Як Паскевич двом царям та одній вдові-імператриці догодив

Батько Івана Паскевича, Федір, поміщик Полтавської губернії, мав 500 душ селян. Мати, Ганна, в дівоцтві Карабанова, володіла в Могилевській губернії родовим маєтком – селом Щеглиці. Цього виявилося достатнім, щоб, вивчивши французькій і німецькій мовам, віддати сина разом із другим, Степаном, на виховання в Петербург до Пажеського корпусу. (Втім, існує припущення, що вирішальну роль у долі онука відіграв його дід, Іван Григорович, який очолював канцелярію генерал-губернатора Малоросії Петра Рум’янцева й заручився протекцією цього сановника.)

На той час Пажеський корпус іще не був виключно військовим. В іменному указі 1759 року засновниці цього елітного учбового закладу цариці Єлизавети Петрівни говорилося про його призначення: «Дабы … пажи … к постоянному и пристойному разуму и благородным поступкам наивяще преуспевали и от того учтивыми, приятными и во всем совершенными себя показать могли».

Інакше кажучи, корпус займався вишколом придворних слуг найвищого ґатунку. Вже в період навчання вони вважалися зарахованими до імператорського двору і систематично несли обов’язки караульної служби (від чого страждала загальна освіта).

Великою честю і привілеєм вважалося наділення пажа придворним чином камер-пажа. На це могли розраховувати тільки кращі, ті, хто відзначився в навчанні, поведінці та вихованні, оволодів манерами, етикетом та іноземними мовами. Іван цей рубіж узяв у 1798 році, а за кілька місяців до випуску був призначений лейб-пажем, тобто старшим камер-пажем. Прогалини в освіті він намагався надолужувати за допомогою приватного вчителя, найнятого дідом, котрий теж тоді мешкав у Петербурзі. Який результат мало подібне навчання, описав талановитий історик Євген Тарле, котрий стверджував, що Паскевич (уже ставши офіцером), наділений розумом, діловитістю й розторопністю, «обладал некоторым образованием».

Камер-пажі були прикріплені до правлячих осіб та членів імператорської сім’ї, прислуговували їм під час балів, урочистих обідів, офіційних церемоній та інших заходів, де їхня присутність обумовлювалася протоколом.

Паскевич часто бував при пишному дворі імператриці Катерини II, про що згадував у сімейному колі до старості. Та своєму піднесенню він зобов’язаний не їй, а Павлу I, який зробив хлопця камер- і лейб-пажем. Розторопний служка настільки догодив новому імператору, що в жовтні 1800 року був випущений із Пажеського корпусу у неповні 18 років у чині поручика з призначенням флігель-ад’ютантом царя і припискою до лейб-гвардії Преображенського полку (слово «лейб», знову ж таки, означає приналежність до монаршої особи).

Так Іван вдягнув красивий мундир с аксельбантом та еполетами і зробився офіцером царської свити Павла I… Того самого, якого власна матір, Катерина II, не вважала спроможним управляти імперією.

 Павло I 

Кілька штрихів до образу царя. Маючи досить обмежені здібності, Павло ріс украй нервовим, вразливим і непомірно запальним. З підозрою ставився до людей, які його оточували. Один із його вихователів, С.Порошин, сказав якось: «При самых лучших намерениях вы заставите ненавидеть себя».

Сам же вінценосний нащадок дуже бажав царювати і ненавидів матір, яка не давала йому такої можливості. Втім мусив довго терпіти. З моменту повноліття Павла до звільнення престолу минуло аж 24 роки.

Модель свого майбутнього правління розробляв у Гатчині, куди Катерина II у 1783 році його виселила. Тут Павло завів звичаї, різко відмінні від петербурзьких. Усі свої зусилля зосередив на муштрі кількох батальйонів, відданих йому на забаву. Повна екіпіровка за прусським зразком, перуки, тісні мундири, сувора дисципліна, покарання палицями або шпіцрутенами за щонайменші провини і ніяких цивільних манер – такою він бачив армію, якщо не всю Росію.

