Ми часто прагнемо стабільності. Державна робота, гарантована зарплата, звичний графік «з дев'ятої до шостої» — для багатьох це звучить як ідеальний сценарій. Але що робити, коли ця стабільність починає нагадувати болото, в якому ти повільно втрачаєш себе?

Ніжин для більшості асоціюється з Гоголем і огірками, але є ще одна його «експортна» складова — поезія. Поетка Лана Носовська, випускниця Гоголівського університету і авторка дитячої «Абетки» з ручними ілюстраціями, тримає свій тихий поетичний фронт і паралельно вчиться на психолога. Її шлях почався з любовних віршів «для одного хлопця», а виріс у десятки текстів про кохання, війну, дітей та життєві випробування, частина з яких уже живе в подкастах і піснях.​

Галина живе в селі Сахновщина Полтавського району, виховує чотирьох дітей, щодня їздить на роботу до Полтави і шукала себе між музикою, швейним виробництвом та нескінченними турботами. Вона закінчила музучилище, мріяла грати так, «щоб всі роти відкривали», але реальність привела її до фабрики, де в 30 років вона з нуля навчилася шити й побудувала нову професійну ідентичність.

Иногда мы так долго и старательно строим «правильную» жизнь, что не замечаем, как она начинает нас душить. Большой дом, семейный бизнес, бесконечные заботы, ремонт, хозяйство — снаружи всё выглядит благополучно, а внутри нарастает усталость и чувство, что ты живешь по чужому сценарию.

Війна оголює людей.Хтось стає героєм, а хтось перетворюється на того, хто заробляє на чужому горі. Історія Інни Сидоренко з Кривого Рогу — якраз про друге.

Що має статись, щоб дорослий, сильний військовий заплакав під час розмови?В інтерв’ю з харківським поліграфологом Костянтином Остаповим це трапляється після одного запитання — про суїцид.

Надія Жукова — 28-річна корінна киянка, викладачка англійської мови та підприємець. Вона — одна з тисяч молодих українок, які продовжують будувати своє життя попри всі виклики воєнного часу: онлайн-уроки до пізньої ночі, блекаути, щоденна звітність ФОП і постійне балансування між роботою та особистим.

Коли ми чуємо «українці в Польщі», то в голові часто виникає одна й та сама картинка: важка фізична робота, зневажливе ставлення, виснажливі зміни й туга за домом. Але історія Яни Мартенюк ламає одразу кілька популярних стереотипів.​

Розмовне інтерв’ю як формат — це коли я приходжу до людини не з готовим переліком «правильних» запитань, а лише з уважністю та цікавістю до її історії. Я ставлю прості стартові питання, далі відповіді самі вибудовують наступні кроки розмови — ні герой, ні я наперед не знаємо, куди саме вона нас приведе.

Кілька попередніх розмов на «Полтавщині» (тут, тут, тут) були про шлях домристки Ксенії Шумної: чому вона проміняла роботу в Катарі на повернення до Полтави та української домри, як шукає своє місце в міському музичному просторі. У новому відео розмова зміщується від біографії до музики як такої — і до того, як вона звучить у стінах літературно-меморіального музею Володимира Короленка.