20 років тому над Верховною Радою замайорів новий прапор

Незбагненно, як швидко летить час — здається, це було вчора. Пригадую: Гадяч, 1 травня 1991 року, масова колона посланців «трудових колективів» із червоно-синіми прапорами УРСР і окремою колоною крокували ми — гадяцькі рухівці, десь так чоловік 70 із синьо-жовтими стягами. Чесно скажу: було трохи лячно, — а що, раптом коли виженуть з «кулька» (народна назва Гадяцького училища культури ім. Котляревського) за «заборонений» прапор? Та й ставлення однолітків прогнозувалося: «тобі більше нема шо робить, як з жовто-блакитним флагом бігать по місту?» Передати той драйв словами важко. Уздовж руху усієї колони по центральній вулиці Лібкнехта (тепер Гетьманська — названа на честь Івана Виговського) стояли гадячани, примусово вигнані на свято «міжнародної солідарності трудящих». Чимало цих відчайдухів голосно вигукували: «Геть комуняк! О, дивіться рухівці зі своїми прапорами ідуть, їх багато, Рятуйте Україну, хлопці». Тоді відчув, що Рух неодмінно досягне своєї мети — відновлення української державності. А вже наступного дня на килим викликав директор училища: «Як міг нести петлюрівсько-бандерівський прапор?» Дісталось від нього на горіхи ще й за замітку в газеті «За вільну Україну!» Але! Дивина! Ніяких особливих дисциплінарних санкцій: все-таки період горбачовської «перестройки», час загниваючого совка — це вам не розстріли в сталінські 30-ті чи сибірські концттабори і психушки для інакодумаючих в роки Брежнєва! Більше того, за кілька днів на лекції з історії я робив доповідь на тему «Українська національна символіка» — джерел було доволі, компартійна цензура дала слабинку, тож преса була заповнена дискусіями на теми національного відродження і української ідентичності.

А ще пригадалося 1 вересня 1991 року, коли приїхав працювати старшим вожатим :) до Лютенської школи. Знайшов квартиру, але згодом ледь не довелося шукати іншу: вкрай перелякана бабця-хазяйка, побачивши у мене на светрі синьо-жовтий значок, а на стіні в кімнаті синьо-жовтий прапор, вимовила: «Ти шо синок, із западної? Нашо нам ота бандерщина?» Сяк-так пояснив, що невдовзі це буде офіційний символ Української держави. Рогом дивилися на символіку молодого рухівця голова сільради і директорша школи...

4 вересня 1991 року. Автобус «Гадяч-Київ». Група рухівських романтиків-ідеалістів з батьківщини Олени Пчілки і Михайла Драгоманова прямують до столиці України (вже не УРСР!) на мітинг. Люди різного віку і професій: директор школи і робітник, відставник-міліціонер, водій і лікар, пенсіонери, вчителі. У всіх піднесений настрій. Співають стрілецьких і повстанських пісень, «Червону калину». Ще б пак: 10 днів тому проголошено Незалежність України! Ще зовсім недавно цих людей обпльовувала газета Гадяцького райкому КПУ «Будівник комунізму», називаючи не інакше, як «деструктивними елементами», це про них кагебісти вміло поширювали маразматичну побрехеньку «рухівці — це бандерівці, котрі палять скирти із соломою». Пригадую, як моя бабуся Наталка мені дорікала, мовляв, куди ти, онучку, вліз, там же одні бандити — петлюри—бандери , та й по радіо і в газеті про них погане пишуть, то ж вороги народу!»

Багатотисячне людське море біля Верховної ради гуде, немов вулик. Сесійне засідання транслювалося на вулицю. Найпопулярніше гасло — «Прапор на раду!» Мітинг тривав понад 5 годин. В цей час у ВР народні обранці з опозиційної Народної ради вимагали узаконити і підняти над куполом ВР національний символ. Комуністична група 239 вперто чіплялася за старе. І лише коли у натовпі пролунали радикальні заклики «йти на штурм і виганяти геть цих комуняк», Леонід Кравчук виступив із тривалою «примирювальною» промовою, після чого депутати проголосували за встановлення над ВР синьо-жовтого прапора, однак державним його визнати відмовилися. Це буде вже аж 28 січня наступного року — в мій день народження і день героїв Крут.