Було в нього й іще одне захоплення. До воцаріння Павло двічі встиг узяти шлюб. Перша дружина померла під час пологів. Друга, Марія Федорівна, народила 10 дітей: четверо синів і шість доньок. Були й позашлюбні чада (з’ясувати їхню точну кількість історикам не вдалося).

Дітей Павла Катерина II не довіряла йому виховувати – забирала до себе. Старшому внукові, Олександру, хотіла й престол передати.

Смерть матері 6 листопада 1796 року відкрила Павлу дорогу на трон. Але правити довелося недовго. 12 березня 1801 року він був забитий чи задушений у результаті заколоту вищих офіцерів та чиновників – за мовчазної згоди власного сина Олександра.

За чотири роки царювання проявив себе як недалекоглядний тиран і самодур. Як внутрішня, так і зовнішня політика відрізнялися безсистемністю та свавіллям. Наприклад, незадовго перед погибеллю послав військо Донське в похід на Індію – 22507 чоловік без обозу, запасів і якого-небудь стратегічного плану. Не дивно, що серед тверезомислячих сановників цар не знаходив однодумців, ледь не всі його розпорядження сприймались як витівки божевільного.

На престолі підозрілість і недовірливість Павла досягли апогею, він не вірив навіть членам своєї сім’ї і збирався передати корону племінникові Марії Федорівни, вюртемберзькому принцові Євгенію.

Масово усувалися, або самі просили звільнення державні службовці, армійські офіцери «катерининських» часів. Замість них призначалися нові.

Якості, що вимагалися тепер для вдалого кар’єрного просування, демонструють біографії тих гатчинських вихідців, підлабузників і кар’єристів, хто найбільше зблизився з царем.

Олексій Аракчеєв, син бідного поміщика, молодий артилерійський офіцер, потрапив у Гатчину за рекомендацією графа Салтикова. Встановленим Павлом порядкам слідував ретельно й запопадливо. Невдовзі був пожалуваний у коменданти гарнізону.

Уже на другий день після сходження на престол Павло I зробив полковника комендантом Санкт-Петербургу, на третій – генерал-майором, ще за кілька днів вручив орден Св. Анни I ступеню. Минуло півроку, і 27-річний служака отримав від государя баронське звання та орден Св. Олександра Невського. А до них – дві тисячі кріпосних із правом вибору губернії.

Щоправда, двічі Аракчеєв потрапляв у немилість. Перший раз – 18 березня 1798 року (вже в чині генерал-лейтенанта). Та за кілька місяців його повернули на службу. 22 грудня був призначений генерал-квартирмейстером, 4 січня наступного року – командиром гвардії артилерійського батальйону та інспектором усієї артилерії. 8 січня став командором ордена Св. Іоанна Ієрусалимського, 5 травня – графом («за отличное усердие и труды на пользу службы»).

А вже 1 жовтня трапилася друга відставка – тепер до кінця правління Павла I.

Інший «достойник» – Іван Кутайсов, турок, узятий у полон 10-річним хлопчиком у Бендерах і подарований Павлові, його особистий камердинер і цирульник. Після сходження свого господаря на престол був послідовно нагороджений баронським і графським титулами, вищими ступенями орденів Св. Анни, Св. Олександра Невського, Св. Іоанна Ієрусалимського, Св. Андрія Первозванного, землями та 5 тисячами кріпосних душ. І сина свого встиг прилаштувати: у 10 років Олександр Кутайсов був записаний до гвардії унтер-офіцером, у 15 років «дослужився» до гвардії полковника.

Нарешті, Петро Обольянінов. Теж походив зі збіднілої дворянської сім’ї. Більш-менш систематичної освіти не отримав, навчився тільки читати й писати. Зате на військовій службі відразу відзначився – ревним виконанням доручень та беззаперечним підкоренням вищому начальству. 1793 року потрапив до Гатчини в чині підполковника. Швидко здобув благовоління великого князя Павла. У 1796 році у званні генерал-майора був призначений генерал-провіантмейстером, нагороджений орденами Св. Анни і Св. Олександра Невського.

