Розмір тексту

Товариству «Просвіта» 150. Про вулиці обласного центру на честь просвітян

Цьогоріч патріотична  громадськість, Президент Петро Порошенко, виконавча  і законодавча    влади  відзначили  150-річчя товариства «Просвіта», яке протягом десятиліть зробило  величезний внесок у справу українського національного відродження, обстоюючи національну ідентичність: мову, віру, культуру, національну пам’ять. Недарма ж бо це єдина українська громадська організація, якій встановлено пам’ятник у Львові. На топонімічній мапі Полтави вже впродовж тривалого часу  закарбовано імена видатних просвітян. А завдяки декомунізації у Полтаві додалося  ще кілька вулиць на честь  діячів «Просвіти». 

Лариса Косач (Леся Українка)

    Вулиці Лесі Українки  на Кобищанах кілька десятків років. Природньо, що Ларису Косач (Лесю Українку) українці шанують як видатну інтелектуалку, письменницю, поетесу. Однак, мало хто знає, що Леся Українка у 1906 році була  делегаткою установчих зборів  Київської «Просвіти». Зокрема, головний редактор всеукраїнської газети «Культура і життя» Євген Букет досліджуючи установчі документи столичної «Просвіти» 1906 року з’ясував, що Лариса очолювала бібліотечну комісію товариства.  Бібліотека товариства у 1906 р. налічувала понад 2700 томів, найповнішим був відділ українознавства, організувала 25 літературно-музичних вечорів, присвячених творчості М.Драгоманова, М.Коцюбинського, А.Кримського, П.Куліша, М.Старицького, І.Франка, Т.Шевченка. Поставлено декілька вистав, утворено хор.

    З цієї теми раджу статтю «Єдиний ясний пункт на темному тлі. Леся Українка-просвітянка»

Ольга Косач (Олена Пчілка)

    Завдяки декомунізації у Полтаві одну із вулиць названо на честь Ольги  Косач  (літературний псевдонім - Пчілка Олена) (17.06.1849, м. Гадяч – 4.10.1930, м. Київ) - видатної діячки товариства «Просвіта», мами Лесі Українки, письменниці, перекладачки, фольклориста, публіциста, редактора та видавця, члена-кореспондента  Всеукраїнської Академії  Наук. За даними Євгена Букета, вона разом із донькою Ларисою, була серед засновників Київської «Просвіти».

   Протягом березня-квітня 1917 року в Гадяцькому повіті було створено 27 товариств «Просвіти», у травні їх уже було 35. 18 червня сільські товариства «Просвіти» об'єдналися в повітову спілку, головою ради  якої  й  обрали Олену Пчілку. Одним з перших україномовних видань на Полтавщині стала газета Гадяцького  земства  «Рідний край», яку редагувала  Олена Пчілка. До місцевих осередків  «Просвіти»  та до початкових шкіл видання надходило безкоштовно.  Протягом короткого часу  «Просвіта» відкрила у Гадячі читальню і книгозбірню, якою користувалося більше 800 дітей, школу для дорослих на Заярі (околиця Гадяча-авт.), створила і  демонструвала для гадячан  спектаклі, серед яких найбільших успіхом користувалися  «Мартин Боруля», «Мати-наймичка» та «Хмара». Виручені від спектаклів гроші  передали  робітникам  місцевих  деревообробних підприємств та воякам 663-го українізованого полку для придбання бібліотеки українських видань. 22 жовтня 1917 року в Гадячі відбулося урочисте відкриття організованого Оленою Пчілкою Українського національного хору. Презентацію відвідали  й виступили  з вітаннями голова хорової секції музичного відділу Секретарства освіти Української Центральної Ради  О. Приходько, представник Варшавського українського хору Д. Бутовський, композитор В. Стеценко та етнограф і фольклорист Д.Верховинець.  У 1920 р. арештована в м. Гадяч «вєрнимі лєнінцами» , російсько-більшовицькими окупантами  за звинуваченням у «петлюрівській контрреволюційній діяльності». Сталося це після того як на Шевченківському святі у Гадячі вийшла на сцену й обгорнула бюст Кобзаря синьо-жовтим прапором. Російсько-більшовицький комісар Крамаренко зірвав прапор і кинув його на землю. Тоді пані Олена  підняла прапор і голосно крикнула: « Ганьба Крамаренкові!» , за нею ці слова скандував увесь зал. Після звільнення виїжджає до Могилева-Подільського, але в 1921 р. повертається до Києва. І згодом увійде у вітчизняну історію як  перша в Україні  жінка-академік: із 1921 року стає членом комісії етнографії та історії громадських течій Всеукраїнської Академії Наук.

