«Я дивлюсь на людей так, наче їх вже немає. Все простив, пережив, і мій гонор зникає...»
Ця думка прийшла раптово, коли я спостерігав за метушнею навколо.
Ми всі кудись біжимо, сперечаємося через дрібниці, люто доводимо свою правоту, збираємо в собі образу за образою. А якщо зупинитися й поглянути чесно — ми всі як маленькі діти. Кожен із нас просто хоче щастя. І життя кожного — це лише тонка нитка, яка може обірватися будь-якої днини.
Коли дивишся на людей крізь розуміння, що всі ми смертні, гонор і злість розчиняються самі собою. Залишається лише тихе співчуття і бажання обійняти.
Я вклав це спостереження у вірш, а за допомогою алгоритмів штучного інтелекту вдалося втілити його в повільну сповідальну рок-баладу в естетиці 70-х та створити до неї кінематографічний відеоряд.
Дивіться повну 5-хвилинну версію кліпу в 4K на YouTube:
Якщо ця пісня відгукнеться — перешліть її тим, кого любите і кому хочеться пробачити все.
