З болем і вірою у серці ...
Післямова до урочистостей, присвячених
"Заступниці й Похвали землі Полтавської "-
Є святі, яким дарована особлива благодать для допомоги у якихось наших особливих потребах. Їм ставлять свічі, перед ними моляться.
Ми стоїмо перед іконою, але подумки підносимося до першообразу.
І цей зв'язок реальний...
Одна з найвідоміших святинь Полтавщини - Горбанівська чудотворна ікона. Історія її сягає аж до Корсунської ікони, яка була принесена у Київ у 988 році самим князем Володимиром.
Святиня у Полтаві може бути копією того зображення. А назву іконі дав козак Горбань ( звідси і назва селища - Горбанівка! ). Він випадково у полі зачепив косою щось у траві. Коса зламалась, а у життя православних віднині увійшла нова релігійна святиня, яка дивом збереглася.
На пожертвування віруючих і силами священика Євтихія Павлівського в 1818 році був збудований кам'яний храм на честь Горбанівської ікони Божої Матері,а сама ікона прикрашена коштовностями.
Отоді і забило неподалік від храму цілюще джерело, до якого не припиняється паломництво віруючих і донині.
Чудеса і зцілення від ікони ретельно записувалися у церковну книгу. А у середині XIX ст. відбувся перший хресний хід з Горбанівською іконою...
З 1962 року чудотворний образ перебуває у Свято-Макаріївському соборі м.Полтави. Перед ним численні віруючі підносять свої молитви до Богородиці ,- "Заступниці й Похвали землі Полтавської "...
А урочистості, архієрейські богослужіння, присвячені Святині, здійснюються двічі на рік - 13 липня та 12 жовтня, і всі віряни звершують Хресний хід до цілющого джерела, слідуючи благочестивій багатолітній традиції і прохаючи у Цариці Небесної особливої ласки для всіх нас, полтавців.
Цього разу близько чотирьох тисяч вірян також прийшли вшанувати Святиню.
Я був вражений тією рідкісною у наші дні єдністю, величчю і любов'ю, які струменіли у кожному погляді, зверненому як у молитві до Пресвятої Богородиці нашої, так і до свого ближнього, хто йшов у Хресній ході поруч. Ми всі були знову у мирі та злагоді між собою!
Якби ж то можна було увічнити цю благословенну мить, коли зло, розмежування, роздратування, ненависть, - все кудись зникло, розтануло у благоговійному піснеспіві перед іконою Божої Матері "Заступниці й Похвали землі Полтавської". Якби ж то її пронести через всю суєту суєт!.. На жаль, цього важко досягти.
Ці мої роздуми про те, що з нами усіма, дорогі мої браття і сестри, відбувається, як тільки-но ми, востаннє перехрестившись на порозі храму, повертаємось після чергового богослужіння додому, - лише ще одна спроба відповісти на всі ті запитання, з якими ви і самі часто звертаєтесь на сповіді, або і просто у розмові.
А нині привід для такої бесіди - особливий. Бо ж ще тільки-тільки стихли піснеспіви, якими ми звеличували Царицу Небесну, чудо любові до людей, милосердя, смирення, терпіння. Ще лунає у наших серцях відгомін великого свята. І незримо присутній Світлий Образ …
Що ж з нами усіма, дорогі мої, коїться, коли у нашій пам'яті після свята поволеньки стирається це благодатне почуття єдності любові до ближнього, яке ми всі переживаємо в отакі ось урочисті хвилини єднання з Божественним?!..
Відступивши на деякий час від вічної теми, перенесімось тепер у світ земний, "юдоль печалі..." й нескінченних, як часто здається клопотів.
Нещодавно я по волі Божій спостерігав прикру вуличну сутичку двох жінок у черзі до банкомату. Одній з них здалось, що інша порушила чергу і, недовго думаючи, схопивши порушницю за шию і супроводжуючи свій протест лайкою, почала її душити... Їх вдалось, звичайно розборонити, але ж хіба це поодинокий випадок некерованої агресії у нашому розбурханому всілякими пристрастями суспільному житті?
