30.12.2015 | 10:30

Шлях додому, або зимова подорож

Змерзлий хранпузький митник, терши пальцем червоного носа, чемно посміхався:

-        Ласкаво просимо до Хранпії.

З неба валив густий сніг. Дорога тягнулася з морока в морок. Чудернацькі хатки обіч шляху сходили димом.

Азалія привітно кивнула митнику головою й дала знака водієві рушати.

Авто повільно покотилося в напрямку до Пранту.

***

Андре попереджав Азалію: «Що тобі в тій Хранпії, повітря солодше? Небо скрізь однакове.»

***

Азалія роздивлялася навкруг. Хранпійські сільські хатки вивищувалися над землею невисокими горбиками. Землянки – не землянки. Світилися невеличкі кругленькі віконця. Людей не видко.

***

Азалії були цікаві люди. Вона вдивлялася в обличчя, намагалася вгадати їхні почуття, думки. Як вони живуть, чим дихають. Інколи траплялися такі – з іскорками в очах. «Ось вони, живі, живі люди. Живі – сяють!». Азалія подумки вдивлялася всередину себе, десь в області живота. Там свій одинокий внутрішній всесвіт, зорі і місяць, самотній-самотній місяць, який сяяв, як сонце. Азалії ставало так добре, тихо, тепло.

У тих, з іскорками, Азалія також відчувала місяць. Вона просто дивилася їм в очі і бачила начебто себе, але місяць вже був не один. Всесвіт розширювався, розкидуючи величезні мільйони зорь. Ставало так добре, тихо, тепло.

***

Наступного ранку Азалія прокинулася в прантському готелі з двозначним ім’ям «МиколА». Величезне дерев’яне ліжко, на ліжку жорсткий матрац, набитий соломою. Дерев’яні стільці, столи. Дерев’яна підлога, стіни, стеля.

Прант величався столицею Хранпії. «МиколА» обіцявся п’ятизірковим. Азалія підійшла до дерев’яного стенду «Виклик покоївки». На мотузці висів масивний дерев’яний молоток, поряд напис: «Для виклику покоївки стукнути в стенд». Азалія вхопила молоток і кілька разів з силою грюкнула по стенду. За мить з’явилася покоївка:

«Чарівна гостя мене кликали?».

На покоївці накинуто простий полотняний мішок з вирізами для голови і рук. Розкуйовджене волосся. Зморшкувата стара шкіра.

Азалія не втрималася: «Що у вас тут коїться? Де я? Де та чарівна Хранпія, про яку гомонить увесь світ?»

Зненацька погляд Азалії впав на рекламний буклет: «Завітайте до казки! Зупиняйтеся в «МиколА»!». Азалія прогорнула кілька сторінок. Сторінки прикрашали вишукані сучасні готельні номери, персонал у сучасному одязі.

Азалія розчепірила буклета перед покоївкою: «Де – це????».

Покоївка здивувалася: «Але ж це буклет. Всього-на-всього буклет. Розфарбований папірець. А в нас не папірець. У нас все по-справжньому».

У Азалії опустилися руки, буклет випав, гепнувся на підлогу, погляд став розгубленим. Азалія пішла готуватися до виходу в місто.

***

Всі речі, що її оточували, Азалія бачила продовженням людей, які ці речі майстрували, які ними користувалися. Азалія дивилася на речі, мацала руками. Речі оживали. Нарешті виринав маленький внутрішній всесвіт, зорі і місяць. В кожній речі Азалія вгадувала чиєсь місячне сяйво.

Азалія зайшла до готельної ванної кімнати. Дерев’яні стіни, в рядочок на дерев’яній лаві дерев’яні ківшики різних розмірів. Посеред кімнати величезне дерев’яне корито з водою, Азалія торкнулася – вода тепла.

Теплою була тільки вода.

***

День був чудовий. Викотилося сонце, снігопад залишив по собі величезні купи снігу, заввишки з доброго чоловіка. Туди-сюди ходили, вовтузячись, юрби людей.

Азалія придивилася: юрби являли своєрідні загони з командирами на чолі. Ось кілька загонів кумедно розчищали дороги від снігових наметів. Командир викрикував: «Гей!», а юрба, кожен з величезною дерев’яною лопатою, вгризався у сніг і відкидав черговий сніговий шматок у сторону, на одну велику купу. «Гей!», «гей!», «гей!»….

Вже з останньої накиданої купи снігу інша юрба набирала у великі дерев’яні скрині на колесах і відвозила кудись геть.

«Гей!», «гей!», «гей!»….

Азалія придивилася до юрбарів. Де він, той місяць, як сонце? Де ті іскорки з очей, від яких стає добре, тихо, тепло? Навіть командири походили на купи снігу.

Азалії стало самотньо. Згадався Андре: «Небо скрізь однакове». Але таки щось не однакове. Скрізь було щось своє.

***

Зненацька увагу Азалії привернув самовар на колесах. Так, так, розчищеною частиною дороги рухався звичайний самовар. Один хранпієць тягнув за причеплену до самовара мотузку, інший підштовхував самовар ззаду. У цей час хтось третій, пасажир, виглядав з віконечка, прорізаного в стінці самовару і кричав «гей!», «гей!», мабуть, в такий спосіб підганяючи водіїв. Труба самовару парувала чорним димом. Топилося? І – самовар був жерстяним, не дерев’яним. Останній факт чомусь найбільше вразив Азалію. У місті дерев’яних речей жерстяний самовар виглядав дивакувато.

Ось ще один самовар, іще один. «Гей!», «гей!»…

Азалія зметикувала, що це, мабуть, таксі. Але вирішила до відомої прантійської вежі дійти пішки.

***

Дійсність виглядала інакше, аніж писалося в рекламних проспектах. Назустріч рухалося кілька місцевих загонів. Маленькі хранпійці на чолі з вчителькою. Усі в простому повстяному одязі. Інші загони заходили до магазинів. Інші підтюпцем бігли. Куди?

Хранпійці пересувалися юрбами.

***

Нарешті Азалія дісталася прантійської вежі. Кілька дошок, збитих докупи. Поряд яскравий плакат з написом «Прантійська вежа» і малюнком вежі. Але малюнок на плакаті був іншим, аніж та конструкція зі збитих до купи дошок.

«Де вежа???!!! Де ті стріли вежі, встромлені далеко в небо???!!!».

Поряд стояла чергова юрба хранпійців. Командир щось втовкмачував юрбарям на своєму командирському діалекті.

Азалія зрозуміла, що то обслуга вежі: «Командире, де вежа, яка на плакаті???».

Командир здивувався: «Але ж це плакат. Всього-на-всього плакат. Розфарбована площина. А у нас не фарбувня. У нас все по-справжньому….».

Командир ще не закінчив, він продовжував здивовано пояснювати Азалії, а вона вже мчала до готелю.

***

***

Азалія вийшла з автівки. Водій побіг відносити валізи.

Андре спокійно стояв осторонь, в руках держав яблуко і шматок за шматочком відкушував. Спокійно жував. Доброзичливо поглядав на Азалію.

Азалія угледіла Андре, підійшла до нього, дивилася йому у вічі: «Батьку, у них все дерев’яне. А ще у них замість таксі їздять на самоварах. Уявляєш, у них їздять на самоварах…».

Андре спокійно слухав Азалію, черговий раз надкусив яблуко, потім простягнув його Азалії. Азалія відкусила. Навіть і плакати не хотілося: «Нарешті я дома» - подумала вона.

Про автора
Олександр Золотухін
Організатор Дискусійного клубу Полтава
Олександр Золотухін
545
Останні публікації