До сторіччя бою : Герої Крут і Полтавщина

Брати Гончаренки з Лохвицького повіту

Одним із тих, хто захистив Київ бодай на кілька днів від ворога, був уродженець Полтавщини Аверкій Гончаренко. Він народився 22 жовтня 1890 року в селі Дощенках Лохвицького повіту. 1912 року закінчив із відзнакою Чугуївську військову школу. У 1916-му в званні капітана командував батальйоном. За бойові заслуги нагороджений хрестом св. Георгія з мечами. Згодом викладав у Київській школі прапорщиків. Під час Української революції в 1917 році сотник Гончаренко українізував цей навчальний заклад і домігся його перейменування на Першу юнацьку військову школу імені Богдана Хмельницького, а в липні став її курінним командиром. Укомплектували школу учнями колишніх військових шкіл з освітою не нижчою шести класів гімназії. Із них сформували Юнацький курінь, до складу якого ввійшли чотири сотні по 150 юнаків та 20 старшин. Уже 23 грудня 1917 року цей підрозділ, маючи на озброєнні 16 кулеметів, зайняв позиції під Бахмачем, де прийняв перший бій із російськими окупантами. Відступили з боями від Бахмача до станції Крути.
   Вояк Студентської сотні - молодший брат  – Федір Матвійович Гончаренко - студент третього курсу медичного факультету Київського університету загинув у бою під Крутами.

Аверкій продовжив службу в Армії УНР, і 1919 року вже у ранзі полковника призначений губерніальним комендантом Поділля. Згодом  стає начальником канцелярії Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри. Мешкав у Галичині, де працював в українській кооперації. Після Другої світової війни Аверкій Гончаренко проживав  у США. Помер 12 квітня 1980 року.

Позаторік з ініціативи «Просвіти» у Полтавському обласному краєзнавчому музеї імені Кричевського відкрито постійно діючу експозицію, присвячену УНР. Тут знайшлося гідне місце Аверкієві Гончаренку. Увічнили ім’я героя і в Лохвиці: завдяки місцевому активістові «Просвіти» Олександрові Панченку й очолюваному ним Інституту Українського Вільного Козацтва імені Антона Кущинського на одній із центральних вулиць райцентру встановлено меморіальну дошку.

«Просвіта» ініціювала перед управлінням культури ОДА внесення дошки до Державного реєстру нерухомих пам’яток. А до Лохвицької РДА скеровано звернення щодо спорудження  пам’ятника та найменування однієї зі шкіл  Лохвиці на честь братів Гончаренків.

Дворянин з-під Семенівки

Мала батьківщина героя Крут Миколи Васильовича Божка-Божинського - село Калкаїв Хорольського повіту Полтавської губернії (тепер – села Старий і Новий Калкаїв Семенівського району Полтавської області). Саме там 23 жовтня 1895 року в дворянській родині Василя Трохимовича Божка-Божинського та Наталії Сергіївни народився син Микола. Із серпня 1907 до 1915 року Микола  навчався в Лубенській гімназії, де особливо охоче опановував математику й фізику. Тож невдовзі переїхав до Києва: успішно склав іспити й розпочав навчання на  фізико-математичному факультеті Університету Св. Володимира. Утім, студента вабили не лише точні науки: Микола з головою поринає у громадське життя, стає українофілом , долучається до партії есерів. До речі, вже у 1917 році Божка-Божинського обирають товаришем (тобто заступником-авт.) голови Тимчасового виконавчого комітету партії об’єднаної народної організації лівих соціалістів України. Ліві українські есери активно підтримали Універсали Центральної Ради та її державотворчу діяльність. Зокрема, наш земляк на початку січня 1918 року працював помічником діловода у Міністерстві земельних справ УНР. На відміну від Винниченка та багатьох тогочасних політичних  діячів , ліві переконання Миколи не стали причиною згубних ілюзій щодо російського більшовизму. Ідею незалежності він ставив вище класової. Під час бою під Крутами 29 січня 1918 року потрапив у полон і був розстріляний муравйовцями. 19 березня 1918 року Миколу Божка-Божинського з почестями поховали  на Аскольдовій могилі у Києві.