Зараз державна символіка сприймається як належне і практично ні у кого(виняток такі як комуніст Масенко та ін.) не викликає дискусій. А того вечора на майдані біля ВР вирували емоції, виступали дисиденти—шестидесятники В’ячеслав Чорновіл, Степан Хмара, брати Горині. Люди обіймались, сміялися, воїни УПА співали «Ще не вмерла Україна». Бачив обійми своїх земляків — директора Рашівської школи Олексія Басараба і уродженця Жидачівського району на Львівщині, якого доля закинула до Гадяча , воїна УПА Володимира Юревича (Царство йому Небесне). Нехай я, наївна молода людина, 18-річний юнак, а то — дорослі люди раділи як діти, і в очах у них було написано: все, сталося, Україна — незалежна і прапор наш, котрий у народі ще йменували як рухівський, вже на будівлі найвищого законодавчого органу.

Через кілька днів до мене потяглася вервечка прохачів за прапором — ті , що ще зовсім недавно сичали на осоружний прапор, тепер чіпляли його на сільраду і школу в Лютенці.

А потім ейфорії і наївності поменшало. В’ячеслав Чорновіл, який за синьо-жовту ідею української державності відмучився 15 років у совіцьких таборах, посів друге місце, але ж програв 1 грудня 1991 р. на президентських виборах ставленику перефарбованої у синьо-жовте компартноменклатури, екс-секретарю ЦК КПУ з ідеології Леоніду Кравчуку. Колишні комуністи продовжили спокійнісінько вже під синьо-жовтим прапором грабувати народ. «Прихватизація» і купони, зарплати в мільйонах, кравчучки і кучмовози. Тяжке становлення Руху як партії. Погляд на дійсність без рожевих чи то пак синьо-жовтих окулярів. Часто зараз доводиться чути в бік націонал-демократів: доки ви бігали із синьо-жовтими прапорами, екс-комуністи сколотили собі чималий капітал і тому тепер на коні. Справді, останній керівник комсомолу України Сергій Тігіпко незабаром заснував «Приватбанк», а останній очільник Полтавського облкомітету комсомолу Олександр Удовіченко — обласну філію цього ж банку. Але чи могло бути інакше і чи можливо вимагати послідовності від нинішньої управлінської еліти?? Власне, це тема для окремої розмови. Але кілька прикладів наведу .Наприклад , на полтавському обласному рівні заправляє екс — комсомолець — приватбанківець. А на всеукраїнському покращують «наше життя вже сьогодні» в «Україні для людей» «правильні» донецькі пацани. Коли націонал-демократи вже у 1996 році організовували під державним прапором акції за якнайшвидше прийняття Конституції ,і, отже, зміцнення української державності, на донецькому стадіоні лунав вибух, де вбивали Ахатя Брагіна, у донецькі терикони закопували трупи «неправильних пацанів» — так відбувався перерозподіл і захоплення власності. Парадокс: маємо малий державний герб — петлюрівсько-бандерівський Тризуб, втім — ВР через шалений опір комсомольсько-донецько-антидержавної п’ятої колони так і не спромоглася затвердити Великий держгерб, який передбачено Конституцією. Прийшов час, і нарешті екс-комсомольці Удовіченко і Момот доросли до визнання нинішньої символіки. Навіть влаштували на найвищому організаційному рівні урочистості з нагоди Дня державного (бандерівсько-петлюрівського) прапора. Зауважу, що УПА воювала під ним, а не червоно-чорним, — то прапор бандерівської гілки ОУН. Але водночас Олександр Удовіченко свого часу жорстко протидіяв встановленню пам’ятника Петлюрі в Полтаві і навіть публічно в газеті «Зоря Полтавщини» критикував за протилежну позицію автора цих рядків. Бачте, для нього Петлюра — неоднозначна постать, а от прапор петлюрівський — вже, слава Богу, сприймається цілком однозначно. Та й до розуміння ролі УПА в боротьбі за незалежність чинний Президент ще не доріс, бо саме донецькі позбавили Бандеру і командувача УПА Романа Шухевича звань Героїв України. Однак, цьогорічне проведення Дня державного прапора за участі Януковича було доволі достойним.

Переконаний, що з політикою подвійних стандартів покінчить нове покоління ровесників незалежності, тих, які зросли при цьому прапорі — нової еліти динамічних людей, які черпають інформацію із Інтернету, а не зі згадуваного вище Гадяцького «Вісника Комунізму». Для них імперія зла — СССР — це лиш історія.