Хтось когось люто штурхає, а то навіть і лупцює, хтось не поступається своїм місцем літнім або ж хворим, хтось труїть тварин, хтось вмиває на всю гучність серед ночі у чиємусь дворі приймач... Та багато чого ще можна привести у приклад.
Дорогі мої браття і сестри!
Не маю на меті у своєму блозі здійснювати проповідь. Пишу задля того, щоб потамувати біль у серці від усвідомлення того, що ми десь, здається, вже проходимо або ж ще гірше, пройшли вже межу неповернення.
І тепер треба сприймати час, як Суд Божий, який вже почався?
Хоча він почався, по суті, з того самого часу, як Христос прийшов на землю. Бо ж все життя у людському суспільстві, - це неймовірні випробування і нескінченна боротьба зі Злом.
Це теж Голгофа...
Невже ж нам, дорогі мої брати і сестри, для того, щоб ми озирнулись навкруги і жахнулись тому, що з нами відбувається у мирському житті, необхідно ще більше випробовувань?
На превеликий жаль, таке може статись. Адже ми всього лишень є людьми нашого слабодухого часу, і як писав з цього приводу полтавський подвижник благочестя ігумен Іоан Котляревський, являємо собою "негідну, як би розбиту посудину, нездатну прийняти і утримати благодать Божу, джерело якої ніколи не міліє.
Чудо явне звершується або ж по горячій молитві людини, що веде благочесне життя, або ж будучи здійснене і над немічною у вірі людиною яка накладає на неї обов’язок принести дяку Богові докорінним виправленням життя, самоприсвятою наслідування Євангелію. В іншому разі, коли людина сподобавшись такої милості, не подякує, не принесе дар смирення і ходіння у страху Божому, - краще б їй і не знати такої милості. Так, бачимо і з Євангелія, що тільки одному з десяти прокажених, зціленних Господом, чудо прислужилося на користь душі. Інші дев’ять, прийнявши чудесне зцілення, помчали додому, забувши воздати Славу Богові. Вони зраділи не тому, що узріли явну десницю Вишнього, а тому, що знову отримали можливість вести улюблене гріховне життя.
Духовно мудрі люди радять просити Господа і матір Божу про свої нужди душевні і тілесні, але просити в міру свого внутрішнього дерзновіння, своєю готовністю виконати обов’язок вдячності. А оскільки ми своїх сил в потрібній мірі не знаємо, то ревно благаючи – не вимагати негайно виконати прохання, а смиренно додати: «Аще Тебе, Господи, угодно, а мне спасительно».
Бог милостиво посилає нескінченні можливості для нашого духовного зростання, постійно дає сили боротьби зі злом, єднає нас у спільних молитвах за трапезами, протягом паломництва до Святих місць, у такі ось благословенні великі свята. Зберегти у собі цю Божу благодать, зміцнювати свою віру і любити ближнього – ось те найперше, що наближає нас до Царства Небесного…
І звісно, для цього доводиться збивати до крові ноги, проливати рясний піт і гіркі сльози. Але якщо ми робитимемо це з внутрішнім супротивом, роздратовано, зі злістю, а ще, можливо, і з прокляттями, і якщо наші сльози тектимуть від болю, образи і злоби, а кров струменітиме без віри, то у такому разі душа наша нічого доброго не здобуде.
Ці роздуми треба взяти до уваги тим, хто вимагає явних чудес від Господа, будучи зовсім не готовими для прийняття такої милості.
Ввійдіть по-справжньому до Церкви, прийміть всім серцем чин церковного життя,і тоді наші всі протиріччя, наші непомірні труднощі і випробування самі знайдуть своє вирішення. І благословенним світлом сяятиме Лик Небесної Покровительки нашої серед найтемнішої пітьми, яку ми повинні здолати.
З болем у серці
за долю нашої країни і народу у ній
та вірою у всіх нас –
ваш о. Андрій.