Михайло Драгоманов

   На честь Михайла Драгома́нова – уродженця м. Гадяч, видатного українського публіциста, історика, філософа, економіста, літературознавця, фольклориста,  діяча «Старої Громади»  (однієї  з найбільших та найвпливовіших  на  той  час  проукраїнських культурологічних організацій, яка стала предтечею «Просвіти»)  у Полтаві перейменовано вулицю Радянської армії. Доцент Київського університету (1864–1875). Після звільнення за політичну неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював осередок української політичної еміграції (1876–1889). Професор Вищої школи у Софії (зараз — Софійський університет) (1889–1895).
Брат письменниці та громадської діячки Олени Пчілки, дядько Лесі Українки. 

  У 1849–1853рр. навчався у Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом. Продовжив навчання у Полтавській гімназії.Восени 1859 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. Етапним у справі становлення М. Драгоманова як політичного і громадського діяча став його виступ над труною Шевченка у Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори. 1863 — став членом товариства «Громада», об'єднання, що було формою пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української історії, культури, народного побуту, права. У 1870 р. Київський університет відрядив  його за кордон. Замість запланованих  двох років молодий учений пробув там майже три, відвідавши за цей час Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію,  Львів. Трирічне закордонне турне Драгоманова було плідним для вченого. Він тепер міг критично оглянути й оцінити свої переконання, зіставляючи їх з науковим західноєвропейським досвідом. У 1889 р. запрошений викладати на кафедрі загальної історії історико-філологічного факультету Софійського університету (Болгарія), де працював до смерті. До речі, першим виданням Київської «Просвіти»  у 1917 році  стало дослідження «Про українських козаків,татар та турків». Цю книгу  просвітянин Михайло Драгоманов написав напередодні тотальної заборони   українства  Емським указом 1876 року. 

 Михайло Драгоманов, вважаючи за почесний громадський обов’язок написати популярне дослідження з історії народу живою, рідною мовою. Скачати можна тут

Рудченко Панас Якович (Панас Мирний)

    Вулиця Панаса Мирного  на Кобищанах  з’явилася у 1925 році. Твори класика  української   літератури вивчають у школах і на гуманітарних кафедрах  вузів. Найбільш  знаними  є  романи «Хіба ревуть воли як ясла повні» та «Повія». Проте, досі маловідомою  лишається його громадсько-просвітянська діяльність. У 1906 році він разом із Миколою Дмитрієвим  намагався офіційно зареєструвати Полтавську  «Просвіту». 21 червня «губернське присутствіє» відмовило  в реєстрації Статуту. 

  У книзі «Полтавщина в перший рік української революції» кандидат  історичних наук  Віктор Ревегук наводить  цитату з цього імперського документу: «Маючи на увазі, що ті заходи, якими товариство хоче впливати на народ, вважаються в нинішні неспокійні часи дуже небезпечними, які можуть викликати безпорядки, а ще до того ж Малоросія становить частину однієї  Великої Російської держави і про розбудження національної й політичної свідомості малоросійського народу в той час не може бути й мови, ... відкриття товариства «Просвіта» загрожувало б громадському спокою, постановило не реєструвати товариство «Просвіта».

