Про державотворення і святість

А між тим наша вітчизняна історія — цілком земна, політично насичена — знає яскраві приклади святості політичних діячів. Про них годилося б пам’ятати завжди і тим більше доречно згадати нині у зв’язку з бурхливим політичним життям у країні (насуваються вибори, на сході країни ситуація залишається досить напруженою тощо). А для нагадування є ще й привід — кругла (навіть дуже кругла) дата пам’яті трьох святих, яких усі ми повинні вважати зразком як у вихованні своєї душі, так і в ставленні до інших людей, зокрема й у сфері державних справ. Наприкінці липня і на початку серпня виповнюється тисяча років з дня смерті рівноапостольного великого князя Володимира, Хрестителя Русі, й тисяча років з дня смерті його синів страстотерпців Бориса і Гліба.

Вони були державотворці. Київська Русь сформувалася як держава саме за правління Київського великого князя Володимира. В його руках концентрувалася могутня влада — фінансова, військова, політична, ще й особистісна. В тогочасному суспільстві, що недалеко відійшло від племінного устрою, не було виробленої системи державного примусу, але був впливовим авторитет правителя і його оточення. Невипадково у «Повісті временних літ» преподобний Нестор Літописець зазначає, що після заклику князя вийти до Дніпра хреститися «з радістю пішли люди, радіючи і кажучи: “Якщо б не добре це було, то не прийняли б наш князь і бояри”». Тож не має ніякого підгрунтя атеїстична версія про примус киян до святого хрещення. А от про особисту відповідальність святого князя за вибір державного курсу варто задуматися: якою високою була ця планка! І де він черпав неабияку мудрість? А крім мудрості цей державний діяч мав милосердне серце, був лагідний, турбувався про ближніх… Літописні джерела так характеризують першого правителя Київської Русі не задля красного слівця. Згадаймо, що народ у билинах назвав князя Володимира Красним Сонечком. Отже, його любили і шанували. І було за що.

Майже три останніх десятиліття життя правителя русів (так називають наш народ сучасні князю Володимиру іноземні історичні джерела) рясніють добрими справами. Він своїм коштом годує жебраків, лікує хворих, жертвує десятину на будівництво церков, розпускає свій «гарем», турбується про заснування училищ і навчання дітей, відмовляється підписувати смертні вироки навіть запеклим злочинцям, пробачає державну і особисту зраду своєму синові Святополку…

Це при тому, що на початку свого політичного життя Володимир був жорстокий, владолюбний, у своїх страстях пожадливий — про це також оповідають документи. Вказують літописці і причину преображення. Разюча зміна з князем відбулася із прийняттям ним християнства. Цей колишній лютий язичник втілив у життя заповіді Христові. Він правив Руссю 37 років, з них 28 — будучи християнином. Хрещення для нього було не звичаєвим обрядом, це було Таїнство поєднання з Христом. Христовим світлом, подібно до апостолів, святий Володимир просвітлював і свій народ, наставляючи на шлях істини та праведності особистим прикладом віри і діянь. На основі християнства він збудував і славетну державу, про яку людство пам’ятає впродож тисячоліття!

Але якщо зі святістю і роллю в державотворенні князя Володимира все більш-менш ясно, то про роль Бориса і Гліба у розвитку й утвердженні держави розповідають менше. Хоча їхній подвиг унікальний.

1015 рік. Помирає фундатор Київської Русі святий князь Володимир. З дванадцяти своїх синів він волів бачити на Київському престолі Бориса, якого любив найбільше.

Діти в князя Володимира були від різних дружин, старші жили недружно, народжені вони були в ті часи, коли князь був язичником і страсті кипіли в його душі. Наймолодші — Борис і Гліб — теж народилися до Хрещення Русі, але з прийняттям християнства великий князь Володимир Святославич старався виховати їх у християнському благочесті. Борис був названий у святому хрещенні Романом, Гліб — Давидом. Брати любили один одного. Часто бувало так, що Борис читав якусь книгу — зазвичай житія або муки святих, — а малий Гліб сидів поруч і уважно слухав. Брати бажали наслідувати мучеників за Христа, навіть молили Бога про це. Як видно, Господь не забув цієї дитячої молитви.

Коли Борис і Гліб подорослішали, князь Володимир поставив їх правити землями: Борису дістався Ростов, Глібу — Муром. Перед своєю смертю великий князь прикликав Бориса в Київ, але надійшла звістка про наближення печенігів, і Борис вирушив із військом у похід. На зворотному шляху йому повідомили про смерть батька, про захоплення влади в стольному граді найстаршим братом Святополком (прозваним у народі Окаянним) і намір останнього вбити реальних претендентів на престол.

Боротьба за владу, братська міжусобиця була тоді справою звичайною — народ Русі лише починав шлях сприйняття християнських цінностей як норми. У Бориса були всі шанси стати великим князем: його любив народ, підтримувала військова дружина, зрештою, на його боці був і голос померлого правителя, про що, напевно ж, знали кияни. Воєводи і дружина, що були з ним, пропонували йти на Київ і силою узяти владу. На превеликий подив свого оточення, святий Борис навідріз відмовився: «Не підніму руки на старшого брата мого, якого мені слід вважати за батька». Його не зрозуміли і покинули майже всі. Про це донесли Святополку, і той послав убивць розправитися з Борисом. Через короткий час посланці Святополка вбили і юного Гліба, який теж, як і Борис, не мав наміру ворогувати за владу.

Це були звичайні політичні вбивства. Таких злочинів людство нараховує тисячі. У чому ж святість Бориса і Гліба? І що дали вони Київській Русі як державні діячі?

Замість братовбивчої міжусобиці брати Борис і Гліб, керуючись Христовою заповіддю про любов, обрали смерть, пожертвували владою і своїм життям заради Христа. І свій останній час зустріли з миром у душі й молитвою в серці. Борис саме молився за недільним богослужінням, коли в його намет увірвалися вбивці. Він устиг причаститися, а останніми його словами було звернення: «Браття, почніть і закінчіть наказане вам, і хай буде мир братові моєму і вам, браття». Гліб своїм чистим серцем не може повірити у підступність старшого з братів; зрозумівши намір зловмисників, просить про помилування, а потім приймає смерть зі смиренням. Як свідчить один із життєписів, супровідникам юного князя навіть було заборонено піднімати зброю на його захист.

Так, вони вчинили наперекір людській, земній логіці й віддали перевагу Євангелію, яке не від світу цього. Вони зробили те, що в ті часи на Русі, звиклій до кровної помсти, було ще новим і незрозумілим, вони показали: за зло не можна віддавати злом навіть під загрозою смерті. І це настільки вразило Русь, що вся земля визнала їх святими — вони стали першими святими Русі. Про їхні останні дні життя й загибель збереглося понад двісті літературних пам’ятників! Під впливом подвигу любові святих страстотерпців Бориса і Гліба відбувся на Русі переворот від язичницької свідомості до християнства.

Хіба це не дороговказ для нас?

І останнє зауваження. За два роки до смерті рівноапостольного князя Володимира і його святих синів на Русь прийшов із Афону святий Антоній Печерський. Але страшна міжусобиця 1015 року змусила преподобного повернутися на Афон. Так гріх проганяє святість. Лише через півстоліття Господь знов прикличе преподобного Антонія запалити на Київських горах свічу чернецтва.