7.09.2016 | 21:07

Подорож туди і звідти: від Полтави до Верховної Ради

Минулого року я майже кожні вихідні проводив в Києві, але до Межигіря чомусь не добирався. Те саме можна сказати і про Верховну Раду — лише бачив її купол, прогулюючись Маріїнським парком, але зовні не був. Нарешті вчора випала прекрасна нагода побачити одразу дві ці локації. 

Якби Геракл жив зараз, то одним з його подвигів обовязково був би підйом о 4:30. Прийнамні для мене немає нічого в гіршого в житті (ну можливо ще перемога якого-небудь «Манчестер Сіті» в Лізі Чемпіонів - але це взагалі з області фантастики), ніж прокидатися так рано. Насилу роблю який-ніякий сніданок, в останнє перевіряю речі в сумці і виходжу на зустріч з синьою сімкою таксі, яка вже чекає біля підїзду. Водій просить сильніше грюкнути дверима вже і так напіврозваленої машини, щоб вони краще закрилися і вмикає шансон на повну. Дорогою він мовчить, а я гортаю стрічку в фейсбуці і намагаюся не заснути.   

На місці відправлення автобусу вже чекає Роман. Третім з нашої екскурсійної групи під’їжджає якийсь непевний чувак в сорочці і спортивній олімпійці. Я одразу розумію, що з ним краще не мати справ, але на Рому чомусь находить приступ компанійськості і він починає розмову. Непевний жаліється на те, що його не забрали з дому і довелося їхати самому аж на Краєзнавчий музей (це при тому, що екскурсію повністю безкоштовна) і розповідає про те, як погано живеться при нинішній владі — навіть на море вже 2 роки не їздить. Я за конструктивну критику, більше того, вона необхідна. Але аргументи непевного по типу «раніше долар був по вісім» і «В СРСР ковбаса по 3 рублі» ну зовсім не вражають. Тому чим далі заходить розмова, тим краще я розумію, що буду ненавидіти цього чувака весь залишок дня.  

Десь за пів години збирається вся група і ми завантажуємося в автобус. Доїжджаємо до Межигіря без особливих проблем (ну, якщо не рахувати того ж таки непевного, який продовжує гнути свою совково-зрадофільську лінію).

Перше, що кидається в очі на вході в Межигіря – банер з помилкою. Ну окей, допустив її дизайнер, або людина, яка готувала тексти і ніхто цього не помітив. Всяке буває. Але ж банер стоїть тут точно не перший день і можна було мільйон разів його переробити і замінити. Але, мабуть, авторів цього «творіння» і так все влаштовує, тому їхнє позорисько продовжує прикрашати вїзд в резиденцію.

Банер з помилкою, про який йде мова Банер з помилкою, про який йде мова

Межигіря вражає своїми розмірами. Тільки уявіть, більше 130 га, які належали одній людині. Доки ходимо резиденцією, я тільки і говорю, що «WTF?” і «Навіщо йому скільки?». Всі люблять жити красиво, але така жадібність ну ніяк не вкладається в моїй голові. Умови тут просто прекрасні – газони, скульптури, декоративні дерева. Дихається легко, а очі розбігаються від краси. Але ж, знову таки, насолодитися всім цим до кінця не дає навязлива думка, що весь цей рай збудовано за гроші платників податків.

Хонка Хонка

 Ми побачили відому «Хонку», лише матеріалів на оздоблення якої в 2009 році завезли на 76 мільйонів гривень, парк, водойми. Нажаль, у нас було дуже мало часу, тому до страусів так і не дійшли, якби мені не хотілося їх попідтримувати.

Наступний пункт нашої програми – Верховна Рада. Атмосфера біля входу, мяко кажучи, гнітюча. З прапорами стоять пікетувальники – вкладники банку «Михайлівський», коло них купа «космонавтів» і поліціянтів. Мітингувальники поводять себе доволі агресивно, постійно голосять і трусять пляшками з піском. От тільки не розумію я їхнього протесту. Якщо ви довірились якомусь незрозумілому банку, то хто вам винен? Жоден з депутатів же не змушував вас з автоматом в руках вкладати кошти саме сюди.

Але Бог з ними, з пікетувальниками. Входимо в Раду. Приміщення парламенту зсередини вражає. Коли бачиш це по телебаченню, думаєш – ну добре, коридори і коридори, але насправді все тут відсвічує красою і величчю. Особливе враження на мене справив той самий прапор, який депутати занесли на перше засідання парламенту незалежної України.

Легендарний жовто-синій прапор, який і досі зберігається у ВРУ Легендарний жовто-синій прапор, який і досі зберігається у будівлі ВРУ

Ми ходимо кулуарами, а потім заходимо на балкон. Нам пощастило, тому що наш візит співпав з пленарним засіданням. Відвідуваність – так собі, в залі не було близько половини депутатів. Але дуже цікаво спостерігати за тим, що звик бачити по телебаченню в реальності. Таке собі реаліті шоу з ефектом присутності. Хоча по телевізору не видно купи гасаючих туди-сюди помічників, постійних перемовин народних обранців в коридорах і так далі і так далі.  

На виході один з пікетувальників приймає нас за працівників ради, або навіть депутатів. У нього пропите обличчя і та злочасна пляшка, про які я писав вище, в руках. Я підігрую йому і вступаю в перепалку. Кажу щось типу: «Дід, тобі нічого не світить. Самі все профукали. Іди додому». В якийсь момент він вирячує очі і замовкає у здивуванні. Мабуть, я перший, хто коли-небудь реагував на його протести.

Ми ще годину гуляємо Хрещатиком і повертаємося до Полтави. Більшу частину дороги я сплю, або ж намагаюся зловити більш-менш адекватний звязок, щоб почитати новини за день. Непевний не заспокоюється до самого кінця дороги. Та і Бог з ним. Бажаю йому хоча б в цьому році поїхати на море і знайти місце, де ковбаса все ще по 3 рублі .

 

Про автора
Денис Старостін
Медіаджедай
Денис Старостін
26
Останні публікації