Куди приводить розмовне інтерв’ю: історія Оксани з Харкова
Розмовне інтерв’ю як формат — це коли я приходжу до людини не з готовим переліком «правильних» запитань, а лише з уважністю та цікавістю до її історії. Я ставлю прості стартові питання, далі відповіді самі вибудовують наступні кроки розмови — ні герой, ні я наперед не знаємо, куди саме вона нас приведе.
У цьому розмовному інтерв’ю моєю співрозмовницею стала харків’янка Оксана Мірошніченко, фахівчиня із соціальної роботи з 13‑річним досвідом. Ми почали з буденних речей: життя в Харкові під час війни, тимчасового переїзду до Полтави, роботи з неблагополучними сім’ями, дітьми, які бачать те, чого не мали б бачити ніколи.
Поступово розмова перейшла у площину особистого: професійне вигоряння, розлучення, втрати, відчуття самотньої відповідальності «за все», спроби відновлювати себе прогулянками, фотографією, кавою з термочашки та довгими діалогами з донькою‑підлітком. Окрема лінія — філософія стосунків і людей‑«пасажирів» нашого життя, а також міркування про штучний інтелект і те, чому він може доповнювати, але не замінити живу людину.
У результаті з простої ідеї «записати розмовне інтерв’ю» ми отримали щиру сповідь про життя у прифронтовому місті, про межі людської витривалості й про віру в те, що «те, що наше, знайде нас, навіть коли ми лежимо на печі». Це якраз той випадок, коли формат дозволяє не лише поставити питання, а й дати людині проговорити те, що зазвичай залишається всередині.
