Олесю Гончару-100 років. Про виставку за участю "Просвіти" та вулицю і фільм на його честь

                                                «Тільки коли працюю — живу»

Таку назву має тематична архівна виставка з нагоди сторіччя з дня народження Олеся Гончара. Усі охочі зможуть переглянути  експозицію до  ювілею  Героя України протягом квітня  за адресою : вул. Зигіна, буд 1 «А» у приміщенні Державного архіву Полтавської області. Саме ця установа й організувала захід. А на церемонію відкриття завітали активісти «Просвіти», науковці, краєзнавці,студенти Полтавського університету економіки і торгівлі. 

Олесь Гончар

  Важливим аспектом виставки стало оприлюднення листа творчої  молоді  Дніпропетровська щодо кампанії цькування роману «Собор» у Дніпропетровській області (1968рік). Цей лист викликаний погромницькою кампанією, яку розпочала обласна Дніпропетровська і підхопила всеукраїнська компартійна преса проти роману «Собор» як видання , що спрямоване на захист національних духовних цінностей, проти русифікації українців та варварського нищення довкілля українського народу. Його, здебільшого не читавши, «обговорювали і одностайно засуджували трудові колективи» – від доярок до академіків. Автор листа – поет Іван Сокульський. Зауваження до листа зробили Володимир Заремба та Михайло Скорик.    Адресували це звернення Голові Ради міністрів УРСР Володимирові Щербицькому,  кандидатові в члени Політбюро ЦК КПУ О.Ватченку (перший секретар обкому, виведений у романі як негативний персонаж – «висуванець» Володька Лобода) та секретареві Спілки письменників Дмитру Павличку. У листі відзначено, що за підтримку роману звинувачені в  «українському буржуазному націоналізмі»  звільнено з роботи чимало людей, наведено приклади нищення пам’яток української культури та українофобства.  Івана Сокульського  окупаційний комуністичний режим заарештував за підготовку листа  та за інші справи 27.01.1970 й засудив у Дніпропетровському облсуді за ст. 62 ч. 1 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда»)  на чотири з половиною роки таборів.     

      У цій же справі за розмноження та розповсюдження «Листа»  засуджений на два з половиною роки  ( ст. 187-І) Микола Кульчинський.Тож, закономірно, що його  організатори  запросили поділитися спогадами та висловити свої думки.     Микола Кульчинський, який у юності мешкав у м. Новомосковську Дніпропетровської області, розповів, що роман «Собор» розпочався із намірів комуністичної влади знищити тамтешній козацький собор, унікальну пам’ятку  барокового зодчества. Робітники місцевого заводу нібито написали листа з проханням «прибрати» острівець релігійності. Насправді ж люди виступили на захист собору і звернулися в т.ч. й до Олеся Гончара. Голова Полтавського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка (ПОО ВУТ) , депутат ВР 3-6 скликань Микола Кульчинський вважає, що відкидати українських письменників періоду УРСР, не знаючи обставин, в яких вони перебували — це помилка. «Гончар був «роздвоєний». Його твори здебільшого ідеологічно вивірені, але роман « Собор» був спробою вирватися з комуністичного полону. Влада впізнавала себе у героях твору і розпочала цькування. Творчість Гончара заслуговує на повагу і водночас вимагає критичного осмислення. Заслуговують на повагу і його вчинки: так, ще будучи членом компартії, він не побоявся виступити на установчому з’їзді Народного Руху України. Згодом Олесь Гончар підтримав голодуючих студентів, публічно оголосив про свій вихід з компартії і підтримку ідеї незалежності. Саме студентська «Революція на граніті» стала знаковою історичною подією, яка каталізувала процес відновлення незалежності», - вважає Микола Кульчинський.

Промовляє Микола Кульчинський

    Про становлення світогляду Олеся Гончара повідав заступник директора Державного архіву Полтавської області, голова Полтавського міського товариства «Просвіта»  Тарас Пустовіт: «Сила письменника полягає у тому,щоб уміти показати людські відносини і проблеми. У центрі творів Гончара - драматизм, прагнення достукатися до читача через призму основних людських цінностей. З дитинства він засвоїв, що є офіційна, а є родинна, українська правда. До цього спричинилися і трагічні події 30-х років, про які він згадує у щоденниках. Згодом, маючи доступ до влади, він працював на Україну. До нього як до депутата зверталися десятки людей, і він найбільше переймався збереженням українських пам’яток, української мови, літератури. Долучився до багатьох проектів, зокрема з відновлення музею Івана Котляревського в Полтаві». 

