Схиляю голову перед героями Другої світової, які виборювали мир
Народний обранець завітав до кількох кобеляцьких та новосанжарських родин і привітав із Днем Перемоги учасників бойових дій тієї страшної війни.
Їм усім уже за дев’яносто. Сивочолі, усміхнені, з орденами та медалями, виховали дітей та онуків, дочекалися й правнуків. Життя постійно випробовувало. Але вони навчилися долати будь-які труднощі, бо характер і волю загартували ще молодими – понад 70 років тому, коли боронили рідну землю від кованих чобіт фашистських загарбників.
– Я був десантником, – розповідає Володимир Васильович Федірець. – Після першого стрибка з парашутом побіліли скроні. Але тримався мужньо. У перервах між боями брав участь у художній самодіяльності. Таким чином ми піднімали свій дух, крок за кроком наближаючи перемогу.
– На війну потрапив у 1944 році, – говорить Іван Демидович Чумак. – Призвали у піхоту, а демобілізувався артилеристом аж у 1947 році. Звільняв Чехію, Угорщину. Про смерть тоді ми не думали. Треба було воювати і жити.
– Працювала у польовому госпіталі Нових Санжар, – ділиться спогадами Ганна Трохимівна Мороз. – Згодом він переїхав в Умань, а потім – у Будапешт. Я була щаслива, бо на моєму чергуванні ніколи не помирали бійці. Хоча тих, хто від ран відходив у Вічність, було чимало. Пам’ятаю навіть прізвища – Сльозкін, Гусін, Грушкевич, Абдулаєв та багато інших. Сьогодні плачу, коли дізнаюся про загиблих на Донбасі. Молю Бога, щоб припинилася ця війна.
Віктора Федоровича Устименка у 1943 році, тоді 16-річного допризовника, мобілізували на відбудову стратегічних об’єктів. У Харківській області відновлювали залізничну колію.
– Одного разу під лопатою щось заскреготіло, – пригадує дідусь. – Тільки встиг руками закрити обличчя. Це була протипіхотна міна. Пошматувало тіло, обидві кісті рук відірвало. Лежав у палаті для помираючих. Але вижив і навчився повноцінно жити навіть із каліцтвом.
– Батько для нас – справжній взірець, – приєднується до розмови Ірина Крейс, донька Віктора Федоровича. – Закінчив університет, став одним із кращих адвокатів в Україні. Навіть зумів збудувати хату, долівку стелив власноруч. Його силі волі можна тільки позаздрити.
Ветеранам Артем Вітко вручив квіти і подарунки, довго спілкувався з ними, розпитував про Другу світову, розповідав, як самому довелося захищати Україну на Донбасі.
– Я виховувався на розповідях про свого прадіда із Кошманівки Машівського району, Василя Ілліча Вітка, – розповідає народний депутат-захисник. – Із 1941 року він боровся проти нацистів на передовій. Служив на фронті у військах зв’язку. Закінчив війну старшим сержантом. За героїзм у боях з нацистами у 1945 році він був нагороджений Орденом Слави III ступеня, який ми дбайливо зберігаємо в нашій родині. Ще один мій прадід теж пройшов цю війну. Їхній приклад допоміг мені визначитися із професією військового. У цей Великий день схиляю голову перед героями Другої світової, які виборювали мир. Ваш подвиг, шановні ветерани, буде невмирущим взірцем для прийдешніх поколінь.
Вітко привітання ветеранів
