5 жінок, пов’язаних з Полтавщиною, які викликають захоплення (насправді, їх набагато більше)

Віра Холодна — зірка німого кіно з Полтави

Віра Холодна

Віра Холодна прожила дуже коротке життя — усього 25 років. За різними підрахунками за 4 роки вона знялася у 40-50 фільмах (можливо, їх було і більше). Тим самим зробила дуже великий внесок у розвиток німого кіно. Зіркою Холодна стала вже після своєї першої ролі. Народилася Віра Левченко у Полтаві у 1893. Символічно, що у цей самий рік з’явився кінематограф. Після смерті дідуся Віри родина переїхала до Москви. Вона мріяла стати балериною і навіть поступила у балетне училище Большого театру. Але бабуся наполягла, що це заняття не підходить дівчині з інтелігентної родини. Навчання Віра продовжила в гімназії, а на випускному вечорі познайомилася з майбутнім чоловіком — Володимиром Холодним.

Свою першу епізодичну роль Віра була вимушена зіграти, щоб звести кінці з кінцями. Чоловіка забрали на фронти Першої світової війни, а вона залишилась з дітьми сама. Далі була головна роль у фільмі Євгена Бауера “Життя за життя”. Після неї дівчина прокинулася зіркою — стрічку у кінотеатрах крутили аж 2 місяці, щоб задовольнити попит усіх бажаючих. 

Далі Віра ставала тільки популярнішою. Були напружений графік, фанати, які зносили двері до кінотеатрів, щоб побачити її на екрані, величезні наклади листівок з її портретами. Актрису впізнавали на вулицях, їй зізнавалися в коханні. Але, на жаль, щастя було недовгим. 

Віра Холодна померла від “іспанки”. Хоча пізніше з’явилося безліч міфів про інші причини смерті: починаючи від фаната, який подарував їй отруєні квіти, і закінчуючи замовним вбивством. У будь-якому випадку нашої землячки не стало. 

Збереглося відео з похорон Холодної — попрощатися з актрисою прийшли тисячі людей. Це справжнє визнання. І хто знає, яких масштабів могла б далі набрати популярність Віри, якби не хвороба перед якою медицина була безпорадною. 

Похороны Веры Холодной.1919 (без вшитых субтитров)

Катерина Білокур — художниця, роботами якої захоплювався Пабло Пікассо

Катерина Білокур

Катерина Білокур народилася і прожила все життя у Богданівці. Спочатку село належало до Пирятинського повіту Полтавської губернії, пізніше стало частиною Яготинського району Київської області.

Катерина не отримала навіть початкової освіти — так у родині вирішили зекономити гроші на взутті та одязі. А малювати була вимушена потайки — вуглем на полотні. Батьки вважали, що це заважає займатися господарством та і для пошуку чоловіка плюсом не буде. Сама художниця згадувала, що одного разу її малюнок навіть викинули в піч. На заняття дівчини малюванням батько згодився тільки після того, як вона намагалась втопитися у річці Чумгак і сильно застудила ноги.

Початок творчого злету Білокур — це історія про невипадкові випадковості. Навесні 1940 вона почула по радіо пісню “Чи я в лузі не калина була” у виконанні Оксани Петрусенко. Написавши листа співачці, Катерина додала до нього малюнок калини на шматку полотна. Петрусенко ця робота вразила, а діла процес було вже не спинити. У тому ж 1940 році у будинку народної творчості у Полтаві пройшла перша виставка художниці.

Після війни вона стала членом Спілки художників України, одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України та Народного художника України. Три її роботи були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі. Там їх побачив і оцінив Пабло Пікассо.

Картина "Цар-колос" (1949)

Життя Катерини Білокур — це про те, як йти до своєї мети. Вона подолала безліч перешкод і, не маючи ні художньої освіти, ні великих матеріальних можливостей, продовжувала займатися мистецтвом. Роботами художниці захоплюються і досі, вона — одна з визнаних майстринь українського примітивізму. 

Марія Башкирцева — художниця, яка не зупинялася перед неминучим

Марія Башкирцева

Марія Башкирцева — ще одна художниця з Полтавщини. Народилася у Гавронцях, зараз це Диканський район. На жаль, як і у Віри Холодної, її життя було дуже коротким. І перервала його теж хвороба — туберкульоз.

Башкирцева народилася у дворянській родині. Її дитинство пройшло у Черняківці сьогоднішнього Чутівського району. Потім, після розлучення з батьком, мати поїхала з нею до Європи. Марія опановувала 6 мов. У тому числі — давньогрецьку — щоб читати Сократа в оригіналі. Прагнула осягнути й інші науки, склавши собі програму для самоосвіти. Крім того, захоплювалася оперним співом, маючи чудовий голос. 

У 16 років Башкирцева дізналася, що в неї туберкульоз. Далі її життя супроводжувалося відчуттям смерті, яка наближалася. Значну частину часу дівчина проводила на курортах. Крім того, дуже багато малювала. Знаючи про хворобу, яка її з’їдала, Марія намагалася встигнути якомога більше. 