                                               Микола Дмитрієв

       Завдяки декомунізаційному законодавству Полтаву  очищено  від  імені Володарського (Мойсе́я  Ма́рковича  Гольдште́йна) – соратника Лєніна,  комісара друку, агітації та пропаганди більшовицької Росії. Відтепер з інціативи ГО "Жіноча громада"(голова Валентина Шемчук) цю вулицю найменовано на честь діяча «Просвіти» Миколи Дмитрієва.  У 1906 році він разом із однодумцями  намагався офіційно зареєструвати Полтавську  «Просвіту». Але імперська  влада цього не допустила. У 1905–1906 роках Микола Дмитрієв редагував і видавав  журнал «Рідний край», який наперекір русифікаторським імперським впливам бачив світ українською. А ще видавав твори Панаса Мирного, календарі.

 Сприяв розвитку українського архітектурного стилю : у селі Яреськи  неподалік Шишак   замовив архітектору Василю Кричевському  будинок у стилі українського модерного бароко. На жаль, цей архітектурний шедевр не зберігся…  Микола Дмитрієв вважав , що протидіяти  культурній окупації України Російською імперією, зокрема, долати жахливі наслідки зросійщення варто передусім у освітянському середовищі. І не тільки вважав, але й попри засилля російських чорносотенців і шовіністів діяв! У 1905 році на губернському з'їзді  вчителів  проголосив  заяву-вимогу  щодо організації народної школи з українською мовою викладання, а вже наступного року заснував полтавське видавництво «Український учитель»!  У липні 1905 року на квартирі Дмитрієва  відбувся з‘їзд представників українських громад, на якому обговорювалося шляхи визволення України з-під ярма російської імперії. 

                                                        Іван Прийма

Провулок більшовика Дундича в рамках декомунізації перейменовано теж на  честь  діяча «Просвіти» Івана Прийми. Родом він з Галичини. Директор української гімназії у м. Яворів (тепер райцентр Львівської обл.). Після захоплення Галичини російськими військами під час 1-ї світової війни насильно вивезений до Полтави, тримався у полтавській в’язниці. Звільнений завдяки Володимиру Короленку, Віктору Андрієвському та Павлу Чижевському. Працював у Полтавській Міській Управі.

У період Української революції 1917-21 рр. був активним учасником  полтавської «Просвіти».У 1917 р. Івана Прийму  призначили директором Полтавської української гімназії імені І. Котляревського – першої української гімназії на Полтавщині і другої в Україні. Керував позашкільною освітою.  

У  книзі «Полтавщина в огні Української революції» історик Віктор Ревегук повідомляє : « 23—24 січня 1920 року Іван Прийма був серед ініціаторів та  делегатів  3-го Полтавському повітового  з'їзду  осередків  «Просвіт». Його делегати  закликали  створювати  кооперативи, «Просвіти», учительські та інші українські громадські організації, а також ставати колективними членами нововоствореного просвітницького союзу «Українська культура», організовувати в селах і містах Полтавщини  його філії  з робочими бюро. 29 лютого 1920 р. рада  «Українська культура»   накреслила  план роботи цієї   ГО  та «Просвіти»  в умовах більшовицької диктатури, а також вирішила організувати курси з підготовки інструкторів «Української культури»  в Полтаві для роботи в повітах губернії. Координацією їх роботи  займалася  комісія, до якої належав й Іван Прийма. Для організації філій просвітницького союзу в повіти були послані члени ради «Української культури». Зокрема, до Золотоноші  й Переяслава виїхав Іван Прийма. Він  мав закупити і організувати доставку української літератури з Києва».

Після захоплення Полтави російськими більшовиками  стає членом  повстанського комітету. Навесні 1921 року чекісти  заарештовали просвітянина  і вивезли  до Харкова. Помер Іван Прийма у 60-річному віці в харківській в'язниці від плямистого тифу, попередивши розстріл.