Посівши престол, Павло зробив його одним із найближчих довірених (сучасники порівнювали Обольянінова з великим візиром). Відтак і монарші милості слідували одна за одною: рік 1797 – маєток у Саратовській губернії з 2 тисячами душ, 1798 – чин генерал-лейтенанта, 1799 – призначення сенатором, початок 1800 – пост генерал-прокурора. За останній рік правління Павло I обдарував свого улюбленця великим хрестом ордену Св. Іоанна Ієрусалимського, орденом Св. Андрія Первозванного, великим будинком у столиці, табакеркою з діамантами, сервізами фарфоровими і срібними на 120 тисяч рублів та військовим званням генерала від інфантерії.

Яскраву характеристику сановника подають енциклопедичні та довідникові видання російського інтернету: «Без умственной и нравственной культуры, лишённый хотя бы практического служебного опыта, Обольянинов мог держаться на своём посту лишь беспрекословным повиновением и точной исполнительностью. Он никогда не возражал императору, слепо следуя повелениям; в делах водворился произвол. Тяжёлые порядки Павловского режима Обольянинов обострял грубостью и возбудил всеобщую неприязнь. Отсутствие воспитания и образования сказывались в работе на высшем посту: он нередко ругал подчинённых, не стесняясь в выражениях; писал с ошибками, коверкая названия».

(Як тут не згадати жарт гострого на язик генерала Олексія Єрмолова, «врага трепещущих льстецов», про свого наступника в командуванні Кавказьким корпусом Івана Паскевича, що той «писал без запятых, а говорил с запятыми», тобто і недорікуватим був, і з граматикою проблеми мав.)

Після загибелі Павла I Обольянінов спішно перебрався до Москви. Тут його спочатку прийняли неприязно – заборонили навіть бувати у дворянському зібранні, а фельдмаршал Михайло Каменський публічно назвав «государственным вором, взяточником, дураком набитым». Утім «обедами прежирными» Обольянінов зумів схилити московську знать на свій бік, не один раз його обирали губернським предводителем дворянства, навіть рекорд установив – 16 років на тій посаді пробув.

З огляду на складні стосунки між Павлом I та його матір’ю Катериною II, а також зі старшим сином Олександром, стає зрозумілим, чому останній, ставши монархом, від батькових улюбленців дистанціювався, а тих, хто був раніше гнаним, наблизив до себе. Так Аракчеєв, скажімо, повернув і навіть посилив своє становище, а Паскевич зробився на якійсь час непотрібним. Справжня військова служба розпочалася для нього тільки в 1805 році.

У 1806–1810 роках Іван був учасником війни з Туреччиною. Ретельне вивчення цього періоду його біографії виявляє, на перший погляд, незрозумілу обставину. З одного боку, вищі командири його хвалили, називали «войну понимающим офицером, каковых поболее желать надлежит», висували до нагород і чергових військових звань, з іншого – при першій нагоді відправляли подалі від зони бойових дій – за кордон для ведення дипломатичних переговорів, або ж доручали організовувати забезпечення військ провіантом.

Пояснення, як на мене, просте. Реальної військової підготовки Паскевич не пройшов: у Пажеському корпусі він оволодів тільки навичками караульної служби, а при Павлі I займався інспектуванням військових навчань, оглядів і парадів. При цьому й за Олександра I продовжував числитися флігель-ад’ютантом. А якому командиру потрібна загибель офіцера зі свити царя? От і вберігали його, бо ж надто «бешеннохрабрым» (безрозсудним) він був, стрімголов під кулі ліз.

Так і став Паскевич 28-річним генерал-майором. І хоч війна з Туреччиною протривала ще до травня 1812 року, і сам Іван прагнув воювати, у грудні 1810-го він був відправлений до Києва займатися формуванням нового полку. Із цим так розстарався, що зліг і ледь не помер від сильної, як тоді казали, «нервической горячки». Одужавши, у січні 1812 року був призначений вже командиром дивізії.

