Яким бути мовному закону

На жаль,мій опонент зосередився на неіснуючій "проблемі" про те,що,мовляв, у разі схвалення цей закон порушуватиме мовні права "російськомовних" громадян. Більше того пан Борис намагався довести,що поняття "російськомовний" є конституційним! Це неправда. Це не правове поняття, а суто публіцистичне. У Конституції ж йдеться про російську національну меншину, а це не тотожні поняття. 
Я спробував донести до радіоаудиторії таке. Закон у разі прийняття буде ефективним,бо містить механізми виконання,наприклад,буде створено інституцію Уповноваженого з захисту української мови. Україна є моноетнічною державою. Дослідження інституту етнографії НАН України та й міжнародна практика визначень у цій сфері полягає у тому, що такими є країни, де кількість представників однієї нації повинна становити не менше 67 %,).Тож нагадав, що згідно з останнім переписом населення українцями свідомо назвалися понад 78 відсотків. Отже, громадський мовний законопроект і спрямований не на заборони,а на задоволення прав оцих 78 відсотків.Водночас,мовні ініціативи законодавців і громадськості не поширюються на релігійні обряди та приватне життя. Зазвичай,моноетнічні держави є національними.Це такий тип держави, де громадяни належать до однієї політичної нації та використовують усе те,що єднає націю: передусім мову, культуру, звичаї.Україна є національною державою.На підтвердження цієї тези в ефірі зацитував ст.11 Конституції :"Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації,її історичної свідомості,традицій і культури". Наголосив:Україна не може існувати без української мови як Польща без польської,Франція без французької,Росія без російської і т.д. 
Моноетнічність і статус національної аж ніяк не не означає,що такі держави треба означувати як недемократичні. Зокрема,й Україну. Але,на жаль,такі натяки прозвучали,більше того порівняння сучасної України із репресіями Сталіна щодо російськомовних німців у СРСР є геть маніпуляційними. Адже, проект закону прямо передбачає норму про "мову прийнятну для сторін".
Пан Борис теж говорив про потребу будівництва політичної нації на основі концепції В"ячеслава Липинського,але чомусь звузив це поняття до громадянства.І не сказав,що будь-яка політична нація окірм цього базується на основі певного культурного коду.Наприклад,українська на основі української мови,культури.
У новопопосталих державах на руїнах імперій національна мова відроджувалася ,передусім,внаслідок державної політики,зокрема правильних законів.Як приклад,навів часи президентства Томаша Масарика і його політику всебічної державної підтримки чеської мови після тривалого онімечення. 
Поінформував, що українську мову у цьому проекті закону прирівняно до державних символів і визначено, що запровадження багатомовності провокує мовний розкол країни і спрямоване на зміну конституційного ладу.

Що ж до прав нацменшин і російської зокрема,то це предмет іншої розмови,іншого закону про права осіб,що належать до національних меншин, але опонент зосередився чомусь саме на цій темі. Крім того,він апелював до того,що є росіянином. Але якщо він як прихильник Липинського ідентифікує себе з українською політичною нацією,то точніше було б сказати "українець російського походження". Щоб було зрозуміло наведу аналогію : посол Канади в Україні Роман Ващук чи їх міністерка Христя Фрилянд є канадцями українського походження.

На жаль,короткий формат передачі не дав можливості донести думку про українську мову як фактор національної безпеки.Хоча, встиг трішки заторкнути цю тему. Адже російсько-українська війна має не тільки збройний вимір,але й мовний також. Отож, витіснення української за рахунок мови держави-агресора-один із елементів інформаційно-культурного аспекту війни, який не припинявся ще з часів валуєвського циркуляру.
Тристанову не сподобалося визначення російської як мови країни-окупанта.А може декому й з радіослухачів.
Але що вдієш,гірка правда-вона така. На радіо впродовж 15 хв. це зробити було неможливо, тож наводжу тут у блозі, переконливі факти у вигляді хронології.

Хронологія заборон української мови

XVII століття

1627 — наказ царя Михайла з подання Московського патріарха Філарета спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні "Учительного Євангелія" Кирила Ставровецького. Текст грамоти за Собраніе Гос. Грамотъ, ІІІ, №77

1696 — ухвала польського сейму про запровадження польської мови в судах і установах Правобережної України.

1690 — засудження й анафема Собору РПЦ на "Кіевскія Новыя Книги" П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших.

XVIII століття

1720 — указ царя Московії Петра І про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення українських текстів з церковних книг.

1729 — наказ Петра ІІ переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження.

1731 — вимога цариці Анни Іванівни вилучити книги старого українського друку, а "науки вводить на собственном российском языке". У таємній інструкції правителеві України князю О. Шаховському 1734 наказала всіляко перешкоджати українцям одружуватися з поляками та білорусами, "а побуждать их и искусным образом приводить в свойство с великоросами".

1763 — указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1769 — заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати український буквар.

1775 — зруйнування Запорізької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

1789 — розпорядження Едукаційної комісії польського сейму про закриття всіх українських шкіл.

XIX століття

1817 — запровадження польської мови в усіх народних школах Західної України.

1832 — реорганізація освіти на Правобережній Україні на загальноімперських засадах із переведенням на російську мову навчання.

1847 — розгром Кирило-Мефодієвського товариства й посилення жорстокого переслідування української мови та культури, заборона найкращих творів Шевченка, Куліша, Костомарова та інших.

1859 — міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині здійснено спробу замінити українську кириличну азбуку латинською.

1862 — закриття безоплатних недільних українських шкіл для дорослих в підросійській Україні.