Володимир і Сергій Шемети  

   Провулок Інтернаціональний завдяки декомунізації перейменовано на честь уродженців Лубенщини, рідних братів Шеметів - Володимира, Миколи та Сергія.  Вони  видавали першу україномовну газету на Лівобережній Україні «Хлібороб» (1905) і були  фундаторами приватних українських гімназій на Лубенщині та Києві.    Найбільш відомим із братів є Володимир Шемет (1873-1933) . Народжений у родині військового, з малих літ хлопець привчився до дисципліни, і у студентські роки дуже дисципліновано поводив себе у таємному політичному товаристві «Братство тарасівців». Туди він вступив навчаючись у Київському університеті Святого Володимира. Там він познайомився з Миколою Міхновським – політиком-націоналістом, який першим висунув  ідею самостійності України. У  квітні 1906 обирають депутатом до першої  Державної думи  (це був чи не єдиний кандидат, який пройшов до думи під суто національними гаслами); він входить до складу української фракції та бюро українського парламентського клубу. Навесні 1917 року стає одним із фундаторів Лубенського товариства «Просвіта». А вже влітку місцева «Просвіта» за участю Володимира Шемета розгортає масштабні просвітницькі проекти. Зокрема, у вже згаданій вище книзі Віктор Ревегук повідомляє:  «5 червня 1917 року курси українознавства почали працювати в Лубнах, їх організаторами виступили голова Лубенської «Просвіти» Володимир Шемет, вчителька А.Супруненко та шкільний інспектор М.Рашкевич. Протягом місяця більше 200 вчителів початкових шкіл Лубенщини одержали елементарні знання з української мови, історії та географії України. Забиті нуждою і в більшості своїй аполітичні колишні випускники духовних семінарій і єпархіальних училищ під час перебування на курсах об’єдналися в повітову Учительську спілку і стали свідомими провідниками національної школи на Лубенщині». У 1917 його делеговано до Української Центральної Ради від Лубенської гімназії. Протягом 1919-1923 Володимир Шемет був співробітником ВУАН, працював у комісії для складання словника живої української мови, збирав народні технічні терміни столярства, теслярства, будівництва.

   Публіцист і політичний  діяч Сергій Шемет (1875-1957). був серед засновників  столичної «Просвіти». Зокрема, краєзнавець і головний редактор всеукраїнської газети «Культура і життя» Євген Букет відшукав  у  архівах  заяву  про намір заснувати товариство «Просвіта»  в  Києві. 

Сергій Шемет Сергій Шемет

Документ, який  датовано 16 травня 1906 року , видатні діячі української культури   Микола Віталійович Лисенко, Борис Дмитрович Грінченко, Марія Михайлівна  Старицька, Григорій Андрійович Коваленко спрямували до канцелярії  Київського губернатора. До Заяви додавався Статут«Просвіти». Фундатори запропонували створити в «Просвіті» чотири комісії — видавничу, бібліотечну, шкільно-лекційну і артистичну.  Зацитую уривок зі статті Євгена Букета у газеті «Слово Просвіти» від 29.07.2013 року, де йдеться про те, що до керівних органів Київської «Просвіти» увійшли видатні просвітяни, життя і діяльність яких пов’язане й з Полтавщиною. Це Леся Українка, Олена Пчілка, Сергій Шемет, голова Полтавської «Просвіти» у 1917 р.Григорій Коваленко, академік з Ново-Санжарського району Орест Левицький, мовознавець з Кременчука Павло Житецький, композитор Микола Лисенко, освітянин Іван Стешенко та ін. Отже: «47 членів Товариства «Просвіта» записками обирали членів Ради. У кожній такій записці мало бути 11 прізвищ — 8 членів ради і три кандидати. Ті, хто набирав більшість голосів, вважалися обраними. Найбільше голосів мали:

1. Модест Пилипович Левицький (46 голосів),
2. Лариса Петрівна Косач (відома нам як Леся Українка-авт) (46 голосів),
3. Борис Дмитрович Грінченко (45 голосів),
4. Сергій Олександрович Єфремов (44 голоси),
5. Сергій Михайлович Шемет (38 голосів),
6. Ольга Петрівна Косач(відома нам як Олена Пчілка) (33 голоси),
7. Володимир Федорович Дурдуковський (32 голоси),
8. Володимир Степанківський (30 голосів).
29 червня, на своєму першому засіданні, на підставі п. 18 Статуту, члени ради розподілили між собою обов’язки таким чином: головою обрали Бориса Грінченка, товаришем голови — Ларису Косач, скарбником — Володимира Дурдуковського, секретарем — Сергія Шемета. Так Товариство «Просвіта» у Києві, засноване в пам’ять Тараса Шевченка, розпочало свою діяльність».

Орест Левицький

    Завдяки декомунізації, з ініціативи голови міського товариства «Просвіта» Тараса Пустовіта  у Полтаві з’явилася вулиця на честь Ореста Левицького. З нагоди  170 - річчя з дня його  народження днями  про цього видатного українського академіка публікував блог . Сьогодні ж до вже оприлюдненого додам, що він теж, за даними Євгена Букета, разом із родиною  Косачів, Сергієм Шеметом та ін. у 1906 році брав  участь у заснуванні Київського товариства «Просвіта».

                                                               Симон Петлюра

     На його честь перейменували вулицю Артема. Симон Петлюра - видатний український державний, громадсько-політичний діяч, журналіст, літературний та музичний оглядач (автор публікацій про Лесю Українку, Івана Франка,Миколу Лисенка та ін.), публіцист; член Центральної та Малої Рад, генеральний секретар військових справ, головний Отаман армії УНР, голова Директорії УНР. А ще наш земляк був делегатом і   Першого Всеукраїнського з’їзду товариства «Просвіта», що відбувся в Києві 20—23 вересня 1917 року. Історики зафіксували той факт, що на з’їзді  Симон Петлюра зазначив дослівно таке: «віра в «Просвіту» дає надію, що український рух побільшає і зміцніє».

Віктор Андрієвський

    Декомунізація назавжди стерла з мапи Полтави ім’я більшовика Григорія Петровського. Цей окупаційний топонім перейменовано на честь Віктора Андрієвського – діяча «Просвіти» й активного учасника Української Революції 1917-21 рр. У цей період за участю «Просвіт»  була розроблена програма створення національної школи, яка дістала схвалення освітян і була затверджена в серпні 1917 року другим Всеукраїнським з'їздом вчителів. Згідно з його рішень в губерніях і повітах України вводилася посада комісарів у справах народної освіти. Полтавським губернським комісаром став  один із засновників  «Просвіти» на Полтавщині, публіцист і педагог Віктор Андрієвський. Він дбав, аби  розбудовувалася  українська освіта  за двома   напрямками:  повна або часткова (шляхом запровадження українознавчих предметів) українізація існуючих шкіл та відкриття нових шкіл з українською мовою навчання. Вирішувалося це  у непростих умовах: не було підручників і посібників, навчальних програм і унаочнень. І все ж українізація шкільної освіти давала свої наслідки. В Полтаві і Полтавському повіті до кінця 1917 року були українізовані всі 12 вищих початкових шкіл, у Гадяцькому — всі чотири. Характеризуючи стан народної освіти, Віктор Андрієвський   у листі до секретаря у справах освіти Генерального Секретаріату Української Центральної РадиІвана Стешенка писав, що українізація шкіл у губернії перебуває «в гіршому стані, ніж могла би бути», хоча в цілому був задоволений її проведенням. Всі повітові земства, крім Переяславського, активно підтримували цей процес.     Протягом 1917 року до Полтавського губернського земства і Віктора Андріївського зокрема, надійшло понад 40 вимог про відкриття українських гімназій у селах. А ще просвітянин у 1918 році  сприяв появі нового  україномовного заклад - історико-філологічного  факультету Українського університету. На урочистостях з нагоди відкриттяВіктор Андрієвський  передав вітання від гетьмана Павла Скоропадського і оголосив, що «утримання професорів і технічного персоналу бере на себе держава»

