Провулок Петра Болбочана у Полтаві.До 135-річчя з дня народження
Рівно 135 років тому (5 жовтня 1883 року) у сім’ї священика села Ярівка на Чернівеччині народився Петро Болбочан, полковник Армії УНР. Саме він очолював військову операцію визволення Полтави від російсько-більшовицьких окупантів. Це було сто літ тому, навесні 1918 року. Декомунізація викреслила з топоніміки Полтави провулок Червоний, що асоціюється з кривавим червоним ленінсько-сталінським терором і чекістськими катівнями. Натомість у облцентрі з ініціативи депутата Полтавської міськради Юліана Матвійчука з’явився провулок на честь видатного військовика армії Української Народної Республіки (УНР). З нагоди сторіччя Української революції 1917-21 рр. продовжую публікувати просвітницькі матеріали про нові топоніми облцентру на честь подій та особистостей,які тоді виборювали незалежність. Отже, доречно сьогодні коротко розповісти про Петра Болбочана.
Спершу вирішив піти шляхом тата-священика: навчався в духовній семінарії. Проте згодом закінчив Чугуївське юнкерське училище. Під час навчання у ньому організував український гурток з вивчення і популяризації української мови. Учасник Першої світової війни як офіцер 38-го Тобольського полку, нагороджений кількома орденами.
З початком Української революції 1917-1921 рр. займався організацією українських військових частин. 22 листопада 1917-го очолив сформований із добровольців Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк. Оскільки солдатський комітет перебував під контролем більшовиків, полк роззброїли, а казарми підірвали і розстріляли гарматами.
На початку 1918-го сформував Республіканський курінь, реорганізований у 2-й Запорізький піший курінь. «Запорожці» Петра Болбочана стали одним з найбільш боєздатних з’єднань Армії УНР: відіграли ключову роль у участь у придушенні Січневого російсько-більшовицького заколоту в Києві, звільненні столиці УНР від російсько-більшовицьких загарбників у лютому 1918-го. З грудня 1918-го Петро Болбочан став командувачем Лівобережної групи української армії .
Очільники Української держави виробили загальний план боротьби з більшовиками в Наддніпрянській Україні, зокрема Запоріжцям-Болбочанівцям було поставлено завдання: просуватися на ст. Гребінка й Полтава, здобути Полтаву, Харків і вигнати російсько-більшовицьких окупантів за межі України. Це завдання Болбочан виконав: 27 березня визволено Полтаву, а 6 квітня 1918 року – м. Харків. Блискуче провів Кримську операцію в квітні 1918-го: разом із німецькими союзниками визволяв наш український Крим від більшовиків. Командував захистом східних кордонів України.
Петро Болбочан з дружиною
Мав незаперечний авторитет серед підлеглих, а більшовики обіцяли за його голову 50 тисяч золотих рублів.
Чітко притримувався державницької позиції, мріяв
про сильну армію. В одному з наказів військам наголошував: «ніяких совєтів
робочих депутатів, монархічних організацій… я не допущу. Підкреслюю, що ми
боремося за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію,
якою б вона не була – монархічна чи большевицька».
«В житті був дуже скромний, без тіні манії
величності…, – згадував сотник Б. Монкевич. – Він ніколи не підвищував голосу,
нікого не розносив і не робив нікому нагани, як це роблять більшість строєних
начальників. Вистачало одного погляду Болбочана, щоб людина розуміла, чого він
бажає і чи задоволений він чи ні».
Після відступу з Лівобережжя знятий з
командування Запорозьким корпусом. Зокрема, після вимушеного відступу
військ Болбочана з Харкова, полковника звинуватили у залишенні міста Червоній
армії без бою. Після цього він вступає у конфлікт з керівництвом Директорії. У червні 1919-го був заарештований і засуджений до страти
за підозрою у намірах здійснити державний переворот (усунути від влади
Головного отамана Симона Петлюру). Декілька днів провів під арештом, а потім
кілька місяців – під наглядом місцевої влади у Станіславові (нині Івано-Франківськ).
Завдяки великій симпатії у військах, мав змогу втекти. Однак не зробив цього,
бо прагнув довести, що за ним немає жодної провини.
Розстріляний
28 червня 1919-го на станції Балин на Хмельниччині.
У трагічній долі Петра Болбочана відбилася вся
неоднозначність і трагічність тогочасного державотворчого процесу та
військового будівництва.
Петро Болбочан з дружиною і батьками
Та мусимо нині, через сто років після тих славних і трагічних подій Перших визвольних змагань, стверджувати, що справа і головна ідея життя як Петлюри, так і Болбочана - здобуття Української державності стала реальністю. А це означає, що вже відновлена у 1991 році Українська держава «помирила» їх обох: як Законом України «Про правовий статус та вшанування борців за незалежність України у XX столітті» , так і увічненням у назвах вулиць, скерів, площ. У Полтаві, скажімо, є і вулиця Симона Петлюри, де він народився, так і провулок на честь Болбочана.
П.С. При підготовці матеріалу автор використовував матеріали з фейсбук-сторінки Українського інституту національної пам’яті (УІНП), з українського розділу Вікіпедії та історичну довідку для голови Полтавської облдержадміністрації, що готувалася координатором Полтавської міської громадсько-наукової топонімічної групи Юліаном Матвійчуком.
Блоги з теми назв вулиць Полтави на честь подій або особистостей, пов’язаних з Українською революцією 1917-21 рр. можна прочитати за посиланнями нижче