Відомою у Франції художницею Башкирцева стала ще за життя: вона отримувала нагороди на виставках, про її роботи писали газети та журнали. За 7 років вона створила 150 картин та 200 малюнків, в основному зображуючи передмістя Парижу. Крім того, посмертно виданий щоденник Башкирцевої. Насправді, Марія і вела його з бажанням бути опублікованою. Щоденник чесно описує всі переживання дівчини та ту добу загалом. 

Картина "В художній студії Жульєна"

Приклад Марії Башкирцевої доводить: можна опустити руки, а можна діяти навіть у найнесприятливіших умовах. Неминучість тільки підстьобувала її бажання залишити слід після себе. Прикро тільки, що вона не встигла зробити ще більше. 

Оксана Мешко — незламна жінка зі Старих Санжар, яка боролася за справедливість

Оксана Мешко (фото: Україна Неймовірна)

Оксана Мешко народилася у Старих Санжарах. Коли їй було 15, батька з іншими заручниками розстріляли “червоні” за невиконання волостю продподатку. Невдовзі загинув її брат Євген — активіст “Просвіти”. Йому було 17 років. Ці ситуації, скоріш за все, і формували її світогляд.

Навчання Оксани не було легким. Кілька разів її виключали з хімічного факультету Інституту народної освіти в Дніпрі через “соцпоходження”. Але кожного разу вона поновлювалася, готуючись до екзамені без місця у гуртожитку та стипендії. Інститут вона закінчила, але у комсомол так і не вступила. 

Далі почалася боротьба за справедливість, яка тривала до самого кінця життя Мешко. У 1930 вона вийшла заміж за інститутського викладача Федора Сергієнка, який був колишнім членом Української комуністичної партії. Його арештовували двічі. Вдруге, за словами жінки, повністю необгрунтовано. Дружина рік зверталася до різних установ. Справу повернули на дорослідування, а через 9 місяців Федора Сергієнка випустили.

Невдовзі після закінчення Другої світової через донос до НКВС на сестру Оксани, їх обох звинуватили у намірі здійснити замах на Микиту Хрущова. Спочатку були допити, а потім виправно-трудові табори. Детальніше про цей етап життя Оксани Мешко можна почитати в її книжці “Між смертю і життям”. Мешко комісували, як хвору, і випустили з заслання у 1954. В Україну вона повернулася у 1956. 

У 1972 році настала черга сина Оксани — Олеся — його ув’язнили і вона почала виступати на його захист. А потім приєдналася до Української Гельсінської групи, щоб захищати й інших. Знову і знову вона стикалася з усіма “радощами” режиму: стеження, обшуки, збройний напад і арешт. 76-річну Мешко приговорили до 6 місяців табору суворого режиму і 5 років заслання. Вона вижила і у лютому 1988 виїхала до Австралії на лікування, виступивши там у Парламенті з доповіддю про ситуацію в Україні.

Оксана Мешко разом з сином на засланні (фото: Радіо Свобода))

Повернувшись додому, увійшла до координаційної ради Української Гельсінської Спілки, зініціювала поновлення діяльності правозахисного руху під назвою Український комітет “Гельсінкі-90”, брала участь у студентському голодуванні. До проголошення незалежності не дожила трохи більше, ніж півроку. Але своєю незламністю зробила дуже великий внесок у її настання. 

Олена Пчілка — жінка, яка присвятила все життя розвитку української мови та культури

Олена Пчілка (фото: ukrinform.ua)

Олена Пчілка народилася в Гадячі. Початкову освіту вона отримала вдома. Тут їй також прищепили любов до літератури, української народної пісні, казки, обрядовості. Ця любов залишалася з Оленою все життя. 

Наприклад, після переїзду з чоловіком на місце його служби у 1868 році, у Новгород-Волинський, вона активно займалася етнографією, записувала пісні, обряди та народні звичаї, збирала зразки народних вишивок. Пізніше у Києві вийшла її книжка “Український народний орнамент” — Олену вважали першим знавцем цього виду мистецтва.

Олена Пчілка була проти того, щоб дітей русифікували в офіційних школах, тому до якогось часу вони навчалися вдома. Принципової позиції дотримувалася і у своїй діяльності. На відкритті пам’ятника Котляревському у Полтаві виступила українською, порушивши заборону царської влади. А вже за більшовиків, під час святкування дня народження Шевченка у Гадяцькій гімназії, огорнула погруддя поета синьо-жовтим стягом. Це викликало обурення присутнього чиновника та підтримку залу. 

На відкритті пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві (фото: histpol.pl.ua)

Крім того, Пчілка стала авторкою перекладів великої кількості творів світової класики на українську. Разом з іншими діячами займалася реформуванням нашої мови. Цей процес назвали “куванням” — нові слова начебто виковували, щоб зробити українську багатшою та різноплановішою. Наприклад, Олені Пчілці ми завдячуємо прикметниками “палкий” та “променистий”. 

Важко переоцінити той вклад, який Пчілка зробила в розвиток української культури та мови. Їм вона присвятила всю себе. Ті речі, які зараз здаються нам очевидними і “так було завжди”, існують тільки завдяки величезній роботі тоді.