Олександр I 

Приглянутися Олександру I, хоч і не відразу, хоч і з докорами та доганами, наш герой зумів під час війни з Наполеоном (утім про це достатньо розповів у своєму проекті В.Шестаков).

Згодом Паскевич вдало використав приязне ставлення до себе вдови Павла I. Марія Федорівна доручила йому подбати про «військовий вишкіл» братів царя, великих князів Михайла та Миколи. Із першим він, числячись командиром гвардійської дивізії, більше 2 років мандрував у приємних розвагах Росією та країнами Європи (імператриця особисто висловила Паскевичу побажання, щоб її син під час подорожі більше займався цивільною частиною і якомога менше військовою).

На початку мандрів, поміж іншого, оглянули Полтаву, зокрема місце Полтавської битви. З дороги Паскевич часто писав Марії Федорівні, вона ж удостоїла його схвальним рескриптом, до якого додала золоту табакерку.

В Європі виявилося ще цікавіше. Майже суцільні розваги, відвідання монархічних дворів (імператриця звеліла синові попутно наречену собі підшукати, що й було зроблено – згодом він одружився на принцесі Фредериці Шарлоті Вюртемберзькій). Побували в Німеччині, Голландії, Англії, Шотландії, повернулися до Веймару, де на той час гостила сама Марія Федорівна. Там Паскевич отримав діамантові знаки до ордену Св. Олександра Невського. Далі відвідали Швейцарію, потім – основні міста Італії. У Римі зустріли масляну. Тоді поїхали до Неаполя, звідти через Болонью, Венецію, Тіроль прибули до Відня…

Марія Федорівна була настільки вдячна та прихильна до Івана Паскевича, що коли в його сім’ї у 1822 році з’явилися дві доньки-близнючки, стала їх хрещеною. А на початку 1825 року уродженець Полтави був призначений генерал-ад’ютантом (за Олександра I це була рідкісна нагорода).

Зумів зблизитися свого часу 32-річний генерал і з 18-річним Миколою, коли той числився в його дивізії. Олесь Бузина в книзі «Тайная история Украины–Руси» доводить, що останній уважав нашого героя ледь не за батька. Залишаючи занурення в психічний світ майбутнього царя на совісті епатажного історика Малоросії, відзначимо, що «отцом-командиром» Микола називав Паскевича й тоді, коли воцарився, після раптової смерті свого брата Олександра від тифу.

Глибокий і проникливий вчений Є.Тарле, якому на відміну від голомозого Бузини було «трудно сказать, чем именно мог он совсем пленить Николая», доводить, що вихідцю з Полтави цар довіряв більше, ніж кому-небудь іншому, і навіть благоговів перед ним: «Паскевич занимал в окружении Николая совсем особое положение. После смерти великого князя Михаила Павловича Паскевич остался единственным человеком, которому Николай вполне доверял. А уважал он его даже гораздо больше, чем своего брата, у которого никогда советов не спрашивал, тогда как к Паскевичу обращался в самых важных случаях». Без поради нашого земляка монарх ніколи не розпочинав жодних серйозних військових дій.

У свою чергу той досягнув за правління Миколи I життєвих вершин. Ще кілька цитат з Тарле: «Награды сыпались дождем на него». Цар «сделал Паскевича и графом, и князем, и фельдмаршалом, и наместником в Польше, и кавалером всех русских орденов, подарил ему миллион деньгами, а потом еще огромное имение, побольше чем в миллион ценой. Чтобы угодить царю, австрийский император сделал Паскевича фельдмаршалом австрийской армии. Фридрих-Вильгельм сделал его фельдмаршалом прусской армии, и когда уже не оставалось ничего, чем можно было бы возвеличить Ивана Федоровича, Николай специальным приказом по армии повелел воздавать Паскевичу точно такие же, без всяких изменений, почести при появлении фельдмаршала перед армейскими частями по какому бы то ни было случаю, какие воздаются самому царю. Об этом приказе царь известил Паскевича рескриптом от 4(16) августа 1849 г., подписавшись: «друг ваш Николай».

