Розмір тексту

Чи можна врятувати віддалені села Полтавщини?

Маленькі і хоча б трохи віддалені від центрів своїх районів села — це окрема паралельна реальність. Потрапляючи сюди, розумієш, що таке справжня безвихідь. Чи врятує їх децентралізація? Подивимося. Але цим населеним пунктам точно не вистачає уваги та любові. 

Робота на виборах — це ще й про відкриття для себе нових населених пунктів. Інколи вони нічим не відрізняються від міста, а інколи нагадують кадри з фільмів жахів. Бо з інфраструктурних об’єктів тут тільки лайливі написи на стінах.

Місцеві мешканці давно нікому і ні в що не вірять. І їх можна зрозуміти. Коли ти кожного ранку просинаєшся у селі, де немає вуличного освітлення та доріг, а маршрутки не ходять взагалі — не дуже й порадієш життю. Проблем вистачає і з роботою. Рятують тільки місцеві фермери, якщо вони є. Через все це питання алкоголізму стоїть тут так гостро.

Я розповім про три маленьких села, які знаходяться не так вже й далеко від обласного центру — у Полтавському районі. Хочеться вірити, що після створення ОТГ, їм почне приділятися увага. Місцеві не вередливі і хоча б мінімум — те, чого вони дійсно потребують.

Silent Hill по-бузовопасківськи

На все село у Бузовій Пасківці десь 10 — 15 хат. Більша частина з них виглядають, м’яко кажучи, так собі. У селі має жити до 30 виборців. Але людей немає взагалі. Похмуре небо над головою додає присмаку Silent Hill’у. Ми йдемо селом і чим далі — тим більше відчуття приреченості. Як тут можна жити?, — велике питання.

Щоденна картина для мешканців Бузової Пасківки Щоденна картина для мешканців Бузової Пасківки

Майже на самому кінці села зустрічаємо якогось чоловіка. Він вийшов за водою, жаліється, що колодязь забруднився, просить вирішити цю проблему. Розповідає і про відсутність транспортного сполучення з іншими світом. Автобус сюди не доїжджає. Тому якщо потрібні продукти, або ще щось, хтось з місцевих їде машиною і купує на всіх.

Від’їжджаючи з села, бачимо, як полем йде якась дитина. Хлопчику років 7-8, у руках тягне шматок металу. Мабуть, попросили принести батьки. А може він сам щось майструватиме.  У мене жодних ідей, навіщо у Бузовій Пасківці метал. Ми їдемо швидше, навіть найвеселіша музика у машині не рятує ситуацію.

Клуб і садок, яких більше немає

Курилехівка — сусіднє з Бузовою Пасківкою село. Люди живуть завдяки підтримці місцевих фермерів, на них же і працюють. Перші кого зустрічаємо — двох п’яних жінок. Це мама і донька — одній за 60, другій років 40. Якогось конструктивного діалогу не виходить, щось вимовити — нереально складна задача у їхньому стані. Я вже не кажу про формулювання довгих речень.

Колись у Курилехівці мали збудувати дитячий садок, але проект кинули, не довівши до кінця. У центрі села стоїть бетонна коробка, де так і не почали внутрішні роботи. Судячи з запахів всередині, зараз це щось типу громадського туалету. Написи на стінах теж мотивуючі. У 90% випадків це слово з трьох букв.

Мозаїка над Курилехівським клубом Мозаїка на фасаді клубу у Курилехівці

Поруч з недоведеним до пуття садком закинутий клуб. Звичайно, застосування у селі у нього таке саме, як і у сусідньої будівлі. Крім того, тут валяється величезна кількість скляних пляшок і бульбуляторів. Але є у цьому клубі і дещо прекрасне — мозаїка на фасаді. Кілька тракторів, величні будинки, електричний стовп і хлопець, який йде зі снопом жита. Все, як любили зображувати у Радянському Союзі. Хочеться, щоб для Курилехівки це зображення ще й стало правдою.  

Лісова пісня Безручок і кіномеханік-волонтер

Безручки — маленьке село ледь не у самому лісі. Від чистого повітря тут починає паморочитися голова. А більшість місцевих працюють у «Лісгоспі», або п’ють. Якась п’янюча жінка у військовій формі кричить на всю вулицю: «Маалааадой чііілавєєєк, тут будут таааанкіііі». Говорю, що вона гарно виглядає. Та посміхається і заспокоюється.

Позитивні зайчики на школі, яка не працює Позитивні зайчики-сонечка на школі, яка не працює

У Безручках теж колись був клуб. За класичним сценарієм, зараз він став туалетом. На одній з зустрічей мою цікавість до будівлі бачить сивий чоловік років 70. Він розповідає, що колись тут навіть крутили фільми, а він сам був кіномеханіком. Їздив у саму Полтаву за плівками. Готовий працювати і зараз, хоч і безкоштовно, аби для цього створили хоча б якісь умови.

Клуб у Безручках, вид зсередини Клуб у Безручках, вид зсередини

Є у селі і ФАП (фельдшерсько-акушерський пункт), але він у поганому стані. А над будівлею символічно розвивається розірваний і скуйовджений прапор. Тут колись була  ще й школа, але зараз вона не працює. Про це нагадує дошка, чомусь вивішена на дворі, і якісь зайчики-смайлики, намальовані на будівлі.

Прапор над ФАПом у Безручках Прапор над ФАПом у Безручках

 Що врятує маленькі села?

Повторю вже завчену мантру, що децентралізація — це передача коштів і повноважень на місця. І дуже важливо, щоб тепер хоча б якась їх частина йшла на ці маленькі села. Для них це ледь не єдина надія. Бо зараз все виглядає дуже сумно. 

А ще місцеві мешканці дуже потребують уваги. Люди тут вже й не пам’ятають, коли до них хтось приїздив поговорити. А про проведення якихось заходів я взагалі мовчу. Тому, на відміну від більших сіл, тут завжди вистачає людей на зустрічах (якщо вони взагалі є у селі). Їм неважливо, хто з ними спілкується, їм просто потрібно виговоритися.

Маленькі села не врятуєш за день, чи два. І, звичайно, тут не літатимуть космічні кораблі. Але хочеться, щоб у них продовжувалося життя. А подекуди хоча б почалося. Для місцевих особливо важливо не бути забутими. Хай їхня кількість і не має великого впливу на результат на виборах. 

Про автора

Денис Старостін

Денис Старостін

Медіаджедай

37
Останні публікації:

Полтавщина:

Запропонувати тему