;

Костюк Павло Федорович, 1919 р.н.;

Копач Домаха, 1918 р.н.

Тільки готувалися вступити в доросле життя, та «найсправедливіша в світі» радянська влада вирішила в них те життя відібрати:

Варвара, прізвище не встановлене, 16 років;

Левченко Семен Терентійович, 1914 р.н.;

Касяненко Ганна Яківна, 15–20 років;

Погрібняк Марія Іванівна, 19 років;

Черняхівець Одарка Дмитрівна, бл. 1913 р.н.;

Вовк Зінаїда Яківна, 21–22 роки,

Симончик Матвій Данилович, 1910 р.н.

Пащенко Марко Прокопович, 1909 р.н.

Близько 18–20 років було сестрам Дахно – Оксані та Явдосі. Зо 20 років прожили, щоб сконати від недоїдання та виснаження брати Гуслисті – Володимир і Микола Митрофановичі. Приблизно стільки ж виповнилося братам Оканям – Гордію та Стефану Олексійовичам.

Із дітьми разом помирали батьки, часто – цілими сім’ями, як родина Марченків. Голод забрав подружжя і обох їхніх діточок.

У розквіті віку, бо не хотіло українське селянство вступати до колгоспів, безневинно згинули:

Кривоніс Марія, 30 років;

Легеза Устя, 30 років;

Попович Савустьян, 30 років;

Шило Василь, 30 років;

Крохмаль Олена Григорівна, 1903 р.н.;

Синенко Іван, бл. 1900 р.н.;

Микита, прізвище не встановлене, 40 років (чоловік, зайшлий до села);

Якименко Гаврило Федорович, 1894 р.н.;

Шило Марина, бл. 1893 р.н.;

Пащенко Параска Никифорівна, бл. 1891 р.н.;

Копач Ганна Григорівна, 1890 р.н.;

Черняхівська Харитина, бл. 1890 р.н.;

Мороз Кирило Миколайович, 1888 р.н.;

Шило Ілько бл. 1888 р.н.

Певно, вже онуків очікувало подружжя Пантюхів – Пріська Федорівна та Федір Михайлович, обом було десь 50–60 років. Не судилося…

Багато бачили на своєму віку – війн, революцій, та не смерті від голоду, на яку прирікала «народна влада» свій же народ:

Симоненко Салимонія Пилипівна, 60 років;

Левченко Тихін Устимович, 60 років;

Садомець Іван Васильович, похилого віку;

Іщенко Тетяна, бл. 70 років;

Хорошун Антон Мукійович, бл. 70 років;

Попович Олексій, 74 роки;

Дахно Домаха Платонівна, 70–75 років.

Вік решти жертв Голодомору зостався невстановленим, поміж них:

Дахно Мотря;

Кононенко Андріян Юхимович;

Кононенко Іван;

Кононенко Трохим;

Копач Параска;

Крохмаль Параска Григорівна;

Пащенко Параска.

Нагадаю, мова йде про одну лише Ступківську сільраду Зіньківського району Харківської області. Три невеликих села.

Кістлява ж рука голоду, керована комуністичною партією, вхопила за горло тисячі міст і містечок, сіл і хуторів усієї Української Соціялістичної Радянської Республіки. Відтак з’являлися у населених пунктах і по їхнім околицям нові і нові могили.


Поховання полеглих від голоду на Харківщині

Місце масового поховання полеглих від голоду на Харківщині

А так виглядали вулиці тодішньої столиці «щасливої» радянської України – Харкова.


Жертви голоду, м. Харків, 1933 р.


Жертви голоду, м. Харків, 1933 р.

Жертви голоду, м. Харків, 1933 р.

Тому, хто й досі сумнівається у штучному характері голоду 1932–1933 років та його антиукраїнській спрямованості, рекомендую почитати уривки зі спогадів однієї з жительок села Ступки, яка народилась у 1926 році, в 1942-му потрапила на примусові роботи до Німеччини і згодом емігрувала до Канади.

Це роздруківка запису її магнітофонного інтерв’ю, даному членам спеціальної Комісії Конгресу США. Комісія діяла 4 роки і закінчила свою роботу в 1990 році. Зібрані разом свідчення жертв і свідків Голодомору були видані трьома томами і названі Білою книгою.

Жінка мала родичів у СРСР і не хотіла їм зашкодити, тому побажала залишитися анонімною.

