Я, звичайно, добре розумію, що після багатьох років активної, а за часів радянської імперії - просто таки масованої комуністичної пропаганди в дусі вимагання "негайної смерті скажених собак", які повтікали за кордон, не вельми просто добитися бодай толерантного розгляду перепитій долі таких людей, як колишній військовополонений із Вінниччини Іван Дем’янюк.

Ось почитавши першу частину моєї публікації, шановна Ксенія Сергіївна (як вона назвалася) з Полтавщини відверто пише: "А мені якось по-людськи Дем’янюк неприємний. Не знаю й чому..."

Та зрозуміло чому - роки масованої обробки не пройшли даремно.

Мій тесть і справді Іван Дем'янюк. Щоправда і на щастя також, не той, якого в Німеччині нещодавно засудили до п’яти років ув’язнення за начебто вбивство 28 тисяч ув’язнених концентраційного табору Собібор. Цього чоловіка, як відомо, звати Іван Миколайович. А ось мій родич – Іван Онисимович Дем’янюк, всього лише однофамілець. Батьку моєї дружини на початку нинішнього травня виповнилося б лише 86. І війни він "зачепив" лише шматочок. Однак устиг заробити на тому побоїщі і ордени, і медалі, яких чомусь ніколи не зодягав. Мій тесть після війни чверть віку працював завідуючим районним відділом культури в Андрушівці на Житомирщині. Був заслуженою, вельми шанованою людиною. І його вже давно немає на цьому світі. Війна зробила своє – надто ж він настраждався в ті роки…

Є такий медичний термін – анорексія. Це тоді, коли людина відмовляється від харчування. Медики знають ряд причин цього стану. Найбільш відомі - коли людина добровільно хоче піти з життя, чи в наслідок бажання набути рис так би сказати нарцисування. Аби скинути зайву вагу, буцімто ліпше виглядати…

Те що сталося в Львові 9 травня – наслідок сліпого мавпування парламентської більшості, яка за помахом руки «смотрящего» Чечетова запустила кремлівську провокацію, придуману десь, мабуть, на Луб’янці – підняти радянські червоні прапори геть по всій Україні.

Непарадні замітки про катарсис від влади і осквернення червоного прапора безбожними грішниками…

Не маючи ніяких юридичних підстав для утримання під конвоєм екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, влада робить гарну міну при жахливій грі. Мовляв, арештант голодує успішно, і ще живий. Повідомляє прес-служба генпрокуратури. За процесом умертвлення відомого опозиціонера нагляд здійснюють кращі фахівці Міністерства охорони здоров' я. Який жахливий цинізм влади!? Чи не так?

Життя українців суперечливе як і їхня література. В ній що не постать – не проста особистість. Але, напевне, найбільш виокремлено, начебто стороною стоїть поезія непарадного шістдесятника Миколи Холодного.

Якось із однієї приватної оказії в Полтаві до Києва мене відправили в легковому авто. Був і попутник. Молодий чоловік, який виявився … священиком. Із вигляду на слугу Господа Бога він був мало схожим, позаяк був зодягнений не в рясу, хіба що якоїсь екзотичності надавала його рижувата борода.

Кому ж іще не зрозуміло, що найбільше український народ постраждав від комуністів. Червоні терори, голодомори, геноцид 1932-1933 років, винищення свідомого українського населення комуністичними вождями перед війною і в повоєнні часи.

Учора й сьогодні засоби масової комунікації заповнені повідомленнями про підготовку до екзекуцій у Лук’янівському СІЗО. Першотравень видався із гірким присмаком тортур і мордувань, людиноненависництва.