Чи можна врятувати віддалені села Полтавщини?

Робота на виборах — це ще й про відкриття для себе нових населених пунктів. Інколи вони нічим не відрізняються від міста, а інколи нагадують кадри з фільмів жахів. Бо з інфраструктурних об’єктів тут тільки лайливі написи на стінах.

Місцеві мешканці давно нікому і ні в що не вірять. І їх можна зрозуміти. Коли ти кожного ранку просинаєшся у селі, де немає вуличного освітлення та доріг, а маршрутки не ходять взагалі — не дуже й порадієш життю. Проблем вистачає і з роботою. Рятують тільки місцеві фермери, якщо вони є. Через все це питання алкоголізму стоїть тут так гостро.

Я розповім про три маленьких села, які знаходяться не так вже й далеко від обласного центру — у Полтавському районі. Хочеться вірити, що після створення ОТГ, їм почне приділятися увага. Місцеві не вередливі і хоча б мінімум — те, чого вони дійсно потребують.

Silent Hill по-бузовопасківськи

На все село у Бузовій Пасківці десь 10 — 15 хат. Більша частина з них виглядають, м’яко кажучи, так собі. У селі має жити до 30 виборців. Але людей немає взагалі. Похмуре небо над головою додає присмаку Silent Hill’у. Ми йдемо селом і чим далі — тим більше відчуття приреченості. Як тут можна жити?, — велике питання.

Щоденна картина для мешканців Бузової Пасківки

Майже на самому кінці села зустрічаємо якогось чоловіка. Він вийшов за водою, жаліється, що колодязь забруднився, просить вирішити цю проблему. Розповідає і про відсутність транспортного сполучення з іншими світом. Автобус сюди не доїжджає. Тому якщо потрібні продукти, або ще щось, хтось з місцевих їде машиною і купує на всіх.

Від’їжджаючи з села, бачимо, як полем йде якась дитина. Хлопчику років 7-8, у руках тягне шматок металу. Мабуть, попросили принести батьки. А може він сам щось майструватиме.  У мене жодних ідей, навіщо у Бузовій Пасківці метал. Ми їдемо швидше, навіть найвеселіша музика у машині не рятує ситуацію.

Клуб і садок, яких більше немає

Курилехівка — сусіднє з Бузовою Пасківкою село. Люди живуть завдяки підтримці місцевих фермерів, на них же і працюють. Перші кого зустрічаємо — двох п’яних жінок. Це мама і донька — одній за 60, другій років 40. Якогось конструктивного діалогу не виходить, щось вимовити — нереально складна задача у їхньому стані. Я вже не кажу про формулювання довгих речень.

Колись у Курилехівці мали збудувати дитячий садок, але проект кинули, не довівши до кінця. У центрі села стоїть бетонна коробка, де так і не почали внутрішні роботи. Судячи з запахів всередині, зараз це щось типу громадського туалету. Написи на стінах теж мотивуючі. У 90% випадків це слово з трьох букв.

Мозаїка на фасаді клубу у Курилехівці

Поруч з недоведеним до пуття садком закинутий клуб. Звичайно, застосування у селі у нього таке саме, як і у сусідньої будівлі. Крім того, тут валяється величезна кількість скляних пляшок і бульбуляторів. Але є у цьому клубі і дещо прекрасне — мозаїка на фасаді. Кілька тракторів, величні будинки, електричний стовп і хлопець, який йде зі снопом жита. Все, як любили зображувати у Радянському Союзі. Хочеться, щоб для Курилехівки це зображення ще й стало правдою.  

Лісова пісня Безручок і кіномеханік-волонтер

Безручки — маленьке село ледь не у самому лісі. Від чистого повітря тут починає паморочитися голова. А більшість місцевих працюють у «Лісгоспі», або п’ють. Якась п’янюча жінка у військовій формі кричить на всю вулицю: «Маалааадой чііілавєєєк, тут будут таааанкіііі». Говорю, що вона гарно виглядає. Та посміхається і заспокоюється.

Позитивні зайчики-сонечка на школі, яка не працює

У Безручках теж колись був клуб. За класичним сценарієм, зараз він став туалетом. На одній з зустрічей мою цікавість до будівлі бачить сивий чоловік років 70. Він розповідає, що колись тут навіть крутили фільми, а він сам був кіномеханіком. Їздив у саму Полтаву за плівками. Готовий працювати і зараз, хоч і безкоштовно, аби для цього створили хоча б якісь умови.

Клуб у Безручках, вид зсередини

Є у селі і ФАП (фельдшерсько-акушерський пункт), але він у поганому стані. А над будівлею символічно розвивається розірваний і скуйовджений прапор. Тут колись була  ще й школа, але зараз вона не працює. Про це нагадує дошка, чомусь вивішена на дворі, і якісь зайчики-смайлики, намальовані на будівлі.

Прапор над ФАПом у Безручках

 Що врятує маленькі села?

Повторю вже завчену мантру, що децентралізація — це передача коштів і повноважень на місця. І дуже важливо, щоб тепер хоча б якась їх частина йшла на ці маленькі села. Для них це ледь не єдина надія. Бо зараз все виглядає дуже сумно. 

А ще місцеві мешканці дуже потребують уваги. Люди тут вже й не пам’ятають, коли до них хтось приїздив поговорити. А про проведення якихось заходів я взагалі мовчу. Тому, на відміну від більших сіл, тут завжди вистачає людей на зустрічах (якщо вони взагалі є у селі). Їм неважливо, хто з ними спілкується, їм просто потрібно виговоритися.

Маленькі села не врятуєш за день, чи два. І, звичайно, тут не літатимуть космічні кораблі. Але хочеться, щоб у них продовжувалося життя. А подекуди хоча б почалося. Для місцевих особливо важливо не бути забутими. Хай їхня кількість і не має великого впливу на результат на виборах.