Фактично фельдмаршал зайняв «первое после царя положение в государстве». У 1851 році напередодні святкування 25-річчя від дня свого коронування Микола I звертався до свого улюбленця такими патетичними словами: «При грустных предзнаменованиях сел я на престол русский и должен был начать мое царствование казнями, ссылками... У меня не было людей преданных!.. Я остановился на тебе – само провидение мне указало на тебя!.. Война в Польше! Новое испытание – испытание грустное... Дела наши были плохи!.. И снова я ухватился за тебя, Иван Федорович, как за единственное спасение России!.. Иван Федорович! Ты – слава моего двадцатипятилетнего царствования, ты – история царствования Николая I!»

І от що кидається в очі. Найкраще знаходив спільну мову Іван Паскевич з такими государями, як Павло I та Микола I.

Виховуванням Олександра I, як пам’ятаємо, опікувалася його бабця Катерина II. У результаті той, хоч і не досягнув її рівня, але правив біль-менш розумно. Та на Миколу вона поширити свій вплив не встигла – померла, коли він був ще немовлям. Відтак Павло I сам вирішив подбати про сина. Наставником хлопця, коли тому було 4 роки, призначив генерала М.Ламздорфа. Коли ж Павла I вбили, Олександр, почавши правити, не став перейматися вихованням молодших братів.

Вдова-імператриця Марія Федорівна намагалася запобігти захопленню своїх синів військовою справою. Та марно. Батьківські гени виявилися нездоланними. Навіть Олександр I, пори всю свою ліберальність, був палким прихильником вахт-парадів. Наступний за віком син, Костянтин, відчував себе щасливим повною мірою лише на плацу, під час муштри підрозділів.

Микола від старших братів не відставав. Із найранішого дитинства з особливим захопленням ставився до військових іграшок та до розповідей про воєнні дії. Кращою нагородою для нього був дозвіл поспостерігати парад або розвід караулів.

Старанності в навчанні не проявляв, гуманітарних дисциплін не визнавав, зате розбирався в армійській справі, мав пристрасть до фортифікації та військової інженерії.

Як писав В.Муханов, скінчивши навчання, Микола нібито сам ужахнувся своєму незнанню та після одруження намагався ліквідувати пробіли в освіті, «но условия жизни рассеянной, преобладание военных занятий и светлые радости семейной жизни отвлекали его от постоянных кабинетных работ». На молоду королеву Великобританії Вікторію у 1844 році російський цар, який на той момент пробув на престолі вже майже 20 років, справив гнітюче враження: «Ум его не обработан, воспитание его было небрежно».

Микола I

Відтак заслуговує на увагу й думка Олександра Герцена: «Николай был человек совершенно необразованный и скверно окруженный». Видатний російський публіцист, письменник і філософ залишив цікавий опис зовнішності монарха: «…нет лица, которое так беспощадно обличало характер человека, как его лицо. Лоб, быстро бегущий назад, нижняя челюсть, развитая за счет черепа, выражали непреклонную волю и слабую мысль, больше жестокости, нежели чувственности. Но главное – глаза, без всякой теплоты, без всякого милосердия, зимние глаза».

Микола I вів аскетичний спосіб життя, багато ходив пішки, займався стройовими вправами зі зброєю, суворо дотримувався встановленого розпорядку дня. Любив одягатися в просту офіцерську шинель, спав на твердій постелі. Особисто бував на військових оглядах, обстежував фортифікаційні споруди, учбові заклади, службові приміщення, державні установи.

Придворна фрейліна Анна Тютчева (донька відомого поета) у своїх мемуарах зафіксувала, до чого призводила непомірна прискіпливість царя: «Он чистосердечно и искренне верил, что в состоянии все видеть своими глазами, все слышать своими ушами, все регламентировать по своему разумению, все преобразовывать своею волею. Но каков же был итог подобного увлечения верховного правителя мелочами? В результате, он лишь нагромоздил вокруг своей бесконтрольной власти груду колоссальных злоупотреблений, тем более пагубных, что извне они прикрывались официальной законностью и что ни общественное мнение, ни частная инициатива не имели права на них указывать, ни возможности с ними бороться».