Полтавська «Просвіта» звернулася до Семенівських  райдержадміністрації та селищної ради з пропозицією найменувати  навчально-виховний комплекс № 2 райцентру на честь героя і відкрити меморіальну дошку барельєфного типу на фасаді цієї школи. А ще просвітяни ініціювали найменування вулиці й спорудження пам’ятника Божку-Божинському в Семенівці.

Упродовж останніх десяти років історики відшукали чимало інформації про дворянина-героя Крут з-під Семенівки. Якщо у книзі «Крути», виданій видавництвом «Смолоскип» з нагоди 90-річчя бою упорядники ще мали сумніви навіть щодо імені Божка-Божинського (Микола чи Євген?), то нині опубліковано низку архівних документів про нього. Найголовніші з них оприлюднюю.

Свідоцтво про народження та хрещення

м.Полтава, 20 січня 1903 року

№ 1508

Свидѣтельство.

По Указу ЕГО ИМПЕРАТОРСКАГО ВЕЛИЧЕСТВА, дано сіе свидѣтельство изъ Полтавской Духовной Костисторіи за надлежащею подписью и приложеніемъ казенной печати дворянину Василію Трофимову Божинскому Божко, согласно его прошенію въ томъ, что въ метрической книгѣ, хранящейся въ архивѣ Консисторіи Хорольского у[езда] с[ела] Калкаева (тепер - села Новий і Старий Калкаїв Семенівського району Полтавської області)Николаевской церкви за тисяча восемьсотъ девяносто пятый (1895) годъ подъ № 49мъ записано такъ:

"Двадцать третього (23) Октября у дворянина села Калкаева Василія Трофимова Божинскаго-Божка и законной его жены Наталіи Михаиловой, обоихъ православныхъ, родился сынъ Николай который и крещенъ 31 Октября священникомъ Митрофаномъ Верховскимъ. Воспріемниками были села Казенной Кривой Руды (тепер – село Крива Руда Семенівського району Полтавської області) Хорольскаго уѣзда священническій сынъ Тимофей Михайловъ Курдиновскій и Лубенскаго уѣзда села Остапова (тепер – село Остапівка Лубенського району Полтавської області) дворянка Екатерина Дмитріева Вертепина".

Гербовой сборъ уплаченъ Января 20 дня 1903 года.

Членъ Консисторіи, Священникъ [підпис]
Секретарь [підпис]
Столоначальникъ [підпис]

Державний архів міста Києва (далі – ДАК). – Ф. 16. Университет св. Владимира. – Оп. 464. – Спр. 992. Божинский-Божко Н. В. – Арк. 12.

№ 2
Документ про закінчення  Лубенської гімназії

м. Лубни, Полтавська область, 30 квітня 1915 року

№ 431-й.

Аттестатъ зрѣлости.

Данъ сей аттестатъ Божинскому-Божко Николаю Васильевичу вѣроисповѣданія православнаго, родившимуся въ Полтавской губерніи, Хорольскаго уѣзда, въ селѣ Калкаево 23 октября 1895 года въ томъ, что он, вступив въ Лубенскую гімназію въ августѣ мѣс[яце] 1907 года, при отличномъ поведеніи, обучался по 29 апрѣля 1915 года и кончилъ полный восьмиклассный курсъ, при чемъ обнаружилъ нижеслѣдующія познанія:

Въ Законѣ Божіемъ                        хорошія (4)
– русскомъ языкѣ съ церковнославянскимъ и словесности        удовлетворительныя (3)
– философской пропедевтикѣ                        удовлетворительныя (3)
– латинскомъ языкѣ                            удовлетворительныя (3)
– греческомъ языкѣ                            – 
– математикѣ                                хорошія (4)
– математической географіи                        удовлетворительныя (3)
– физикѣ                                удовлетворительныя (3)
– исторіи                                удовлетворительныя (3)
– географіи                                удовлетворительныя (3)
– законовѣдѣніи                            хорошія (4)
– нѣмецкомъ языкѣ                            хорошія (4)
– французскомъ языкѣ                        хорошія (4)

