Стосунки — річ тонка, а сучасні стандарти іноді здатні загнати в глухий кут навіть найпалкішого романтика.

Що робити хлопцю, який просто хотів поцілувати свою обраницю, але несподівано зіткнувся з категоричною умовою: «Без цього не цілую!» — і жодних компромісів?

Полтава знову довела, що вміє здивувати країну без довгих розгойдувань. У Ботанічному саду педуніверситету урочисто відкрили перший в Україні пам’ятник Вільяму Шекспіру. Але тільки-но фотографії потрапили в мережу, культурна подія перетворилася на всеукраїнський мем. 

Ця думка прийшла раптово, коли я спостерігав за метушнею навколо.

Ми всі кудись біжимо, сперечаємося через дрібниці, люто доводимо свою правоту, збираємо в собі образу за образою. А якщо зупинитися й поглянути чесно — ми всі як маленькі діти. Кожен із нас просто хоче щастя. І життя кожного — це лише тонка нитка, яка може обірватися будь-якої днини.

Сучасний світ дедалі глибше скочується у прірву чорно-білого мислення. Політика, новини, соціальні мережі щодня змушують нас обирати барикади: «ми» або «вони», «свої» або «чужі». Але чи веде цей поділ до безпеки, чи лише множить нескінченний конфлікт?

Ми звикли, що пісня обов’язково має містити слова. Що почуття неодмінно треба називати, розжовувати, римувати, а іноді — кричати про них. Але якщо прислухатися до того, що відбувається всередині, стає зрозуміло: найважливіші речі ніколи не вимовляються вголос.

Ми постійно намагаємося чимось заповнити тишу навколо себе. Тримаємося за людей, шукаємо компанії, намагаємося бути потрібними і дуже боїмося залишитися наодинці з власними думками. Нам здається, що якщо поруч хтось є, то й життя простіше, і проблеми менші.

Кожен зрілий чоловік рано чи пізно проходить цей еволюційний рубіж.

Ось ти йдеш по Соборності чи сидиш за кавою в затишній полтавській кав'ярні, увесь такий мудрий, самодостатній, з вагомим життєвим досвідом за плечима. Згадуєш Епікура, знаєш відповіді на всі питання і можеш годинами розмірковувати про духовність...

Бувають дні, коли для гарного відео не потрібно вигадувати нічого складного. Достатньо знайти затишний куточок природи, взяти в руки інструмент і просто зловити потрібний настрій.

Зізнайтеся, перша думка від заголовка була зовсім не про політику, правда? І це чудово, бо почуття гумору — це єдине, що тримає нас у тонусі, коли ми розгортаємо стрічку новин.

Зазвичай про Полтаву співають або солодко-пафосно, або зводять усе до галушок та затишних парків. Мені захотілося іншого — драйву, іронії та чесного погляду на наше місто під щільний гітарний біт. Так з’явилася пісня та кліп «По-по-Полтава».