Ємку афористичну характеристику Миколі I у своєму щоденнику дав О.Пушкін, у якого поступово розвіявся пієтет перед цим правителем: «В нём много прапорщика и немного Петра Великого» (запис від 21 травня 1834 року).

І знову оточення царя формувалося з осіб із сумнівними професійними та моральними якостями. Знаменитий російський історик Сергій Соловйов, який жив безпосередньо в ті часи, описав цю ситуацію наступним чином: «по воцарению Николая … военный человек, как палка, как привыкший не рассуждать, но исполнять и способный приучить других к исполнению без рассуждений, считался лучшим, самым способным начальником везде; … опытность в делах – на это не обращалось никакого внимания. Фрунтовики [від слова «фрунт», тобто військовий стрій – І.Г.] воссели на всех правительственных местах, и с ними воцарилось невежество, произвол, грабительство, всевозможные беспорядки».

За підозріливістю Микола Павлович також вдався у свого батька. Особливо ж вона зросла після повстання декабристів у 1825 році.

Одним із символів доби Миколи I став Олександр Бенкендорф, влітку 1826 року призначений шефом жандармів і одночасно головним начальником III відділення імператорської канцелярії та командувачем головною імператорською квартирою. Прикметний збіг: у 1798 році його, подібно до нашого героя Паскевича, наблизив до себе Павло I – зробив флігель-ад’ютантом і прапорщиком лейб-гвардії Семенівського полку (та й подальша військова кар’єра була подібною).

III відділення – це секретна служба, наділена величезними повноваженнями, що на постійній основі займалася політичним розшуком і переслідуваннями неблагонадійних.

У державі придушувалися найменші прояви вільнодумства. У 1826 році вийшов цензурний статут, прозваний сучасниками «чавунним». Заборонялося друкувати практично все, що мало яке-небудь політичне підґрунтя. Доходило до того, що цензори сумнівалися, чи можна пропускати в друк повідомлення про смерть іноземних монархів. Коли ж у 1837 році в «Санкт-петербурзьких відомостях» була опублікована замітка про замах на життя французького короля Луї-Филиппа, Бенкендорф негайно оповістив міністра освіти С.Уварова, що вважає «неприличным помещение подобных известий в ведомостях, особенно правительством издаваемых».

Царські цензори в адміністративному запалі доходили до абсурду. Один із них заборонив друкувати підручник арифметики, уздрівши в тексті завдання три крапки між цифрами і запідозривши в цьому якийсь натяк. Голова цензурного комітету Д.Бутурлін пропонував навіть викреслити окремі місця, такі як «Радуйся, незримое укрощение владык жестоких и звероподобных…», із акафісту Покрову Божої матері, оскільки вони виглядали «неблагонадійними».

За розпорядженнями Миколи I були закриті журнали «Європеєць», «Московський телеграф», «Телескоп», заборонені до постановки в Російській імперії твори німецького поета і драматурга Фрідріха Шиллера. За свої вірші двічі був засланий на Кавказ Михайло Лермонтов. Інший молодий поет, Олександр Полежаєв, був відданий до війська, що призвело до його передчасної, у 33 роки, смерті. Зазнав переслідувань християнський філософ і публіцист Петро Чаадаєв та його видавець (сам мислитель, який критично сприймав тодішню російську дійсність, відповідно до резолюції царя був оголошений божевільним). Олександр Герцен, переживши арешт і заслання, подався в еміграцію. Микола Гоголь, виїхавши до Італії та згадуючи звідти Росію, вибудував такий асоціативний ряд: «Россия, Петербург, снега, подлецы, департамент…». Письменник Іван Тургенєв був арештований у 1852 році, а потім підданий адміністративній висилці до сільської місцевості за написання некролога, присвяченого пам’яті Гоголя (до речі, некролог навіть надрукований не був – цензура не пропустила). Інший цензор, який дозволив видання «Записок мисливця», і сам постраждав, бо на думку царських вельмож у книзі «было выражено решительное направление к уничтожению помещиков».