На основаніи чего и выданъ Божинскому-Божко отъ Лубенской гимназіи (середній навчальний заклад, заснований 1872 року. Посаду директора гімназії займав Матвій Симонов (Номис). У ній навчалися Олександр Шліхтер, Володимир Шемет, Олесь Донченко, Микола Чеботарів, Григорій Чупринка, Микола Порш, Михайло Лободинець) сей аттестатъ зрѣлости, предоставляющій всѣ права, обозначенныя въ §§ 130–132 ВЫСОЧАЙШЕ утвержденнаго 30-го іюля 1871 года Устава Гимназій и Прогимназій; а также въ 1 п[ункте] 50 и 173 ст[атей] Устава о воинской повинности. Г[ород] Лубны, Полтавской губерніи, 1915 года апрѣля 30 дня.

Директоръ [підпис]
Исп[олняющий] об[язанности] Инспектора [підпис]
Законоучитель [підпис]
Члены Педагогическаго Совѣта [підписи]
Секретарь Педагогическаго Совѣта [підпис]

ДАК. – Ф. 16. – Оп. 464. – Спр. 992. – Арк. 15.

№ 3
Заява проректору Університету св. Володимира про надання права на пільговий проїзд залізницею

м. Саратов, РФ, 10 травня 1916 року

Призванъ
Господину Проректору 
Императорскаго Университета 
Св[ятого] Владимира 
Вѣроисповѣд[ания] православного 
Студ[ента] ф[изико]-м[атематического] факультета 
Мат[ематического] отд[еления] 
Николая Васильевича 
Божинскаго-Божка живущаго 
въ г[ороде] Лубнахъ Полтавской губ[ернии]

Прошеніе

Честь имѣю покорнейше просить выдать мнѣ отпускъ по случаю лѣтнихъ каникулъ въ г[ороде] Лубны Полтавской губ[ернии] и выдать льготное удостовереніе на проѣзд от ст[анции] Саратовъ (в 1915–1916 рр. у зв’язку із військовими діями Першої світової війни Університет св. Володимира перебував в евакуації в місті Саратов) до ст[анции] Лубны и обратно отъ Лубенъ до ст[анции] Саратова.

г[ород] Саратовъ 10 мая 1916 г[од]. 
Николай Божинскій Божко

ДАК. – Ф. 16. – Оп. 464. – Спр. 992. – Арк. 4.

№ 4
Витяг з наказу Міністерства земельних справ про призначенняна посаду помічника діловода департамента сільського господарства

Київ, 12 січня 1918 року

Накази і розпорядження по Міністерству Земельних Справ
Приказ № 1
12 січня 1918 року…
По Департаменту Сільського Господарства…
§ 15
Призначаються на посади: Діловода Величковський Михайло, помічника діловода Божинський-Божко Микола; канцелярських урядовців ІІ розряду: Іванова Євгенія, Крислатий Максим і Штомпель Хведір – всі пять з 1-го сього Січня.…
Генеральний Секретарь підписав В.О.Зарудний
За директора канцелярії М.Катериненко

Вістник Ради Народніх Міністрів Української Народньої Республіки. – 1918. - № 12. – С. 2.

№ 5
Витяг з наказу Міністерства земельних справ УНР про викреслення зі списку працівників

м.Київ, 1918 року

Накази Міністерства Земельних Справ про призначення і увільнення.
…
По департаменту сільського господарства.

§ 1.
Викреслюється із списків помічник діловода Божинський-Божко Микола забитий в бою з большевиками під ст. Крутами. В отряді січового куріня студентів Українського Народнього Університету, цей юнак пішов захищати волю рідної Україні, де й славно загинув. Вічна йому пам'ять!… Народній Міністр Земельних Справ Ковалевський
Директор канцелярії Кривцов.

Вістник Ради Народніх Міністрів Української Народньої Республіки. – 1918. - № 14. – С. 3. 

