Полтавщина завжди славилася своїми літературними та музичними традиціями. Від Івана Котляревського до сучасних поетів і бардів, які щотижня збираються у затишних полтавських кав’ярнях, бібліотеках та мистецьких просторах, щоб почитати власні вірші чи заспівати під гітару. Але світ стрімко змінюється. І недавно саме в Полтаві ми наважилися на культурний крок, аналогів якому, можливо, ще не було в Україні — провели перший живий Експериментальний ШІ-вечір поезії та музики. 

На концерті в Полтавській обласній філармонії мою увагу привернула одна з музиканток оркестру. Вона грала, стежила за солістом, іноді усміхалася. У її поведінці я побачив живу цікавість до того, що відбувалося на сцені.

Для цього музичного вечора не знадобилася концертна зала. На моєму подвір’ї зібралися 14 глядачів, розсілися на лавочках, а Ксенія Шумна заграла на домрі. Навколо — вечірня темрява, світло ламп і люди, які прийшли послухати живу музику.

Усе почалося ще 28 листопада 2024 року. Того дня я зайшов до кав’ярні «Криниця», що поряд із нашим Полтавським пивзаводом. Атмосфера закладу, неспішний плин часу, знайома побутова картина — свіже пиво, черга, тарілки з гарячими пельменями — склалися в поетичні рядки. Вірш був присвячений саме цій кав’ярні. 

Стосунки — річ тонка, а сучасні стандарти іноді здатні загнати в глухий кут навіть найпалкішого романтика.

Що робити хлопцю, який просто хотів поцілувати свою обраницю, але несподівано зіткнувся з категоричною умовою: «Без цього не цілую!» — і жодних компромісів?

Полтава знову довела, що вміє здивувати країну без довгих розгойдувань. У Ботанічному саду педуніверситету урочисто відкрили перший в Україні пам’ятник Вільяму Шекспіру. Але тільки-но фотографії потрапили в мережу, культурна подія перетворилася на всеукраїнський мем. 

Ця думка прийшла раптово, коли я спостерігав за метушнею навколо.

Ми всі кудись біжимо, сперечаємося через дрібниці, люто доводимо свою правоту, збираємо в собі образу за образою. А якщо зупинитися й поглянути чесно — ми всі як маленькі діти. Кожен із нас просто хоче щастя. І життя кожного — це лише тонка нитка, яка може обірватися будь-якої днини.

Сучасний світ дедалі глибше скочується у прірву чорно-білого мислення. Політика, новини, соціальні мережі щодня змушують нас обирати барикади: «ми» або «вони», «свої» або «чужі». Але чи веде цей поділ до безпеки, чи лише множить нескінченний конфлікт?

Ми звикли, що пісня обов’язково має містити слова. Що почуття неодмінно треба називати, розжовувати, римувати, а іноді — кричати про них. Але якщо прислухатися до того, що відбувається всередині, стає зрозуміло: найважливіші речі ніколи не вимовляються вголос.

Ми постійно намагаємося чимось заповнити тишу навколо себе. Тримаємося за людей, шукаємо компанії, намагаємося бути потрібними і дуже боїмося залишитися наодинці з власними думками. Нам здається, що якщо поруч хтось є, то й життя простіше, і проблеми менші.