Выставка известного полтавского художника Николая Болюха — событие, которое сложно оценить беглым взглядом. Его полотна не просто «украшают стены», они требуют от зрителя интеллектуального усилия. Это не та живопись, где можно отдохнуть глазами; это искусство, где нужно работать головой.

Часто ли мы ловим себя на мысли: «А это моя жизнь? Или я просто выполняю чей-то сценарий?». В Полтаве, где история буквально под ногами, эти вопросы звучат как-то особенно вовремя.

Завітали до майстерні відомого художника Ігоря Лотиша, щоб побачити світ його очима. Це розмова не просто про картини, а про вміння помічати красу в буденному.

«Жизнь — это цепь упущенных возможностей... мы выбираем, и этот выбор автоматически исключает все остальные».

Жестко? Возможно. Но невероятно честно.

Мы записали потрясающий, глубокий разговор с Эдуардом Трирогом — известным полтавским художником и поэтом. Это не просто интервью, это сеанс бытовой магии и философии.

Уявіть: ви — топовий фітнес-тренер у Катарі. Висока зарплата, повага клієнтів, ідеальне життя. Але кожного ранку ви йдете на роботу, як на каторгу. Чому? Бо ваша душа залишилася вдома, біля музичного інструмента.

Ми часто проходимо повз вуличних музикантів, поспішаючи у своїх справах. Кидаємо погляд, інколи — гривню, і біжимо далі, ховаючи носи в шарфи. Але чи замислювалися ви, що стоїть за цією музикою, особливо коли на полтавських вулицях мороз?

Полтава багата на таланти, але іноді вони розкриваються з найнесподіваніших сторін. Що відбувається, коли професійний медик бере до рук пензля? Народжується живопис, сповнений не лише естетики, а й глибокої життєвої філософії та здорової іронії.

Ми часто дивимось на картини і бачимо просто зображення. Але що, якби художник сам розповів вам, про що він мовчав, коли малював?

Ви наводите залізні аргументи, а у відповідь чуєте набір випадкових асоціацій? Співрозмовник чіпляється до дрібниць або раптово цитує Шекспіра, коли мова про фінансовий звіт?

Ми звикли думати, що людина просто знущається. Але часто причина в іншому. Це — порушення мислення.

За 9 лет я провёл более 500 дискуссий в Дискуссионном Клубе Полтава. И знаете, к какому главному выводу я пришел? Дискуссии людям не нужны.

Как только ты начинаешь приводить аргументы, у собеседника стекленеют глаза. Он не слушает. Он ждёт паузы, чтобы высказать своё. Это не поиск истины — это терапия, возможность выговориться. В итоге любой спор превращается либо в интервью, либо в «культурный мордобой».