Університетські професори, не кажучи про допоміжний персонал і студентів, потрапили під постійний нагляд адміністрацій, генерал-губернаторів, жандармів, кураторів, ректорів, деканів, навіть спеціальних інспекторів. І цей нагляд не обмежувався стінами навчальних закладів. До чого призводили «удари політичної негоди» на прикладі Київського університету повідав М.Владимирський-Буданов: «З надламаними силами, з підупалою енергією і навіть з повною зневірою в своє діло і покликання – одні шукали забуття в тому, в чому завжди шукав втіху російський громадянин, і знайшли там отруту та передчасну смерть, другі кинули рідний університет, шукаючи кращої кар’єри; треті, залишаючись у своєму університеті, втратили будь-яку симпатію до своєї кафедри й тягнули навчання, як «поденщики».

Найбільше ж не пощастило філософам: викладання цієї дисципліни було припинено в університетах Російської імперії в 1850 році (відновлене тільки в 1861-му вже наступним царем – Олександром II). Ініціатор заборони міністр народної освіти О.Ширинський-Шихматов приголомшив увесь учений світ своєю сентенцією: «Польза от философии не доказана, но вред от нее возможен».

Тим більше визнавалися зайвими науки для людей військових, навіть спеціальні дисципліни. Євген Тарле у 2-томному дослідженні «Крымская война», написаному впродовж 1941–1944 років, писав: «Воспоминание о декабристах, самом образованном, самом культурном поколении командного состава за всю историю императорской России, продолжало действовать и пугать царя». Через те президентом Військової академії був призначений малограмотний генерал Іван Сухозанет, який щиро уважав: «Наука в военном деле – не более, как пуговица к мундиру: мундир без пуговицы нельзя надеть, но пуговица не составляет всего мундира».

У результаті, це знову Тарле, «Основная цель – резкое понижение умственных запросов и всего духовного уровня офицерства и генералитета – была достигнута. Генералы, читавшие почти по складам и не умевшие писать без грубейших грамматических ошибок, стали довольно частым явлением к концу царствования Николая. Из Военной академии выпускались офицеры, не только не имевшие серьезных и сколько-нибудь точных представлений об истории военного искусства, но просто лишенные тех элементарнейших познаний в стратегии и тактике, без которых сколько-нибудь полезная служба в штабе невозможна. И дорого пришлось заплатить русской армии, собственной кровью, за фактическое уничтожение высшего военного образования при Николае. Дезорганизация, невежественность и полная пассивность штабов производили прямо удручающее впечатление на всех сколько-нибудь вдумчивых наблюдателей».

Старе офіцерство оцінювало ситуацію саркастично. «Одного нет у царя могучего: нет у него вождей для войска. Повывелся и поизрасходовался этот народ... Знает про то царь-батюшка и творит он генералов: что праздник – то дюжина, но уж, знать, беда такая: выходят все генералы праздничные да дюжинные», – цей фрагмент історик запозичив із рукопису полковника Петра Менькова.

На початку 1850-х років, напередодні введення царських військ на територію Молдови та Валахії (ця окупація стала приводом до оголошення Росії війни з боку Туреччини, Великобританії, Франції та Сардинії – Кримської війни 1853–1856 років, ганебно програної Російською імперією), мислячі офіцери висловлювали глибоке стурбування (їхні спостереження знову ж таки запозичені з книги Тарле):

«Готовы ли мы к войне? По совести говоря: нет, далеко не готовы!.. Во-первых, мы дурно вооружены. Наша пехота снабжена гладкоствольными ружьями, винты которых большею частию нарочно расшатаны для лучшей отбивки темпов [під час оглядів і парадів – І.Г.] ... а внутренность стволов попорчена... чисткой; от этого наши ружья к цельной стрельбе совершенно непригодны».

«Затем у нас очень мало людей, умеющих стрелять, так как этому искусству никогда не учили толком, систематически, никогда не употребляя по назначению порох, отпускавшийся в ничтожном... количестве для практической стрельбы, а раздаривая большую его часть знакомым помещикам» (чи продаючи за гроші).