Родина Шульгиних і Хорольщина

«Просвіта» звернулася до влади Хорольського району з пропозицією найменувати вулицю та школу райцентру Хорол на честь родини Шульгиних і встановити меморіальну дошку. Адже саме із цим краєм пов’язане життя славетної родини – на жаль, незаслужено забутої на Полтавщині.

Любов Устимович, майбутня просвітителька і патріотка, мати Героя Крут, народилася 1 (13) березня 1865 року в с. Бурбине Хорольського повіту у козацькій сім’ї Миколи Устимовича -  нащадка гетьманів Павла Полуботка і Данила Апостола (існує легенда, начебто у родині зберігалася вишита сорочка Павла Полуботка). Закінчила Вищі жіночі курси, учителювала на Полтавщині. Влаштовувала у селі Софине під Хоролом просвітницькі уроки для селян, розповідаючи про українських письменників, передусім Тараса Шевченка. У середині 80-х років Любов Устимович виходить заміж за Якова Миколайовича Шульгина. Яків Шульгин – історик, українофіл, автор численних історичних праць, серед яких «Павло Полуботок, полковник Чернігівський» (1890 р.). Учень Антоновича та Драгоманова, належав до Старої Київської Громади, яка видавала нелегальний український журнал «Громада» у Женеві. На потреби журналу Яків пожертвував 12 тисяч рублів - усю грошову спадщину, отриману від матері. Недарма Михайло Драгоманов називав його «євангельським хлопцем».
Подружжя мало трьох синів і доньку Надію.
Старший син Олександр народився 1889 року в селі Софине неподалік Хоролу. Обіймав посади міністра закордонних справ УНР і посла УНР у Болгарії. Молодший Микола (1896 р. н.) – радник місії УНР у Парижі. У Софиному Хорольського повіту Полтавщини іноді бував і їхній рідний брат, який народився у Єлисаветграді (нині Кропивницький) – Володимир, студент фізико-математичного факультету Київського університету, фундатор (1913 р.) і голова Київської Української Студентської Громади.

Нащадок українських гетьманів Володимир Шульгин опинився серед добровольців, що захищали УНР сто років тому. Поліг смертю хоробрих під Крутами. Видатний український драматург Людмила Старицька-Черняхівська у газеті «Нова Рада» так відгукнулася про смерть Героя: «Чи є хто з українців в Києві, хто б не знав Володю Шульгина? Його ніхто не звав Володимиром Яковичем, не вважаючи на те, що він вже кінчив університет, так хотілося кожному сказати щось тепле, ласкаве цій всім дорогій, всім любій, всім рідній людині. Одколи скінчив гімназію, він став душею молоді і теплим зв’язком між нею і старшим поколінням, бо він був увесь — любов до України. Палкий організатор, палкий промовець, теплий заступник всіх тих, що постраждали за Україну, любий, дорогий, незабутній Володя Шульгин. Він згромаджував, єднав молодь і разом з тим всією своєю істотою збуджував в людей старшого віку віру в долю України».

Очільник  українських скаутів  Чехословаччини

Цікаво склалася доля уродженця Полтави (30.11.1901 р. - після 1939 р.,Чехословаччина) Олександра Гайдовського-Потаповича. Навчався у Другій Українській гімназії  ім. Кирило-Мефодіївського братства.У бою під Крутами його поранило. Як повідомляють упорядники книги «Крути», більшовики сприйняли пораненого юнака за свого і відтак відправили до харківської лікарні. Звідти  Олександрові  вдалося втекти.

  У 1918-19 роках періодично перебував у різних частинах армії УНР. Після поразки Перших визвольних змагань опинився у  Польщі. Звідти переїхав до Чехословаччини на навчання.

