Розмір тексту

Схиляю голову перед героями Другої світової, які виборювали мир

Народний обранець завітав до кількох кобеляцьких та новосанжарських родин і привітав із Днем Перемоги учасників бойових дій тієї страшної війни.

Їм усім уже за дев’яносто. Сивочолі, усміхнені, з орденами та медалями, виховали дітей та онуків, дочекалися й правнуків. Життя постійно випробовувало. Але вони навчилися долати будь-які труднощі, бо характер і волю загартували ще молодими – понад 70 років тому, коли боронили рідну землю від кованих чобіт фашистських загарбників.

– Я був десантником, – розповідає Володимир Васильович Федірець. – Після першого стрибка з парашутом побіліли скроні. Але тримався мужньо. У перервах між боями брав участь у художній самодіяльності. Таким чином ми піднімали свій дух, крок за кроком наближаючи перемогу.

– На війну потрапив у 1944 році, – говорить Іван Демидович Чумак. – Призвали у піхоту, а демобілізувався артилеристом аж у 1947 році. Звільняв Чехію, Угорщину. Про смерть тоді ми не думали. Треба було воювати і жити.

– Працювала у польовому госпіталі Нових Санжар, – ділиться спогадами Ганна Трохимівна Мороз. – Згодом він переїхав в Умань, а потім – у Будапешт. Я була щаслива, бо на моєму чергуванні ніколи не помирали бійці. Хоча тих, хто від ран відходив у Вічність, було чимало. Пам’ятаю навіть прізвища – Сльозкін, Гусін, Грушкевич, Абдулаєв та багато інших. Сьогодні плачу, коли дізнаюся про загиблих на Донбасі. Молю Бога, щоб припинилася ця війна. 

Віктора Федоровича Устименка у 1943 році, тоді 16-річного допризовника, мобілізували на відбудову стратегічних об’єктів. У Харківській області відновлювали залізничну колію.

– Одного разу під лопатою щось заскреготіло, – пригадує дідусь. – Тільки встиг руками закрити обличчя. Це була протипіхотна міна. Пошматувало тіло, обидві кісті рук відірвало. Лежав у палаті для помираючих. Але вижив і навчився повноцінно жити навіть із каліцтвом.

– Батько для нас – справжній взірець, – приєднується до розмови Ірина Крейс, донька Віктора Федоровича. – Закінчив університет, став одним із кращих адвокатів в Україні. Навіть зумів збудувати хату, долівку стелив власноруч. Його силі волі можна тільки позаздрити.

Ветеранам Артем Вітко вручив квіти і подарунки, довго спілкувався з ними, розпитував про Другу світову, розповідав, як самому довелося захищати Україну на Донбасі.

– Я виховувався на розповідях про свого прадіда із Кошманівки Машівського району, Василя Ілліча Вітка, – розповідає народний депутат-захисник. – Із 1941 року він боровся проти нацистів на передовій. Служив на фронті у військах зв’язку. Закінчив війну старшим сержантом. За героїзм у боях з нацистами у 1945 році він був нагороджений Орденом Слави III ступеня, який ми дбайливо зберігаємо в нашій родині. Ще один мій прадід теж пройшов цю війну. Їхній приклад допоміг мені визначитися із професією військового. У цей Великий день схиляю голову перед героями Другої світової, які виборювали мир. Ваш подвиг, шановні ветерани, буде невмирущим взірцем для прийдешніх поколінь.

Вітко   привітання ветеранів Вітко привітання ветеранів

Про автора

Останні публікації:

Полтавщина:

Запропонувати тему