Заради Доброти

Що з цього вийшло – вам судити. Можливо, у чомусь погодитесь зі мною, щось заперечите, а щось, можливо, додасте і зі свого досвіду.

Ціль моєї статті – привернути увагу всіх, хто небайдуже ставиться до того, якими виростають наші діти і де, у чому ми допускаємось помилок, якщо бачимо їх не такими, як того потребує наша Україна, зрештою, ми самі. Адже ми, дорослі, перед Богом і людьми за них відповідаємо.

Всі ми заклопотані непростим сьогоденням, і навряд чи маємо час по-справжньому зосередитись на власній сутності. А у вихованні без неї не обійтись. Надто вже складна істота – людина.

Адже з впевненістю можна сказати, що вона - двозора. Одним зором вона охоплює видиме, другим – невидиме, і про цей зір заведено казати: «бачить подумки».

Навіщо нам бачити подумки? Внутрішній погляд у майбутнє, де ми бачимо досконалу людину прийдешніх часів, і реальний погляд на сьогоднішнє життя. Зближення двох реальних понять — існуючого і уявного, точніше, наближення дійсності до шуканого ідеалу і є не що інше, як здійснення важливої справи, досягнення мети.

На жаль, ні вольовою, ні силовою напругою недосяжного не досягти. Процес поєднання реальності й мрії — справа надзвичайно складна, довготривала. Вона вимагає зусиль усього народу — багаторічних, наполегливих, великих зусиль! І виховання, педагогіка у цій справі — на перших ролях!

Іспанський класик Мігель де Унамуно зазначив в одній своїй книзі:

«Кожна жива людина має сім чеснот і сім протилежних їм смертних гріхів: вона зарозуміла й боязлива, ненажерна й стримана, хтива й цнотлива, заздрісна й милосердна, скупа й щедра, ледача й старанна, гнівлива й терпляча. І вона може видобути із себе самої в однаковій мірі тирана і раба, злочинця і святого, Каїна і Авеля».

Звернімося до щодення, до нашого життя і нинішніх дітей. А втім, і до їхніх батьків, начебто вихованих уже, дорослих — до матерів та батьків, чий обов’язок полягає в тому, щоб на Божому суді відповідати за своїх же дітей.

Чи можна, зрештою, виходити з простого посилання: якщо — батько, якщо — дорослий, якщо — вихователь, то значить неодмінно все розуміє і насамперед уже сам вихований?

Певен, людина виховується протягом усього життя — не даремно ж світова література так переконливо й багато разів справедливо показувала: навіть на краю могили, в останню мить свою, людина щось таке справедливе збагнула, можливо, навіть найвище усвідомила — і як змогла, наблизилася до Божої істини.

Людина недосконала, давним-давно доведено цю сумну істину.

Недосконала, — та ба, — незважаючи на цю начеб уже й з’ясовану не раз важливу обставину, ніяк з таким присудом змиритися не хоче, прагне досконалості, прагне з усіх своїх сил. І в самому цьому прагненні — подолати нездоланне, досягти бажаного, довести недоведене — закладено велику силу. Осяяні цією світлою думкою, безліч віків б’ються люди — над аркушем паперу і над сутністю людини, вірячи в протилежне, прагнучи довести — людина досконала.

Ні, ми не можемо поки що визнати, що кожна душа блищить щирим золотом. Людина — конструкція непроста, і нові часи — хоч би як поспішала за ними думка — завдають нам нових ускладнень. Це по-перше. По-друге, педагогіка — дисципліна неточна. Додам лише: і точною бути не може. Нескінченність — це, мабуть, єдиний термін точної математики, сприйнятливий у вихованні.

Нескінченність варіантів, народжених нескінченністю людської душі, людських характерів, створює ситуацію, коли праця вихователя щоразу стає неповторною і хоча б завдяки одній цій обставині набуває ознак майстерності. Як нема у справжнього карбувальника-майстра однакових витворів, так у справжнього педагога немає двох однакових вихованців: і схожі, та не однакові.

