Вулиця Січових стрільців та провулок родини Русових

Вулицю Січових Стрільців

названо на честь військових підрозділів Наддніпрянської Армії Української Народної Республіки (УНР), сформованих у період визвольних змагань Українського народу 1917–1919 рр.  Назва «Січові Стрільці» була вперше використана під час Першої світової війни при формуванні в Австро-Угорщині добровольчого підрозділу – Легіону Українських Січових Стрільців (УСС). Його ядро  становили активісти довоєнного січового,  і пластового руху.
      До січового стрілецтва належав і хорунжий Армії УНР, скульптор,   письменник, громадський діяч, поет, уродженець села Рунівщина Полтавського району Михайло Гаврилко. З 1918 перебував у складі Сірої дивізії. Страчений чекістами 1920 року у Полтаві як керівник антибільшовицького повстання. Учасник 4-х міжнародних конкурсів на проект пам’ятника Т. Шевченкові у Києві (1910р. – 1 премія). Головні твори: «Ганнуся» (1909 р.), «Сироти», «Козак і дівчина», «Каменяр» (1915р.), «Воля» (1916р.). Виконав пам'ятник Т. Г. Шевченку в Кіцмані (на території приміщення гімназії, 1914р; зруйнований при зайнятті російськими солдатами) і Косові. 1909р. видав збірку поезій «На румовищах» (Краків, 1910р.).
     Перше військове формування Січових Cтрiльцiв у Надднiпрянщинi – Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців – було зорганізовано у Києві у листопаді 1917 року з українців – галичан та буковинцiв – російських військовополонених австро-угорської армії, які перебували в Надднiпрянськiй Українi та добровільно згодилися захищати Українську Центральну Раду (УЦР) від російсько-більшовицької навали. Очолював курінь затятий борець за незалежність України, сотник Григорій Лисенко. Цей офіцер   взимку 1918 року був радником української делегації на мирних переговорах в Бересті, а у  січні—лютому 1919 р. — командир 2-го Одеського полку Дієвої армії УНР. Згодом — начальник контррозвідки Запорізької групи Дієвої армії УНР. З липня 1919 р. — помічник військового аташе УНР на Паризькій мирній конференції. У 1920–1921 рр. — полковник для доручень при Головному Отамані військ УНР Симонові Петлюрі.

Євген Коновалець

Михайло Гаврилко

    У грудні-січні курінь (батальйон) брав участь у боях з російсько-більшовицькими загарбниками під Бахмачем, Крутами та  в Києві,  захищав уряд УНР під час відступу до Житомира. Відтоді й аж до кінця існування формувань Січових Стрільців, їх верховним головнокомандувачем вважався полковник армії УНР Євген Коновалець. Курінь Січових стрільців був саме тією військовою частиною Армії УНР , яка вирізнялася своєю надзвичайною організованістю і боєздатністю. Січові Стрільці мали великий вплив на Директорію УНР.

     Після  російсько-української війни і окупації УНР більшовицькою Росією  керівні старшини Січових Стрільців стали  творцями й головними постатями Української Військової Організації (УВО) – Організації Українських Націоналістів (ОУН). Поразка національно-визвольних змагань 1917—1921 рр. та чотиристороння окупація України спонукали Євгена Коновальця до пошуку нових методів боротьби за незалежність України. В цих обставинах в липні 1920-го здійснює заходи щодо створення принципово нової організації, яка б в умовах підпілля могла ефективно боротися проти окупаційних режимів. У серпні 1920 р., за безпосередньою участю Коновальця  засновано УВО. 20 липня 1921-го Коновалець повернувся до Львова і очолив  Команду УВО.  У листопаді 1927-го за його ініціативи на одній з нарад УВО було вирішено створити єдину революційно-політичну організацію, діяльність якої ґрунтувалася б на націоналістичній ідеології та поширювалась на всі українські землі. 28 січня — 3 лютого 1929 на конгресі у Відні було створено ОУН, головою проводу якої обрали січового стрільця Євгена Коновальця.

Статтю з цієї теми  розміщено за  ЦИМ ПОСИЛАННЯМ

Січове стрілецтво породило цілий пласт української пісенної спадщини. Пісні січових стрільців є самобутнім явищем української культури.