Виступ Тараса Пустовіта

Пан Тарас   змалював словами  усі три розділи виставки. У  першому   оприлюднено основні етапи життя Гончара, його зв’язки з Полтавщиною. Зокрема, містяться копія актового запису з метричної книги Покровської церкви с. Кам’янка про народження Біличенка (Гончара) Олександра Терентійовича з метричної книги Покровської  церкви с. Кам’янка Кам’янської волості Новомосковського повіту Катеринославської губернії , світлини батьків письменника - Тетяни Гаврилівни,Терентія Сидоровича та бабусі Пріськи, фото Олеся — студента харківського університету (1938).  Центральну частину другого розділу займають документи, які розповідають про перебування на Полтавщині,адже упродовж кількох десятиліть письменник зберігав творчі та дружні стосунки з багатьма краянами. Це і літературознавець  Петро  Ротач, це і актив обласної спілки письменників, це і гуморист Олександр Ковінька. Також подано лист-ініціативу Олеся Гончара до тодішньої обласної влади відродити с. Сухе Кобеляцького району, світлини музею-садиби письменника у цьому селі. У третьому розділі експозиції   архівісти  розмістили матеріали про найвидатніший  літературний шедевр письменника роман «Собор»: обкладинку першого видання   1968 року, витинки з місцевих газет про поширення і сприйняття творчою інтелігенцією  роману на Полтавщині.

                  Вулиця на честь Олеся Гончара у Полтаві

  Декомунізація змела із мапи облцентру вулицю Енгельса. Важко вигадати більший абсурд, ніж топонім на честь соратника Карла Маркса, співавтора «Маніфесту комуністичної партії», який не мав жодного відношення до Полтави. Тож, з ініціативи міської громадсько-наукової топонімічної  групи, ПОО ВУТ «Просвіта», Полтавської  обласної організації Національної спілки письменників України (ПОО НСПУ) та колективу обласної юнацької бібліотеки ім. Олеся Гончара (розташована на цій вулиці) голова Полтавської обласної держаної адміністрації (ПОДА) Валерій Головко вилучив Енгельса із символьного простору Полтави і назвав цю вулицю на честь Олеся Гончара. Його життя нерозривно пов’язане з нашим краєм, що і засвідчує згадана вище виставка у Державному архіві Полтавщини.   Виховувала бабуся у слободі Суха на Полтавщині Кобеляцького району, оскільки мама померла, а батько одружився вдруге і забрав до себе старшу сестру Олесю. Все життя прожив під прізвищем матері, хоча при народженні отримав прізвище батька – Біличенко. 
У 1927 році пішов до Бреусівської семирічної школи. У 1933 року  підлітком влаштувався кореспондентом районної газети, яка згодом направила його до харківського технікуму журналістики, а в 1938 році Олесь Гончар став студентом філологічного факультету Харківського університету. На першому курсі написав оповідання «Черешні цвітуть», яке опублікували в журналі «Радянська література», а у 1941 році за оповідання «Орля» отримав свою першу премію.
Добровільно пішов на фронт Другої світової війни у 1941 року. У грудні 1945 р. демобілізувався з армії, оселився у старшої сестри в Дніпрі, почав літературну роботу. Відновив навчання на філологічному факультеті Дніпропетровського університету.
Перша книжка «Альпи» із трилогії «Прапороносці» вийшла в 1946 р. у журналі «Вітчизна». Восени 1948 р. світ побачила остання книга трилогії «Прапороносці» – «Злата Прага». Події роману охоплюють шлях, який проходять офіцери й солдати – українці у 1944-1945 роках через Румунію, Угорщину, Словаччину та Чехію. На відміну від практично всіх текстів інших письменників-фронтовиків, з роману випливає, що Європа   близька для українців-вояків. Вони знаходять спільну мову і з румунськими солдатами, які недавно були ворогами, а тепер стали союзниками, і з цивільним людом у Будапешті, і навіть з перестарілим угорським графом у його маєтку, і, ясна річ, із словацькими селянами та мешканцями чеських містечок. Протягом 1949-1960 років у світ вийшла низка творів  на воєнну тематику: «Земля гуде», «Партизанська іскра», «Людина і зброя». У цей період письменник працював над творами сучасної та історичної тематики (збірки «Південь», «Дорога за хмари», повісті «Микита Братусь», «Щоб світився вогник», романи «Таврія», «Перекоп», «Тронка» та ін.). У 1968 р. вийшов друком роман «Собор», але невдовзі був вилучений з літературного процесу.У 1959-1971 pоках Олесь Гончар керував Спілкою письменників України. За роман «Людина і зброя» в 1960-му році був нагороджений Державною премією імені Т. Шевченка. Опублікував романи «Циклон» (1970), «Бригантина»(1973), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), у 1989 р. – повісті «Далекі вогнища», «Спогад про океан», новели «Корида», «Чорний яр», «Двоє вночі».

Документальний фільм з циклу «Поборники незалежності»

  У 2014 році з ініціативи автора цих рядків, ПОО ВУТ «Просвіта», ПОО НСПУ коштом облбюджету на замовлення Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю  ПОДА телеканал «Лтава» створив низку коротких документальних фільмів «Поборники незалежності» . Зокрема й  про Олеся Гончара, адже він був серед тих хто наприкінці 20 століття узяв участь у боротьбі за незалежність: підтримав Народний Рух, студентське голодування, яке увійшло у історію як «Революція на граніті».

 ПЕРЕГЛЯНУТИ ФІЛЬМ