Юрій Юзич, співредактор сайту «Пам'ятай про Крути», дослідив, що полтавець «на еміграції став першим провідником «Дружини Українських скаутів» (05.08.1922 р.), яка згодом переросла у Подєбрадський кіш українських пластунів». Громадську працю Олександр Гайдовський-Потапович поєднував з навчанням. Фах економіста опановував  на економічно-кооперативному факультеті Української господарської академії міста Подєбради (1922-1927 рр). У 1930-х роках працював учителем на Закарпатті. З 1938 року разом із багатьма іншими  патріотами вступив до «Карпатської Січі» - мілітарного утворення, котре захищало новопосталу незалежну державу - Карпатську Україну.

«Просвіта» звернулася до міського голови Олександра Мамая з ініціативою створити у центральній частині Полтави меморіальний пам’ятний знак, на якому будуть імена учасників бою під Крутами, життя і діяльність яких пов’язані із  Полтавщиною.

Хірург планетарного масштабу

«Просвіта» ініціювала встановлення на фасаді Полтавської обласної клінічної лікарні (хірургічне відділення) меморіальної дошки на честь Юрія Вороного.

21.08.1895 року у селі Журавка  Полтавської губернії (нині Варвинський район Чернігівщини) в родині козаків народився Юрій Вороний - майбутній видатний хірург, доктор медичних наук, професор. Його дитинство минуло у Варшаві, де батько викладав математику в університеті. Навчався Юрій на медичному факультеті Університету Святого Володимира у Києві (з 1913 р.) й аспірантурі. Учасник Української революції 1917-21 рр.

Добровільно вступив до перев'язувального медичного загону військ Української Центральної Ради. Цей підрозділ брав участь у  бою під Крутами, мав мінімальні втрати, Юрій Вороний  разом із колегами-лікарями відступив до Києва. 

  Поразка визвольних змагань багатьох вимусила обрати шлях емігранта. А от доля Юрія склалася так, що довелося жити в окупованій країні, йти стежкою цілителя. Третього квітня 1933 року Юрій Вороний уперше в світі здійснив успішну пересадку нирки. Цю операцію за своїм значенням у медицині можна порівняти з польотами людей у Космос. Однак подію тривалий час замовчували. Медична громадськість довідалася про неї лише з доповіді англійських трансплантологів на Всесвітньому конгресі анестезіологів і реаніматологів.

Участь у бою під Крутами мала вплив на подальше життя Юрія Вороного: попри його фантастичні наукові досягнення, спецслужби СРСР  пильно стежили за «неблагонадійним» хірургом і «українським буржуазним націоналістом». Тож зі столиці мусив переїхати до Херсона. Там завідував місцевим хірургічним відділенням і створив медичний інститут. У ньому для вузів Києва, Харкова, Одеси готували студентів з числа фельдшерів, що мали досвід роботи у сільській місцевості. Помер Юрій Вороний у 1961 році. Похований у Києві на Байковому кладовищі. 