 Тут стаття Тараса Пустовіта  , де йдеться не лише просвітницьку, але й про публіцистичну та громадсько-політичну діяльність  Віктора Андрієвського 

Петро Ротач

У рамках декомунізації пров. Соколова  перейменовано на честь просвітянина Ротàча Петра Петро́вича (24 січня 1925, хутір Калениківщина Талалаївської волості Роменського повіту на Полтавщині, нині у складі с. Слобідка Талалаївського району Чернігівської області України — 13 червня 2007, Полтава). Один із фундаторів клубу «Рідне слово» у Полтаві, який у 1989 році став предтечею сучасної крайової «Просвіти». Український поет і літературознавець. Член Національної спілки письменників України з 1992 року. Лауреат обласної літературно-мистецької премії імені Панаса Мирного (2000). Нагороджений Грамотою Полтавського фонду імені С. Петлюри «За жертовну діяльність на ниві української культури» (1995). Почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців (з 1993). Почесний член Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка (1998). 

Народився у селянській родині. Перші його вірші були надруковані у районній газеті, коли йому було лише 15 років. Сімнадцятирічним, 1942 року, був вивезений на роботу до Німеччини, де, як «остарбайтер», працював до звільнення у 1945. У 1943–1944 роках, завдяки знайомству з групою української творчої інтелігенції, духовно прилучився до українського патріотичного руху. Продовжив свою творчу діяльність, публікуючи вірші та оповідання про розкуркулення і голод 1933 року (часописи «Пробоєм» (Прага) та «Дозвілля» (Німеччина), газета «Земля» (Плауен, Саксонія)). Після повернення на батьківщину протягом сорока років перебував під постійним наглядом: спочатку МДБ, а потім КДБ. Ці органи заважали отримати освіту, обрати місце роботи, займатися літературною творчістю, науковою діяльністю і забороняли видавництвам відкрито публікувати його твори та статті у вітчизняній періодиці. Можливість безперешкодно публікуватися з'явилася лише з 1987 року.1951 року закінчив учительський, а у 1954-ому — педагогічний інститут у Полтаві. Працював учителем російської і української мови та літератури, шкільним бібліотекарем, методистом культосвітньої роботи при Полтавському обласному управлінні культури, учителем-консультантом обласної заочної школи, у 1969–1985 роках — старшим викладачем підготовчого відділення Полтавського інженерно-будівельного інституту. Після виходу на пенсію (1985) цілковито віддався літературній та науковій праці. Мешкав у Полтаві.

Василь Верховинець

Вулиця Василя Верховинця з’явилася на карті Полтави ще в часи так званої хрущовської відлиги. Верхови́нець Васи́ль Микола́йович (справжнє прізвище Костів — видатний український композитор, диригент і хореограф, перший теоретик українського народного танцю народився в Галичині (сучасна Івано-Франківська область). Автор багатьох музикознавчих праць, викладач хорових дисциплін, теорії музики та гармонії, хоровий диригент, співак, хормейстер і хореограф і  діяч «Просвіти».