Провулок Родини Русових

названо на честь видатного статистика, етнографа, громадського діяча Русова Олександра Олександровича (1847-1915), його дружини, педагога, літературознавця, громадської діячки Русової (Ліндфорс) Софії Федорівни (1856-1940), їхнього сина –  громадського діяча, одного з фундаторів Української революційної партії Русова Михайла Олександровича (1876-1909).
 Олександр Русов  помер у 1915 році, отже не  дожив два роки до буремних і трагічних подій в історії, коли Україна здобула і втратила свою державність. Однак варто розуміти,що без таких особистостей Українська революція 1917-21 рр. взагалі була б неможлива. Саме такі інтелектуали як Русов готували грунт для майбутнього українського врожаю,сіяли українську ниву. Він був одним із фундаторів громадівського руху, входив до  «Старої Громади» у Києві, був секретарем Південно-західного відділу  географічного товариства, співпрацював  з газетою  «Киевский Телеграф», редагував газету «Труд» у Києві, видав 1876 року у Празі повну на той час збірку творів Тараса Шевченка «Кобзар», активно співпрацював з Михайлом Драгомановим, Павлом Чубинським, Федором Вовком. Маючи вагомий науковий доробок (близько 40 наукових праць), він готувався обійняти професорську кафедру в Женеві, але так судилося, що став видатним спеціалістом земської статистики й упродовж тривалого часу (1876-1902) провадив по всій Україні статистичні переписи, оприлюднюючи результати. Олександру Олександровичу Русову довелося працювати на теренах Полтавщини двічі: у 1891-1892 та з 1899 по 1902. У перший період він, як фахівець-статистик, брав участь у роботах статистичного бюро Полтавського губернського земства з опису селянських господарств у Лохвицькому, Пирятинському та Роменському повітах. Але тавро «політично неблагонадійного» не дозволило йому тоді закріпитися і попрацювати на Полтавщині більш тривалий час. Тому найбільш плідним для Русова став другий період, коли, попри всі політичні обставини, ним була пророблена величезна робота з виконання оціночних завдань подвірного перепису 1900 р. у всіх повітах губернії. Завдяки новаторським підходам О. О. Русова, якості та швидкості виконання поставлених завдань, статистичне бюро Полтавського губернського земства на зламі ХІХ-ХХ ст. посіло одне з провідних місць в імперії, а у самій структурі на той час запанував справжній український дух.
Упродовж кількох місяців Русовим була пророблена значна теоретична і організаційна підготовка, внаслідок якої влітку і восени 1900 подвірний перепис було успішно проведено в усіх повітах Полтавської губернії, крім міст Полтави і Кременчука. Цей перепис називався подвірним, оскільки найнижчою одиницею дослідів бралося рільне чи промислове господарство, що підлягало оподаткуванню, та двір. Операційними базами для статистичних груп слугували повітові земські управи, з їхніми інвентарями земельних посілостей і промислових підприємств, а на селах – податкові книги й інші матеріали сільських громад і волосних управ. Проте значна частина дослідження відбувалася й шляхом збору відповідних відомостей безпосередньо у населення. Подвірний перепис Полтавської губернії 1900 р. став на кшталт перегляду культурницьких сил краю.
Родина Русових постійно перебувала під особливим поліційним наглядом. Їхній будинок, що містився напроти земської управи, на зламі ХІХ-ХХ ст. відвідували С.В. Петлюра, Б.М. Мартос, М.І. Міхновський, Панас Мирний, В.Г. Короленко, Л.В. Падалка та ін.
        Софія Русова одна із перших в Україні розпочала пошук шляхів до створення національної системи освіти. Як педагог-філософ, вона глибоко усвідомлювала, що школа й виховання мають функціонувати у повній відповідності з особливостями й потребами своєї країни та нації. Маючи високий авторитет у наукових та педагогічних колах, Софія Русова у період УНР входить до складу Центральної Ради і Секретаріату освіти, в якому очолює дошкільний і позашкільний відділи. Вона рішуче втілює у життя гасло: «Українізація народної освіти, всіх її організацій», бере активну участь в освітянських форумах: Всеукраїнському з’їзді вчителів (квітень 1917), Всеукраїнському професійному учительському з’їзді (серпень 1917); стає співзасновником Педагогічної Академії для підготовки вчителів українознавства. У своїх виступах Русова зокрема наголошувала, що «доля, щастя нашого народу залежить від того, як ми проведемо в життя дороге, велике гасло: вільна національна школа для виховання вільної свідомої дужої нації».

Олександр Русов

Софія Русова

П.С. При підготовці матеріалу автор використовував матеріализ українського розділуВікіпедії,інших інтернет-джерел таісторичні довідки для голови Полтавської облдержадміністрації, що готувалисяучасниками Полтавської міської громадсько-наукової топонімічної групи Юліаном Матвійчуком, Тарасом Пустовітом.

Блоги з теми назв вулиць Полтави на честь подій або особистостей, пов’язаних з Українською революцією 1917-21 рр.  можна прочитати за посиланнями нижче 

ВУЛИЦЯ ГЕРОЇВ КРУТ  

ВУЛИЦЯ СОБОРНОСТІ 

ВУЛИЦЯ СИМОНА ПЕТЛЮРИ 

ВУЛИЦЯ ПАТРІАРХА МСТИСЛАВА 

ВУЛИЦЯ ГОРЛІС-ГОРСЬКОГО 

ВУЛИЦЯ ВІКТОРА АНДРІЄВСЬКОГО

БУЛЬВАР ЄВГЕНА КОНОВАЛЬЦЯ

ХОЛОДНОЯРСЬКИЙ МАЙДАН

 ПРОВУЛОК ПЕТРА БОЛБОЧАНА