Отже, Case History SW21 (Oral History Project of the Commission on the Ukraine Famine. – Vol. II. – Washington: United States Government Printing Office, 1990. – P. 828–836):

…В нас лежали на дорозі, вмирали. Я йшла, він так до мене махав, я злякалася, втікала, йшла в другу сторону, там чоловік лежав, вже мертвий, вже не ворушився. Потім в нашому селі багато людей померло. Всі родини їх вимерли, ніхто не остався. Тоді в наше село звозили дітей сиріт, яких батьки померли. Але їх багато померло, бо то вже було запізно їм допомогу дати якусь. Вони їх привезли, нагодували й вони з того померли. Уже від їжі померли, бо то вже було запізно давати. Я пам’ятаю, що після голоду багато людей потім довго лежало, бо не було кому ховати. Поки іще були сильніші й їм давали якийсь суп, щоб вони могли ями копати, то ще вони копали. А тоді вже на тім супі довго вони вже не копали.

Ну, то довго отак лежали. А потім уже як хліб прийшов на полях, це історія дуже довга й розказувати її з початку на цілий день, як у жито люди лізли, як зі жита вибирали зерно, й їх там багато били й гонили. Як прийшов хліб, дуже багато людей померло. Померло, бо наїлися й померли. Уже було запізно…

…Цілими селами вимирали. Потім вже казали, що цілими селами вимирали. Але нам, дітям, батьки не могли нічого казати. Чому? Тому, що дітей в школі питали: – А що твій батько казав? Казали дітям, що вони будуть такі герої, а діти як діти, то казали. Тоді забирали батьків геть. Засилали їх… Братові меншому було п’ять. І ми рано вставали й пішли пастися. Ішли так десь на поле, на луку шукати, може де клевер цвів. Але того ще не було. Так квіточки рвали й їли й таке. Десь яких листочків шукали, так вижили. І якось прийшов потім хліб. І вішалися і топилися і з глузду з’їздили, люди дуріли й не знали, що вони роблять. То був страх великий, і не можна було до Росії, бо Росія їла хліб до схочу. Росіяни сьогодні, вони не знають, що на Україні був голод. І вони не вірять нам, що був. У них було хліба. Так вони наш хліб їли, а ми з голоду померли, бо по хатах ходили, забирали й як півхлібини в хаті якійсь. Осталося, то забирали. Діти, не діти, нащо їм…

…Носили мертвих дітей, матері самі розказували, їли своїх дітей. Як була родина, то в родині думали, кого з дітей зарізати, щоб ті вижили. Ну таке розказували, бо, що таке було також по тих. Як можна то? То не можна описати. Що там ще робили? То вже наші люди поки їм не страшно. Його поїли, й будемо бачити його на тім світі. Ну, що так? Тільки, що до Росії не можна було поїхати за хлібом, то бо був кордон. Через кордон не можна було…

…не було ні пса, ні кота, нічого не було. Коні були дохли й їх закопували в день, а вночі відкопували й їли. Отак. Коней їли. Не було нічого, ніякої звірини не було. В нас удома така кішка одна, стара вже була. Ми не знали, де вона ділася, думали, що хтось її з’їв. Хтось зловив і з’їв. Як уже голод перейшов, вона прийшла й звірина як була мудра, вона пішла геть у поле. Бачила, відчувала, що нема ніде нічого. Я з поля прийшла аж пізніше. Пси, бачите, не йшли з дому, то тих поїли й вже не знайшли їх. Які подохли, то тих поїли…

(Відповідь на запитання, хто займався розкуркулюваннями, вишукуванням і конфіскацією їжі) Це були місцеві люди, бо то тільки, що от бідне найдуже, то я кажу, такі були, що робити не хотіли колись. От такі були. Такі були ледачі, що не хотіли робити, таких вони підбили, що то він наживав, ви в нього робили… такі ходили. Такі вислужувалися. І своїх із свого села, вислужувалися і копали, підлоги копали, а то підлоги які там були? Глиняні. Не дошки, ні, як у кого були, то зривали, то не значить нічого, і копали, шукали, то такі залізні ті були, що підлоги довбали, чи де не закопаний хліб був. За хлібом шукали. Ну, й дехто заховав, находили… що хліб шукали, що по хатах ходили, вишукували, то були свої. То була та продажня шкіра і то свої, що продалися. Кожна нація мав добрих і недобрих людей…

Питання: А Ви казали, що молоді мужчини повмирали. Вони перше опухли?