Історик церкви і син протоієрея

Завдяки невтомній краєзнавчій праці полтавського письменника і просвітянина Петра Ротача є змога оприлюднити сторінки життя ще одного учасника бою - Демида Бурка (Бурка-Корецького). Він народився 29.08.1894 року у с. Пирогів на Вінниччині. Водночас життя його пов’язане і з Полтавою та селом Яреськи Шишацького району. Церковний і громадський діяч, історик церкви, літератор. Делегат І Всеукраїнського військового з’їзду (05.1917). Референт інформаційного бюро Секретаріату військових справ Центральної Ради. Свідок проголошення Четвертого Універсалу. Учасник бою під Крутами. Після захоплення Києва московськими окупантами 8 лютого 1918 року  повернувся на Поділля. З осені 1918 року – студент історичного факультету Українського Кам’янець-Подільського  університету. Паралельно відвідував вечірній богословський курс. З травня 1920 року – в Армії УНP, воював у складі Волинської дивізії. Після поразки Перших визвольних змагань опинився  в Польщі. Влітку 1921 року намагався таємно повернутися в Україну, але на кордоні його заарештували і віддали до суду. Одержав 5 років ув’язнення, але потрапив під амністію і через рік вийшов на волю. Продовжив навчання в Кам’янець-Подільському університеті. Працював викладачем української мови і літератури у семирічних школах. У 1931 році через репресії залишив педагогічну працю, служив у кооперації. У 1935 році Демида Бурка знову заарештували, але він утік і жив нелегально. Працював бухгалтером-ревізором у кооперативній артілі інвалідів. У своїй  енциклопедії «Полтавська Шевченкіана» письменник і краєзнавець, активіст «Просвіти» Петро Ротач  написав, що Демид Бурко «у серпні 1936 року відвідав с. Яреськи на Полтавщині. Переховувався за підробленими документами до 1941 року. Під час німецької окупації перебував у Полтаві. Спільно з дружиною був одним із організаторів Полтавського Українського Червоного Хреста. З жовтня 1941 – секретар Полтавського єпархіального управління УАПЦ. 12.05.1942 митрополитом Феофілом (Булдовським) висвячений на священика у Покровському соборі м. Харків. Служив настоятелем Миколаївської церкви м. Полтава. Підготував до друку  видання Євангелія (у перекл. П. Морачевського) та молитовника (Полтава, 1942). У газеті «Голос Полтавщини» 1941–1943 надрукував низку статей з історії літератури і мистецтва, вірші і спогади з пережитого». 15 січня 1942 року газета «Голос Полтавщини» на другій сторінці публікує його статтю «Трагедія під Крутами. Згадки учасника». До речі, у ній повідомляє про ще одного учасника бою з Полтавщини. Це син протоієрея Ігор Геращенко.

Восени 1943 року у потоці біженців Демид Бурко потрапив до Німеччини, де в перші повоєнні роки очолював Миколаївську парафію у таборах для неповерненців. З 1973 року – член Ради митрополії УАПЦ. Протопресвітер. Активний співробітник журналу «Рідна Церква», де з 1954 року публікував серію статей-спогадів «З книги буття Української Церкви». Автор спогадів про визначних діячів УАПЦ (серед них митрополити В. Липківський, М. Борецький). Спогади відтворюють картину комуністичних переслідувань Церкви і є важливим джерелом з історії православ’я в Україні. Завершальним етапом релігійно-церковної публіцистики Демида Бурка стала книга «Українська Автокефальна Православна церква – вічне джерело життя» (1988, Бавнд-Брук, США). На її окремих сторінках знайшли місце полтавські враження автора.

«Просвіта» запропонувала встановити меморіальну дошку на честь Демида Бурка на одній із адмінбудівель у селі Яреськах.

Холодноярець і нащадок Івана Котляревського

Юрій Юзич, співредактор сайту «Пам'ятай про Крути», вивчаючи біографію цього учасника бою, в архівах натрапив на цікавий факт. Як з’ясувалося, походив герой із старовинного козацького роду. Причому коріння роду сягає аж до часів написання славетної «Енеїди»! Встановлено, що мати Героя Крут - Теодора Котляревська - далека родичка ще одного видатного полтавця, основоположника нової української літератури!

 Іван Ількович Шарий народився у селі Вереміївка Полтавської губернії (нині Чорнобаївський район Черкаської області). До боротьби за волю України долучився ще на студентській лаві, навчаючись у  Київському Університеті Святого Володимира. Поліція Російської імперії постійно переслідувала Івана. Адже він був не лише активним учасником «Студентської громади», але й очолював її самостійницький гурток. Закінчив університет 1917 року. Активний учасник Української революції 1917-21 років: вступає до партії соціалістів-революціонерів, від неї обирається делегатом Трудового Конгресу , бере участь у бою під Крутами , стає автором перших спогадів про цю подію.

 Боротьбу за УНР, проти російських загарбників різних мастей - як червоних, так  і біло-денікінських, Іван Шарий продовжив  протягом 1920-1923років – у лавах козаків Холодного Яру: мав псевдо «Іван Чорний», очолював один із повстанських загонів. Після падіння Холодноярської республіки легалізувався і перебрався до столиці. У Києві в  1920-х роках викладав українську мову, навіть обійняв посаду директора Київського будинку вчених.