І по-третє, чи не в тому й полягає найголовніша особливість виховання, що вихователь частіше, ніж будь-хто інший, попадає у лабіринти людської нескінченності, у безвихідь, б’ється, щоб знайти вихід або не знайти його.

 І кепський той педагог, який соромиться своєї безпорадності. Педагогіка — справа не тільки оптимістична, а ще й песимістична. Педагогіка може бути і драматичною, точніше, повинна фіксувати, розуміти, аналізувати ситуації не тільки приємні, коли переміг учитель, а й такі, коли виявився переможеним він — що вдієш, виявився, так буває часто.

І прикро, коли вихователь не визнає, не помічає, не бажає бачити своїх помилок. Учитель, який жодного разу в житті не сказав своїм учням, їхнім батькам, самому собі: «Вибачте, я помилився». Або: «Я не зумів».

Погана педагогіка відповідає геть на всі запитання, у неї на всі складності життя є бездумні відповіді. Така педагогіка вболіває тільки за свій престиж. Їй нема діла до того, кого вона виховує. Чи не від того вчитель починає кричати у класі? Стукає указкою по столу? Втрачає самовладання?

 А втім, усі ми – люди, і хвилинну слабість треба зрозуміти. Треба в ній розібратися.

І все-таки, поклавши руку на серце – не на серце, це ближче і простіше, - а на неслухняну голову свого учня, сина, доньки, які є учнями мільйонів своїх учителів – мудрих і немудрих – власних батьків, - так от, поклавши руку на голову людини, за яку маєш відповідати перед нею ж самою, спитаймо себе: чи завжди і чи на всі запитання дає відповідь виховання?

Повинні б щиро сказати: ні, не завжди.

І тисячі нових ситуацій, які може вигадати тільки найневгамовніший фантазер – саме життя, потребують тисяч нових розв’язань. І не менш важлива справа – зібрати ці рішення. А якщо їх немає – зібрати і вивчити проблеми невирішені.

А життя складне, воно невтомно ставить перед нами дедалі нові складності. Підростаючи, людина зазнає своєю, часто незміцнілою, душею безліч впливів, - на жаль, не завжди позитивних. Погано виховані погано й виховують – безперечне і це правило, на жаль, воно щедро підтверджене життям. А хіба не б’є по людях безліч розлучень, коли душа малої і неміцної поки що дитини крається навпіл між любою матір’ю і любим батьком?

Страждання, біль, помилка, невдача, збіг обставин або чиєсь брутальне стороннє втручання – із гірких цеглинок складається досвід духовного виховання. Як, між іншим, із любові і сподівань, щастя й віри, подолань і радощів.

Трудне потребує аналізу – на благо молодої людини, на благо прояснення її душі, в ім’я того, щоб помилки не повторювалися, поки торкаються вони такого тендітного матеріалу, як людина. Бо певен: життя у Православ’ї, якщо до цього готувати ще не зміцнілі душі наших дітей – дає можливість їм у майбутньому зрозуміти закономірність та цілеспрямованість створеного Богом світу.

Тому, щоб виховати доброго християнина, кожна мати і кожен батько не обов’язково повинні бути вельмирозумними вченими та професійними педагогами. Досить їм самим бути глибоко віруючими, православними людьми.

Від життя нікуди не дітися, не втекти. Жан Жак Руссо написав у своїй книзі «Еміль, або Про виховання» такі слова: «Ми народжуємося слабкими – нам потрібна сила; ми народжуємося позбавленими всього – нам потрібна допомога; ми народжуємося немудрими – нам потрібен розум. Усе, чого ми не маємо при народженні й без чого ми не можемо обійтися, ставши дорослими, дає нам виховання». Додамо до цього: і життя.

Прикро, якщо нас не надихатиме чийсь гідний наслідування добрий приклад, не захоплюватимуть чиїсь мужність, доброта і повсякденне служіння Богові і людям. І ми не прагнутимемо передати це своїм дітям. Адже десь тут і починається межа між духовністю і бездуховністю. А з нею і загострення проблеми «батьків і дітей».