        Навесні 1918 року з ініціативи  «Просвіти» у Полтаві виник Український народний університет. Його урочисте  відкриття  відбулося 21 квітня в міському театрі. «Родзинкою»  цього заходу  і значною мистецькою подією став  концерт  Українського народного  хору під орудою Василя Верховинця. Так розпочалася співпраця з полтавською «Просвітою». Отож,  невдовзі на пропозицію «Просвіти»  Василь Верховинець  очолив Український національний хор у Полтаві.  Задля  розвитку національної хореографії Верховинець пише книгу «Теорія українського народного танцю» (1919). Це було перше в Україні ґрунтовне дослідження характеру і принципу побудови української народної хореографії, дослідження, яке мало на меті створення на народній основі національного фахового балету. У 1923 р. публікується ще одна праця — збірка дитячих ігор з піснями «Весняночка», в якій викладається методологія роботи з дітьми. У 1920—1932 рр. — керував кафедрою мистецтвознавства Полтавського інституту народної освіти. У 1930 році  Василь Миколайович у Полтаві створює «Жінхоранс» — жіночий колектив театралізованого співу. Ансамбль подавав пісню, супроводжуючи її ритмічними рухами, що відтворюють певний образ, підказаний змістом твору. Це був новий оригінальний жанр театралізованої пісні, який базувався на традиції українських пісень-діалогів, ігрових пісень, танців.

    У 1927 і 1932 рр. Верховинця  двічі заарештовували у Полтаві, звинувачуючи  у належності до Спілки визволення України (СВУ). 23 грудня 1937 року енкаведисти-сталіністи запровадили до в’язниці, інкримінуючи  націоналізм і петлюрівщину.  11 квітня 1938 року в Києві російсько-комуністичні окупанти розстріляли митця.

Грицько Коваленко

    Цьогоріч   громадськість   відзначала 150-річчя від дня народження Григорія Коваленка. Саме його було обрано головою Полтавського міського товариства «Просвіта» на установчих зборах, що  відбулися   у  квітні 1917 року. «Він був не лише талановитим письменником, істориком, етнографом, митцем, видавцем, а й громадсько-політичним діячем, відомим далеко за межами Полтавщини. І на моє переконання, про життя та діяльність Григорія Коваленка, про його творчу спадщину нарешті слід писати монографічні дослідження, адже зроблене ним є масштабним і цікавим»,- так говорить про свого великого попередника історик-архівіст  Тарас Пустовіт, який очолив Полтавське міське об’єднання «Просвіти» ще  у 1996 році і головує у ньому дотепер. До речі, завдяки голові Полтавського обласного товариства «Просвіта» Миколі Кульчинському у 1992 році масовим накладом було видано і передано до навчальних закладів книгу  Грицька Коваленка «Оповідання з  історії України». 

  На початку цього року  полтавці відкрили ще одну грань таланту :  у Полтаві  експонували  виставку чотирьох  картин , які  подарувала Полтавському художньому музею  Оксана Каплуновська – донька Григорія Коваленка. Не маючи професійної освіти, він багато уваги приділяв живопису – малював все своє життя, передусім був ілюстратором. До речі, картини Грицька Коваленка  зберігаються не тільки у Полтавському художньому  музеї. Є роботи й в Чернігівському меморіально-літературному музеї ім. М . Коцюбинського та  у  Інституті літератури НАН України.  Тож, запрошую ознайомитися із просвітницькою статтею «Українська історія Грицька Коваленка»  авторства Тараса Пустовіта у газеті «Зоря Полтавщини». Читати тут      

   Цього видатного просвітянина увічнили у назві вулиці ще наприкінці 90-х. Тоді громадськість   пропонувала  перейменувати вулицю, на якій він народився - Уютну, що є мовним покручем. Але тоді мерія на чолі з Кукобою напевне не усвідомлювала масштаб особистості просвітянина, назвавши іменем Грицька Коваленка одну із маленьких непримітних вуличок…

                                                         Роман Шухевич

    Провулок Піонерський у центрі міста, де розташований офіс «Просвіти» з ініціативи голови УІНП Володимира В’ятровича перейменовано на честь Романа Шухевича. Його знають як головнокомандувача УПА. Сьогодні ж доречно привідкрити інші грані особистості майбутнього Провідника.