    Проте, як і багатьох інших діячів Українського Відродження початку ХХ століття, його не оминули  жахіття сталінських репресій. Чекісти заарештували Івана Шарого у 1929 році за «організацію опору колективізації та приналежність до Спілки Визволення України». Розстріляли червоні   кати українського патріота у лютому 1930 року.

Молодий політик і громадський діяч

Упорядники книги «Крути» (видавництво «Смолоскип», 2008 рік) у розповіді про Олександра Поповича наголошують: «активний у громадському і політичному житті на Полтавщині». І справді, виходець із селянської родини, уродженець села Драбів Золотоніського повіту Полтавської губернії за 21 рік свого життя встиг немало зробити на громадсько-політичному терені. Очолював повітові народні ради. Працював інструктором-організатором Української Центральної Ради у повітах Полтавщини та у таємному українському «Червоному Хресті» і товаристві допомоги бранцям-галичанам. Створював селянські спілки, розбудовував осередки Української партії соціалістів-революціонерів. Обирався гласним (депутатом) повітової та Київської губернської народних рад (аналог сучасних районної та обласної рад, - авт.). Кандидував до Українських Установчих Зборів… І хто знає, як би склалося подальше Сашкове життя, якби не російська окупація, якби УНР вистояла… Можливо, невгамовного випускника Золотоніської гімназії й механічного відділення Київського політехнічного інституту чекала блискуча кар’єра політика і громадського діяча. Можливо… Але життя Олександра Макаровича Поповича обірвалося під Крутами: 29 січня 1918 року він потрапив у полон і після звірячих катувань був розстріляний більшовиками. 19 березня 1918 року похований на Аскольдовій могилі у Києві.

Сестра-жалібниця Армії УНР

«Певним відкриттям для мене стало те, що під Крутами було щонайменше двоє дівчат-санітарок, пишаюсь тим, що вдалося відшукати світлину однієї із них», - каже історик Юрій Юзич, ініціатор кампанії «Пам’ятай про Крути». На його думку, серед уродженців Полтавщини, тих, хто рятував життя нашим воякам  під Крутами, може бути сестра-жалібниця Армії УНР Олена Мельничук (доктор Кобизька). Інформацію про неї надруковано у  другому томі книги "Подєбрадський полк Армії УНР" (автор Віктор Моренець, співавтор Роман Коваль), який вийшов торік. 

У 1918 році вона навчалася у столичній гімназії Стельмашенка. А ще паралельно студіювала ази надання медичної допомоги на фельдшерських курсах. Виїхала до Галичини з епідемічним шпиталем, з яким була в польському полоні у Коломиї (05.1919-08.1920).У складі Армії УНР  інтернована до табору в Каліші (12.1920) та Щипйорна (Польща). Звідти переїхала до Чехословаччини у 1922 році.

 Дослідник Віктор Моринець з Прилук Чернігівської області  ретельно вивчив обидва її резюме, які вона подавала в Подєбрадах. У графі «місце і дата народження» Олена чітко вказала місто Миргород на Полтавщині (1899 рік). Утім, в іншому документі вже зробила себе на рік молодшою (12.07.1898) і назвала місцем народження село Острів (тепер це Рокитнянський район Київської області). Чому так? Напевно, це викликано специфікою життя емігранта. «Тут  може  бути кілька варіантів, наприклад, щоб видати себе за іншу особу, бо перший раз вже відмовили у прийомі в академію», - розмірковує Юрій Юзич. Звісно, ця деталь є важливою і потребує дослідження.Але достеменно відомо, що Олена Мельничук навчалася на медичному факультеті Карлового університету, стала фахівцем із внутрішніх хвороб. Як і більшість українських мігрантів, після поразки Перших визвольних змагань поринула у громадське життя - була одним із чільних діячів Спілки українських лікарів Чехословаччини. У цій країні й померла та похована (1973 рік).