«Вообще говоря, ни солдаты, ни офицеры не знают своего дела и ничему не выучены толком... У нас все помешались, что называется, исключительно на маршировке и правильном вытягивании носка» (це – із записів артилерійського офіцера, що не ризикнув називати своє ім’я).

Інший офіцер, на прізвище Алабін, учасник Угорської, Дунайської та Кримської кампаній (двома першими керував Паскевич), додавав:

«Наш солдат не только дурно вооружен и дурно обучен военному ремеслу, но он дурно одет... он дурно накормлен; его только ленивый не обкрадывает; он навьючен так, что надо иметь нечеловеческие силы и здоровье, чтобы таскать обязательную для него ношу... Ни к чему непригодный мундир... вовсе не греющий, а между тем решительно отнимающий у солдата всякую свободу движения и исключающий всякую возможность фехтования, быстрой и цельной стрельбы и вообще всякого проявления ловкости, столь необходимой солдату, особенно в бою... шинель, не закрывающая ни ушей, ни лица... мешающая ходить... а от недоброкачественности сукна... в продолжение похода делающаяся ажурною, не защищая ни от сырости, ни от холода».

Із солдатської «и без того скудной съестной дачи норовят украсть и каптенармус, и фельдфебель, и почти каждый из высших военных и гражданских чинов, через чьи руки предварительно проходит эта дача! Солдату полагается чуть не 5 фунтов соломы в месяц, да и той едва ли половина достигнет назначения, и вот он целые месяцы спит на голой земле, по горькому выражению солдат, на брюхе, покрывшись спиной!»

У солдатському середовищі за царем закріпилося прозвище «Николай Палкин». Лев Толстой у статті з такою назвою, вперше, нелегально, виданій у 1887 році, навів запис розповіді старого солдата в супроводі власних роздумів:

«При Николае … что было? У! Вспоминать, так ужасть берет. Я еще Александра застал. Александра того хвалили солдаты, говорили – милостив был.

Я вспомнил последние времена царствования Александра, когда из 100 – 20 человек забивали насмерть. Хорош же был Николай, когда, в сравнении с ним, Александр казался милостивым…»

Старий, між тим продовжував: «…недели не проходило, чтобы не забивали насмерть человека или двух из полка… Палки, палки!.. У нас и солдаты Николая Палкиным прозвали. Николай Павлыч, а они говорят – Николай Палкин. Так и пошло ему прозвище.

…Унтер-офицера до смерти убивали солдат молодых. Прикладом или кулаком свиснет в какое место нужное: в грудь, или в голову, он и помрет. И никогда взыску не было.

…Я спросил его про гоняние сквозь строй …Он рассказал о том, как водят несчастного взад и вперед между рядами, как тянется и падает забиваемый человек на штыки, как сначала видны кровяные рубцы, как они перекрещиваются, как понемногу рубцы сливаются, выступает и брызжет кровь, как клочьями летит окровавленное мясо, как оголяются кости, как сначала еще кричит несчастный и как потом только охает глухо с каждым шагом и с каждым ударом, как потом затихает, и как доктор, для этого приставленный, подходит и щупает пульс, оглядывает и решает, можно ли еще бить человека или надо погодить и отложить до другого раза, когда заживет, чтобы можно было начать мученье сначала и додать то количество ударов, которое какие-то звери, с Палкиным во главе, решили, что надо дать ему…»

Ще Толстого вразила розповідь солдата про військові страхіття, які він бачив у Польщі:

«…убийства и грабежи городов и деревень… Он рассказал об убитых детях, о смерти голодом и холодом пленных, об убийстве штыком молодого мальчика-поляка, прижавшегося к дереву».

Висновки геніального російського письменника мають пряме відношення до оцінки діянь Паскевича та йому подібних можновладців часів правління Миколи I:

«Если мы только перестанем слепить себе глаза выдуманными государственными пользами и благами и посмотрим на то, что одно важно: добро и зло жизни людей, – нам все станет ясно…»