Відповідь: Багато. Які пухли, то ті хлопчики. Молоді хлопці, мужчини, які пухли. То тим вже спасіння не було ніякого. Трошки більше виходили ті, що зісохли. Ну, ще не пухли, були що вже напухали, водою набиралися. То тому вже, казали, спасіння ніякого не буде. Ну тому особливо, як вони пухли по чоловічому, по статевих чоловічих органах, тоді вже особливо не можна було спасти там. Вже там вода набиралася, в мужчин в таких молодих. Ну хлопчиків то, я знаю одного хлопчика в нас. Вся родина вимерла, а я його бачу так, як він ішов селом і, Боже, цивилізовані люди ми вже, нарід, але то голі ходили. То так голий він був, знаєте. Ну, не дивуйтеся, то як умирали, як бачили, що вони голі. То було в нас те саме, ну, він був такий пухлий, ой що то так було, він таке як труп. Ви знаєте, так воно вже то померло, то вже. Довго ви їсти давали й вже нічого не допомогло. То вже було занадто пізно. І вони вже ті діти й не хотіли. Вони вже так своє доходили..

Питання: А як Ви спаслися?

Відповідь: Ото ми так робили. Листя ми так те, тоді то мама в Охтирку пішла трохи те, а потім її поставили там, де дітей звозили, і вона то там їсти готовила, за ними ходила так, доглядала тих дітей. І там що їм їсти давали, вона то була трохи нам дасть, додому принесе, щоб ніхто не знав і так то в нас. Мій вітчим пішов, вже весною, як картопля посходила а тим. Хто мав, то вони садили лушпині, не було там, а він там у однім городі хотів накопати, вкрасти собі їсти, так сиру, і його так побили. Жінка його застала, побила. То я знаю, що в нас не було, а так то тільки ото, якісь посіяли буряки – зійшли. То вже листя буряків тоді їли і такево, що вже трохи посходило й кропиву їли. Парили і таке то. І так усі, і так люди багато й оте кінський щавель їли. Знаєте, що таке? То було ніби хтось свячену паску знайшов. Те все поїли. Того не було, нічого вже не можна було дістати. То на траву, де клевер який посходив. Так от також найти й так, ми вживали. Ну ми сильно сохли. Я то була нічого, от так як ото, як показували то в Етіопії одна дівчина така стояла гола, не дуже великого росту й така то я кажу – дивися на це, я як себе бачу. То я така була. На мені не було нічого і брат мій так був. Він не пух. Ми листя парили, варили яке таке, яке зілля збирали.

Питання: Чи він діставав пайок?

Відповідь: Ні, не діставали. Нічого не діставали ми, не діставали нічого. Люди так мерли й ще в колгоспі. Трохи давали тим, що ями копали. І там варили їм і тим, що на тракторах їздили. Бач, бо ж ми вже не могли орати, якби всі померли. Не всі були трактористами. А вони там, де картоплю чистили, й вони там не дуже її чистили, такі тоненькі де лушпиння позатоптувані були в землю. Я пам’ятаю, як ми з моїм братом маленьким пішли, менший за мене, а він то лушпиньку побачив і там сидить, ті лушпиньки видовбує. Один чоловік прийшов і наступив йому на ручку, я ніколи не забуду. То свої. І так йому на руку наступив, щоб не брав. Тій дитині так наступив на руку. І не пам’ятаю, хто він був. Тільки вже він закричав так, і ми пішли геть. І не брали вже тих лушпинь нічого і не можна було то писати. Якби може я була старша, я би більш бачила. Більш би дивилася, що робити. Я пам’ятаю, що мій брат кричить, на все село плаче, і кричить: – Мамо, я їсти хочу…

…коли своїм дівчатам розказую, вони не мають поняття. Вони кажуть: «О, мамо, чому тоді так було? Чому ти не зробила отак чи отак, щоб врятуватися?» Чому я так не зробила? Там не можна було, ні. Ми не мали права хліба мати. Щоби ми мали хліб і бачили, що ми не голодні, то б вони прийшли б і батьків забрали, де ви поховали? Не вільно було. Все. Як може де хто яку миску заховав, то він їв по зернині, бо він боявся, щоб на ньому не видно було, що він голодує. То не було то вільно. І може хтось би заховав, а так з голоду помер, бо знайшли вже було. То не вільно було, що хтось мав їсти, ні. Вони би прийшли шукати, перевернули б, хату розібрали.

***

ЯКЩО МИ – ЛЮДИ, МИ МУСИМО ПАМ’ЯТАТИ.

Про автора

Ігор Гавриленко

Ігор Гавриленко

історик (Історія твориться сьогодні, і творимо її ми)

138
Останні публікації:

Полтавщина:

Наш e-mail:

Телефони редакції: (095) 794-29-25 (098) 385-07-22

Реклама на сайті: (095) 750-18-53

Запропонувати тему