 Козак полку «Чорні запорожці»

 «Чорні запорожці» - одне із найлегендарніших, елітних збройних формувань Армії УНР. Ним командував уродженець села Березова Лука Гадяцького району Полтавщини Петро Дяченко. Його земляк зКарпилівської волості  Полтавської губернії (30.12.1899)  (тепер с. Карпилівка Срібнянського р-ну Чернігівської обл.), хорунжий Армії УНР Василь Коваленко саме у цьому полку проливав ворожу кров у боях проти російських загарбників- більшовиків і денікінців. Саме з «Чорними запорожцями» нерозривно пов’язана доля військовика Василя Коваленка - аж до інтернування в Польщі. Там поневірявся в таборах для інтернованих у Пикуличах, Вадовицях і Стшалковому.Лицар «Залізного хреста» за Перший Зимовий похід. А до служби у «Чорних запорожцях» - доброволець Богданівського полку (з 15.04.1917 року). Учасник бою під Крутами в складі 1-ої Української військової школи ім. Б. Хмельницького.

  З 1.04.1923 року мешкає у Чехословаччині. Навчався у господарських школах міст Горжиця та Рудниця. У 1927-1932 роках навчався на хіміко-технологічному відділі Української господарської академії в Подєбрадах. У Чехословаччині  мужній оборонець землі української й завершив свій земний шлях.

Джерела:

Крути. У пам'ять героїв Крут. Упоряд. О. і Н. Зінкевичі. – К.: Смолоскип, 2008.

Інтернет-видання молодіжної громадянської кампанії «Пам’ятай про Крути» (розділ «Спогади») режим доступу

Ротач П. Бурко Демид / Полтавська Шевченкіана. - Полтава: Дивосвіт, 2005. – С.104-105.

А. Гончаренко. Бій під Крутами // Бюлетень союзу бувших українських вояків у Канаді. - Торонто, 1962, січень-березень.

Шарий І. Січовики під Крутами // Народня справа. -  Київ,1918, № 12-13.

Бурко Д. Трагедія під Крутами. Згадки учасника // Голос Полтавщини. -  Полтава,1942, - № 5 (23). - С. 2. 

Список учасників бою. - Колектив авторів, Вікіпедія.

Скальський В. Дворянин, попович і селянин (три біографії загиблих під Крутами) / Інтернет-видання «Історична правда» від 29.01.2012 р.  

Юзич Ю. Ті,що вижили. 37 портретів крутянців / Інтернет-видання «Історична правда» від 30.01.2018 р. режим доступу

Юзич Ю. 40 героїв, які вижили під Крутами. Короткі біографії / Інтернет-видання «Тексти» від 30.01.2018 р. 

Сергійчук В. Завдяки Крутам УНР визнали державою / Інтернет-видання «Історична правда» від 29.01.2013 р. режим доступу

Бриж Є. Якими стануть нові вулиці Полтави / Інтернет-видання «Полтава365»,режим доступу

Щербина М. Вони полягли за Україну / Інтернет-видання  «Городище» від 01.2010 р. 

Кирилюк В. Справа №242. Іван Шарий та інші / Офіційний сайт Вереміївської школи Черкаської області, режим доступу 

Тинченко Я. Життя після Крут. Як склалася доля учасників січневого бою / Інтернет-видання «Історична правда» від 28.01.2011 р. режим доступу

Ревегук В. Полтавці - поборники державної незалежності України. -  Полтава: Полтавський літератор, 2016.

Колектив авторів. Адміністративно-територіальний поділ Полтавщини (1648-2012 рр). Довідник з історії адміністративно-територіального поділу. -  Полтава: АСМІ, 2012. – С. 28.

Дев’ятий  збірник на пошану Олександра Шульгина (1889—1960.) — Париж-Мюнхен, 1969. — С. 302

Н. Городня. Олександр Шульгін (1889-1960) як представник національної еліти першої половини 20 століття // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. - Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2005.

Файзуллін Я. Бій під Крутами. Як відрізнити історичну правду від міфу // Український Тиждень, 2012,  29 січня. 

Панченко В. Володимир і Юрій:дві іпостасі трагедії // День, 2004, 24 січня.