Добре насіння Мгарських мучеників

Чим же заслужили таку любов Церкви земної і Небесної ці ченці монастиря, що мають силу просити за людей перед Престолом Божим?   

Що посієш, те й пожнеш. Здавна відоме прислів’я, близьке нашому рільничому народу, зазвичай відносять до конкретної людини. Тобто кожна твоя справа обов’язково має якийсь наслідок. І в цілому який підмурок життя в молодості заклав своїми справами, уподобаннями, нахилами, з тим і житимеш. Про це ще кажуть: «Посієш вчинок — пожнеш звичку; посієш звичку — пожнеш характер; посієш характер — пожнеш долю». Це так. Але це причинно-наслідкове твердження насправді значно глибше, бо стосується не тільки суто земних наших справ, а простягається у вічність.

Його джерело — не абстрактна народна мудрість. Людство з народною пам'яттю — носій мудрості й досвіду. Мудрість же — від Бога, бо й сам вислів узято із Євангелія: «Нехай кожен досліджує діло своє, і тоді матиме тільки в собі похвалу, а не в іншому. Бо кожен нестиме свій власний тягар… Бо що тільки людина посіє, те саме й пожне» (Гал. 6:4–7). «Хто скупо сіє, скупо буде жати; хто ж щедро сіє, той щедро жатиме. Кожен давай, як дозволяє серце, не з жалю чи примусу: Бог любить того, хто дає радо. А Бог спроможний збагатити вас усякою благодаттю, щоб ви, в усьому маючи завжди вам потрібне, були багаті на всяке добре діло, як написано: розтратив, роздав убогим; праведність його перебуває вічно» (2Кор. 9:6–9). Отже, йдеться про милосердя людини, її жертовність і спасіння через це її душі.

Мгарські мученики, розстріляні у 1919 році більшовиками лише за те, що належали до Церкви Христової, не пожаліли найбільшого скарбу людини — свого життя. Ніхто з них не став зрадником, відступником від віри. Особистий подвиг їх в очах Божих очевидний. А що вони дали людству, кожному з нас?

Щоб осягнути це, звернемося до Священного Писання. Є в ньому сторінки з історії людства про добрі вчинки якоїсь спільноти — і добрі наслідки. Так ніневітяни покаялися й були помилувані Богом, Який устами пророка застеріг їх, що будуть за нечестя своє знищені. Лихі ж вчинки стають причиною гірких плодів. Коли Бог збирався згубити Содом і Гоморру, Він зволікав, хотів помилувати грішників, давав шанс знайти серед них хоча б десять праведників — але не знайшлися такі, і пролився на ті міста вогненний дощ. Або такий приклад. Коли євреї зайшли в землю обітовану, Мойсей говорив до Ізраїлю: «Не через праведність твою і не через простоту твого серця ти входиш володіти землею їхньою, але через неправедність народів цих Господь, Бог твій, виганяє їх з-перед тебе…» (Втор. 9:5). Виходить, причинно-наслідковий закон певним чином спрацьовує і стосовно народу, а не тільки окремої особистості.

Перша половина ХХ століття явила надзвичайне зло в народі нашому: чинилися вбивства, руйнувалися храми — потьмарені страстями владолюбства й богоненависництва тогочасні вершителі доль безжально проливали кров і сльози своїх братів. Водночас обрані жертвами мученики за Христа явили іншу сторону душі народу — справжню християнську любов. Вони не проклинали вбивць, не вимагали помсти, не шукали справедливості, не втратили мирність душ. Вони стали тими праведниками, заради яких Господь пролив на нашу Вітчизну Свою любов: Свята Церква вистояла в жорстоких гоніннях; атеїстичне радянське виховання мало своїм корінням, як це не дивно, заповіді Божі, їх навіть негласно було взято за основу «Морального кодексу будівника комуніста»; народ вижив і переміг у страшній нищівній війні 1941–1945 років, відбудував країну, дав життя наступним поколінням… Кров сотень тисяч новомучеників, у їх числі й Мгарських, — насіння Святої Православної Церкви, нива якої не переставала щедро плодоносити навіть у радянський час, не перестає й тепер. Їхньою кров’ю зрошена наша віра. А за нами прийдуть наші діти й онуки. Передати їм живу віру, залишити по собі у сім’ях, у країні благочестя й любов, а не горнило тяжких випробувань — про це теж молитимуться у Мгарському монастирі Мгарським новомученикам 6 серпня, в день їхньої пам’яті.