1863 — Валуєвський циркуляр про заборону давати цензурний дозвіл на друкування україномовної духовної і популярної освітньої літератури: "ніякої окремої малоросійської мови не було і бути не може".

1864 — прийняття Статуту про початкову школу, за яким навчання має проводитись лише російською мовою.

1869 — запровадження польської мови в якості офіційної мови освіти й адміністрації Східної Галичини.

1870 — роз'яснення міністра освіти Росії Д.Толстого про те, що "кінцевою метою освіти всіх інородців незаперечно повинно бути обрусіння".

1876 — Емський указ Олександра ІІ про заборону друкування та ввозу з-за кордону будь-якої україномовної літератури, а також про заборону українських сценічних вистав і друкування українських текстів під нотами, тобто народних пісень. Повний текст Емського указу за журналом "Особого Совещания" вперше оприлюднено у книжці Савченко Ф. "Заборона українства 1876 р."

1881 — заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.

1884 — заборона Олександром III українських театральних вистав у всіх малоросійських губерніях.

1888 — указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.

1892 — заборона перекладати книжки з російської мови на українську.

1895 — заборона Головного управління в справах друку видавати українські книжки для дітей.

XX століття

1908 — чотирма роками після визнання Російською академією наук української мови мовою(!) Сенат оголошує україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії.

1910 — закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читання лекцій українською мовою, заборона створення будь-яких неросійських клубів.

1911 — постанова VII дворянського з'їзду в Москві про виключно російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у школах Росії.

1914 — заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка; указ Миколи ІІ про скасування української преси.

1914, 1916 — кампанії русифікації на Західній Україні; заборона українського слова, освіти, церкви.

1922 — проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У "теорії" боротьби в Україні двох культур — міської (російської) та селянської (української), в якій перемогти повинна перша.

1924 — закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних полякам українських землях.

1924 — закон Румунського королівства про зобов'язання всіх "румун", котрі "загубили материнську мову", давати освіту дітям лише в румунських школах.

1925 — остаточне закриття українського "таємного" університету у Львові.

1926 — лист Сталіна "Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У" із санкцією на боротьбу проти "національного ухилу", початок переслідування діячів "українізації".

1933 — телеграма Сталіна про припинення "українізації".

1933 — скасування в Румунії міністерського розпорядження від 31 грудня 1929 p., котрим дозволялися кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців.

1934 — спеціальне розпорядження міністерства виховання Румунії про звільнення з роботи "за вороже ставлення до держави і румунського народу" всіх українських вчителів, які вимагали повернення до школи української мови.

1938 — постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) "Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей", відповідна постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У.

1947 — операція "Вісла"; розселення частини українців з етнічних українських земель "урозсип" між поляками у Західній Польщі для прискорення їхньої полонізації.

1958 — закріплення у ст. 20 Основ Законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту положення про вільний вибір мови навчання; вивчення усіх мов, крім російської, за бажанням батьків учнів.

1960—1980 — масове закриття українських шкіл у Польщі та Румунії.

1970 — наказ про захист дисертацій тільки російською мовою.

1972 — заборона партійними органами відзначати ювілей музею І.Котляревського в Полтаві.

1973 — заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського "Енеїда".

1972 — постанова ЦК КПРС "Про підготовку до 50-річчя створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік", де вперше проголошується створення "нової історичної спільноти — радянського народу", офіційний курс на денаціоналізацію.

1978 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладення російської мови в союзних республіках" ("Брежнєвський циркуляр").

1983 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік" ("Андроповський указ"), яким зокрема введено виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови й літератури; директива колегії Міносвіти УРСР "Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки", спрямована на посилення зросійщення.

1984 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про дальше вдосконалення загальної середньої освіти молоді та поліпшення умов роботи загальноосвітньої школи".

1984 — початок в УРСР виплат підвищеної на 15% зарплатні вчителям російської мови порівняно з вчителями мови української.

1984 — наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову.

1989 — постанова ЦК КПРС про "законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної".

1990 — прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.

XXI століття

2012 — Зако́н "Про заса́ди держа́вної мо́вної полі́тики" № 5029-VI (неофіційно — закон Колесніченка-Ківалова або "мовний закон") — закон, прийнятий Верховною Радою України 5 червня 2012 року у першому читанні 234 голосами "за" (за деякими даними за нього проголосувало лише 172 депутати), 3 липня 2012 року — у другому читанні 248 депутатськими картками (голосування відбулось з порушенням Конституції України, норм регламенту та процедури розгляду). 31 липня законопроект, попри категоричну власну заяву в ефірі каналу "Рада" про непідписання документу, прийнятого в такий спосіб, підписав Голова Верховної Ради Володимир Литвин, а 8 серпня — Президент України Віктор Янукович.

Законопроект внесли народні депутати Вадим Колесніченко (нині громадянин РФ) та Сергій Ківалов(нині депутат ВР від "Опозиціного блоку"(народна назва-окупаційного) 7 лютого 2012 року. Він отримав реєстраційний № 9073.Закон набув чинності 10 серпня 2012 року. 

Насамкінець наголошу: І я ,і пан Борис,і ведучий Олександр Бобошко- всі ми у студії "відштовхувалися" від проекту закону, який проголосували у першому читанні.Але не факт, що найкращі положення щодо захисту української мови,не знівелюють.Вже подано понад 2 тисячі поправок, і це не тішить...Так вже було з ініціативою Президента про військовий стан, яку проросійські популісти у ВР зуміли вихолостити....

Фейсбук-відео нашого обміну думками нижче

https://www.facebook.com/radioltava/videos/299768400654026/