      На нього  великий вплив мали його батьки та родина. Рід Шухевичів подарував Україні чимало видатних діячів, а саме священиків, вчителів, науковців, правників, композиторів, військових тощо. Шухевичі відіграли важливу роль у національно-визвольному русі Галичини впродовж ХІХ–ХХ ст.
Прадід Романа , священик Йосип Шухевич, першим в українській літературі перекладав Вергілія, Шиллера, Вальтера Скотта. Іван Франко написав передмову до посмертного видання   творів пана Йосипа . Дід, професор Володимир Шухевич був активним учасником товариства «Просвіта» і дійсним членом Наукового товариства імені Т.Шевченка, автором дослідження «Гуцульщина», найґрунтовнішої праці про гуцулів у 5-ти томах.

        Тож, такі гени зробили своє. Роман Шухевич був музично обдарованою людиною: закінчив курс народних танців Василя Авраменка, навчався в Музичному інституті імені Лисенка, закінчив курси гри на фортепіано. Він виступав з концертами на різних сценах Львова. У студентські роки у Львові Роман грав у студентському квартеті «Ревелєрси Євгена» («Львівські ревелєрси»). Одним із солістів квартету був рідний брат Романа Юрій, пізніше, у 1941-му закатований більшовиками. Брати навіть виступали спільно у Львівському оперному театрі. Роман полюбляв грати на фортепіано і робив це за кожної слушної нагоди. Як зазначали квартиранти родини Шухевичів, коли в домi починалися суперечки, Роман сідав за фортепіано, грав і співав з «Наталки Полтавки»: «Де згода в сімействі, там мир і тишина». Після цього сварки вщухали. Одного разу молодий Шухевич грав на фортепіано на вечірці в карпатському містечку. Інструмент привезли на возі, але назад коштовне фортепіано пошкодували трясти на возі, тому понесли на руках. Несли разом зі стільцем, на якому сидів Шухевич, який продовжував грати всю дорогу. Навчаючись у гімназії, Роман Шухевич 1920 р. став членом патріотичної організації «Пласт». Після заборони «Пласту» був діяльним членом «Українського Студентського Спортового Клюбу», студентського товариства «Основа» та «Просвіти». 

Весільне фото Романа Шухевича Весільне фото Романа Шухевича

                                                      Софія Русова

    Замість «бакинських комісарів»  у Полтаві з’явився топонім на честь Софії Русової - діячки «Союзу українок» і «Просвіти»,видатної просвітительки. З утворенням Української Народної Республіки вона входить до Центральної Ради і Секретаріату освіти, в якому очолила дошкільний і позашкільний відділи. Вона рішуче втілює в життя гасло: «Українізація народної освіти, всіх її організацій». Бере  участь у створенні і очолює Всеукраїнську  вчительську  спілку, стає співзасновником Педагогічної Академії для підготовки вчителів українознавства. У Києві, Одесі, Катеринославі (нині Дніпро) за її підтримки при університетах створювались факультети з українською мовою викладання. Були підготовлені плани про відкриття українських гімназій в містах України. Сама Софія Федорівна очолює українське відділення у Фребелівському інституті і читає лекції з педагогіки українською мовою, розробляє концепцію українського дитячого садка, яку виклала у праці «Дошкільне виховання» (1918 р.), розробляє основні засади позашкільної роботи і викладає їх у праці «Позашкільна робота і засоби її проведення». Після відкриття у Кам’янці-Подільському українського університету С. Русова на запрошення І. Огієнка, ректора університету, викладає там педагогіку. Є одним із фундаторів та членів редакційної колегії часопису «Вільна українська школа» (1917–1920 рр.). Після остаточного приходу до влади більшовицького уряду Софія Русова зневірилась у можливості національного відродження України, зазнає переслідувань з боку нової влади і це змушує її емігрувати до Чехословаччини, яка на той час стала осередком української культурної еміграції. 

Про автора

Олег Пустовгар

Олег Пустовгар

Регіональний представник Українського інституту національної пам'яті в Полтавській області

257
Останні публікації:

Полтавщина:

Запропонувати тему