Зустрічі під тінистими алеями Мгарського монастиря

Як стало згодом відомо, мав він свій приход у Києві, якщо точніше на його окраїні - на Софіївській Борщагівці. Як звати його, я уже, на жаль, позабув. Хоча був десь навіть його номер телефону: після тієї поїздки ми кілька разів і передзвонювались...

Коли об’їзною дорогою оминали Лубни, мій попутник враз мовив: 

- Якби ви не були проти, ми могли б заїхати на пів години до мого чудового приятеля?

- І хто ваш приятель?, - поцікавився я.

- Монах, - якось просто і буденно відповів священик у цивільному. - А мешкає він у знаменитому Мгарському монастирі...

Із траси Полтава - Київ нам довелося різко звернути праворуч, взяти по крутому серпантину під гору. На високому пагорбі відкрився величавий золотоверхий монастир. А через дорогу від нього привертав увагу насипний курган із великим хрестом на маківці. Ще у дев'яності роки минулого століття насипали його люди поспіль з великим поетом Борисом Олійником, уродженцем цих місць, з нагоди здобуття незалежності Україною...

І ось, власне, знайомтесь: відомий уже вам київський священик, про якого я щойно розповів,  а поруч із ним монах Макарій, який служить службу Богові в відомому на Полтавщині Мгарському монастирі.

По дорозі до цієї зустрічі, попутник розповів, що Макарій, у світському житті до постригу в монахи, був, ви не повірите, - культпрацівником. Надзвичайно веселим, співучим, жартівливим юнаком. Тепер же це - вельми серйозний, урівноважений чоловік.

Нас, своїх несподіваних гостей він зустрів стримано і серйозно. Провів для нас  екскурсію монастирем. Розповів про його хвилюючу багатовікову історію. Про те, як в роки радянської влади його намагалися знищити, перетворити на пустку, на смердючі склади мінеральних добрив. Але святе місце не згасало. Знаходячись під суворою забороною для відвідувань, воно все одно повсякчас було багатолюдним...

А потім отець Макарій повів мене і мого попутника до своєї келії…

Містилася вона в тісненькому будиночку і займала тут маленьку кімнатку, яка від підлоги до стелі була завішана різноманітними іконами, вишитими рушниками.

У приміщенні густо пахло чебрецем і воском, під великою іконою в кутку, либонь, постійно ледве-ледве горіла  маленька лампадка…

Було ще тут чимало церковних книг у гарно оброблених палітурках… В кутку стояло по-спартанськи жорстке ліжко, на кшталт солдатського...

Монах показав господарство монастиря, зводив на своєрідну екскурсію до зали, де монастирський люд харчується. А тоді й провів нас до дальньої невеличкої церквиці, яка стоїть дещо віддалік від монастиря. Розповів, що саме там часто молиться Богу. То його улюблене місце бути на самоті з Всевишнім.

Від монастиря до дальнього схрону веде красива алея акації. Мені надзвичайно сподобалася вона. Коли священик і монах віддалилися від мене у своїх розмовах, я зробив світлину. Виставляю її на ваш суд.

Тієї пори я якраз видавав ілюстрований, повноколірний журнал «Технопарк». Зізнаюся, що повернувшись із Полтави, я виставив цей фотознімок на останню сторінку видання і вона мала просто  такий шалений успіх. Були телефонні дзвінки, листи від читачів з одним питанням: де ця чудова місцина?

Я згодом змушений повідомити всіх заміткою: місцина ця з тінистою алеєю акації міститься побіля Мгарського монастиря на славетній Полтавщині.

…Священослужитилі, обмінявшись якимись своїми новинами, згодом повідомили мене і водія, що отець Макарій використає неждану-негадану оказію, і з нами поспіль поїде до Києва, куди не може через зайнятість на Божій службі відправитись уже не один рік. І за деякий час авто покотило від Мгарського монастиря до столиці вже не двох, а трьох попутників.

Мене посадили на переднє сидіння, священик і монах розмістилися позаду.

Ви, друзі, мабуть, навіть не можете собі таке уявити, але це справді було так - вони, двоє свящнослужителів, а це було зо три години шляху дороги до Києва, повсякчас говорили виключно про те, як краще служити службу у церкві. Як і хто із помічників має де стояти, коли має заспівувати церковний хор, як краще виголошувати проповіді. І жодного слова про світське життя... Про набридливу всім економіку…

Як я тоді зрозумів, це були справді віддані своїй святій справі люди, вони думали лише про те, як ліпше служити Богові і пастві...

Олександр Горобець,

журналіст, письменник.

 

 На знімках: дальня церква Мгарського монастиря, де проводить вільний від служби час монах Макарій; мій попутник - київський священик і його приятель - монах Мгарського монастиря Макарій; тіниста алея акації, яка веде до дальньої церкви; Мгарський монастир.

 Фото автора