ШІрші та ШІсні наживо: як у Полтаві змусили нейромережу писати пісні за історіями глядачів

Я прийняв цей виклик. Щоб усе було по-чесному і без підміни понять, ми домовилися називати такі твори ШІршами та ШІснями. А щоб перевірити, на що насправді здатна ця технологія, зібралися в затишній залі Літературно-меморіального музею В. Г. Короленка в межах «Дискусійного Клубу Полтава».

Навіщо виводити ШІ в живе коло людей?

У мережі повно згенерованих текстів, картинок і мелодій. Але в Полтаві, де регулярно відбуваються літературні вечори та квартирники, ШІ-творчість досі не звучала наживо. Мені хотілося заповнити цю прогалину. І не просто зачитати домашні заготовки, а провести експеримент «тут і зараз»: гість із залу розповідає реальну ситуацію, відповідає на кілька моїх запитань (сцена, унікальна деталь, особистий сенс і настрій), а нейромережа за лічені хвилини створює текст і повноцінну пісню з музикою та вокалом.

Для цього я заздалегідь налаштував інструкцію для Gemini Pro на прикладі власних віршів, щоб задати системі ритміку й стиль, а музику довірив програмі Suno.

Від сміху біля «Сільпо» до суперечок про Ліну Костенко

За півтори години ми пройшли через справжні емоційні гойдалки. Усього народилося чотири історії — і кожна показала інший бік технології:

Проба пера про нас самих. Перший ШІрш був присвячений самій зустрічі. Ми попросили ШІ бути іронічним і трохи похвалити себе. Результат розсмішив зал: «А я сиджу — це ж перший раз у класі, забувши вдома зошит і пенал. А чат моргає: "Що мені Пегаси? Я геніальний. Дайте п’єдестал!"».

Нерозділене кохання під дощем. Один із учасників замовив пісню про ситуацію, знайому багатьом: він кохає, а вона лише «дозволяє себе любити». Нейромережа видала точний образ побачення біля супермаркету «Сільпо», де герой тримає парасолю над дівчиною, яка вдивляється у свій смартфон. Коли текст зазвучав під музику, навіть скептики визнали: аранжування працює на емоцію безвідмовно.

Відвертий провал машини та «штучники». Третє замовлення — тепле сімейне свято біля каміна на день народження старшої доньки — обернулося фіаско. Ми перевантажили запит деталями, і ШІ заблукав у сенсах, видавши дивний текст з погляду втомленого чоловіка, а не матері. Це одразу спровокувало гарячу дискусію. У залі згадали свіжий вірш Ліни Костенко про «штучників», де поетеса пише, що розум має бути нерозлучним із душею.

Блюз про Харків, від якого завмер зал. Фінальна історія стала кульмінацією вечора. Гостя, яка переїхала до Полтави з Харкова у 2014 році, поділилася сокровенним: колись рідний Харків здавався їй сірим, а Полтава — затишним прихистком. Та згодом тут сталася особиста трагедія — пішов із життя її чоловік. І тепер полтавські вулиці тиснули болем спогадів, а серце рвалося назад у Харків, де знайомий кожен дім. Ми замовили тихий, світлий блюз. Коли зазвучали перші акорди й рядки про те, як «простір стиснувся в кільце», у залі запала тиша, на очах з’явилися сльози, а фінал зустріли щирими оплесками.

Ремесло чи мистецтво?

Штучний інтелект не має власної волі, болю чи мети. Це інструмент — як екскаватор чи пензель. Якщо дати йому порожній запит «напиши вірш про сонце», він видасть пластмасовий шаблон. Але коли людина вкладає у запит власний нерв, пережитий досвід і точну деталь, народжується співавторство. І якщо створена в такий спосіб пісня здатна зачепити за живе десятки людей у залі — чи не це є головним критерієм мистецтва?

Пропоную не вірити мені на слово, а подивитися повний запис нашого експерименту, послухати всі чотири ШІсні й зробити власні висновки:

А тепер слово за вами, шановні читачі та коментатори «Полтавщини». Яка з чотирьох пісень зачепила вас найбільше? І чи має право творчість у співавторстві з алгоритмом називатися мистецтвом? Чекаю на ваші думки в коментарях!