20 років тому народився УІНП. Спогади і трішки узагальнень

Постпомаранчевий час

Так сталося, що 99 відсотків документообігу по вертикалі «УІНП - Полтавська ОДА» в часи Ющенка припадала на Департамент інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОДА, який я тоді очолив на хвилі Помаранчевих подій. Потрібних і важливих доручень/листів за підписами першого Голови УІНП Ігоря Юхновського та його заступника Владислава Верстюка не бракувало. Напрацьовував плани не лише для відділів свого департаменту, але  й намагався налаштувати роботу в ОДА у такий спосіб, щоб  «пронизати» стратегією і плануванням   державної політики національної пам’яті на Полтавщині  все «гуманітарне поле» ОДА, тобто й інші структурні підрозділи. Був «білою вороною», точніше «помаранчевою». Від багатьох колег екс-кучмістів, а згодом слуг Кремля і Януковича у очі, а зазвичай позаочі не раз чув: «Пустовгару нема чим зайнятися, окрім Мазепи, Петлюри, Бандери та Голодомору». Але дякувати Богу, від тодішнього голови ОДА Валерія Асадчева мав усебічне сприяння і простір для реалізації ініціатив УІНП. Нагадаю, Ющенко тоді видав Указ «Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні» та домігся від парламенту прийняття закону, яким Голодомор 1932-33 рр. визнано геноцидом українського народу. Як керівник згаданого «ідеологічного» департаменту я розробив рішення колегії Полтавської облдержадміністрації, яким рекомендувалося органам місцевого самоврядування прибрати комуносимволіку. Чимало тоді зображень гербів СССР, зокрема й у Полтаві, демонтували, але пам’ятники і бюсти комуністичним злочинцям лишилися незрушними. Водночас, вважаю, варто говорити й про певні успіхи у контексті декомунізації свідомості: вдалося відродити рухівську традицію ще з 90-х — щорічну масову скорботну ходу вшанування жертв голодомору-геноциду, у якій зазвичай брали участь до 2 тисяч полтавців.

 Пишаюся багатьма проєктами, серед яких обласний том «Національної книги пам'яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні», організація приїзду до Полтави онука провідника визвольного руху, журналіста Степана Бандери та вшанування гетьмана Івана Мазепи і Симона Петлюри у межах Указів Віктора Ющенка«Про відзначення 300-річчя подій, пов'язаних з воєнно-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладенням українсько-шведського союзу» та «Про увічнення пам'яті видатних діячів Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки».

Період керівництва комуніста Солдатенка в УІНП,

 скасування проросійською владою статусу УІНП як центрального органу виконавчої влади за московського агента януковича запам’ятався мені кількома актами українофобії. Серед них масштабна глорифікація у Полтаві фельдмаршала Російської імперії Івана Паскевича: наукова конференція за участю Солдатенка, назва вулиці, встановлення меморіальної дошки, отруєння інформаційного простору - тодішньому гендиректору ОДТРК «Лтава» Миколі Ляпаненку партія регіонів і УІНП наказали створити документальний фільм. Обласна організація партії «За Україну!», яку я очолював, намагалася нівелювати ці московські впливи, доходило й до спільних пікетів проти насадження культу Паскевича разом із свободівцями на чолі з Юліаном Матвійчуком.

Постмайданні часи, 5 років після Революції Гідності,

 коли УІНП очолив Володимир В’ятрович – час найбільш ефективної роботи. Суспільство з кров’ю виблювало з себе януковича. Публічний простір України масово чистили від комуністичних символів, архіви КГБ відкрито, учасників визвольного руху на законодавчому рівні було визнано борцями за незалежність у 20 столітті, розпочато реабілітацію жертв репресій, влаштовано низку мегакрутих проєктів з популяризації української історії та розвінчування міфів про наше минуле. Це час, коли протягом семи місяців співпрацював з УІНП як директор згаданого вище департаменту, а потім як активіст «Просвіти», громадського руху «За Україну!» та помічник-консультант нардепа Олега Медуниці (нині голова ОУН(р). 

На прохання Володимира  В’ятровича намагався на Полтавщині «вибудувати» громадську опору для політики декомунізації. Це і про громадську думку, і про низку напрацювань у топонімічній сфері.  По всій Україні активно рухався цей процес, а Полтава «розкачувалася» довго — наче якась інша планета. Попри риторику про «духовну столицю» Полтава протягом 2015 року і зими 2016-го ще лишалася таким собі «заповідником комунізму». Не організовувалися публічні обговорення ймовірних нових назв, питання не виносилися на сесію міськради. Але закон виписаний у такий спосіб, що просаботувати його було досить складно: якщо не виконали органи місцевого самоврядування, то це мали зробити облдержадміністрації. У березні 2016 року у Полтавській ОДА за участю тодішнього голови Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича, представників місцевого самоврядування, виконавчої влади, громадських об’єднань, науковців-істориків, депутатів обласної та міської рад, краєзнавців відбувся масштабний обласний «круглий стіл», який мав на меті подолати саботаж. Пишаюсь, що мав честь долучитися до його організації. Реальний підсумок зібрання — поява Полтавської міської громадсько-наукової топонімічної комісії, яку очолив депутат міськради і ветеран російсько-української війни Юліан Матвійчук. До неї також увійшли автор цих рядків (від товариства «Просвіта»), професор Юрій Волошин, історик-архівіст Тарас Пустовіт, представник ГО «Злам стереотипів» Олександр Ластовецький, заступник директора краєзнавчого музею ім. В. Кричевського з наукової роботи Володимир Мокляк, кандидатка історичних наук Оксана Коваленко, депутат міськради Вадим Ямщиков та ін. Ми напрацювали ініціативи щодо понад ста урбанонімів Полтави — вулиць, провулків, районів, парків, проспектів, збирали наукові джерела і на їхній основі готували історичні довідки для ОДА, цивілізовано дискутували, обмінювалися думками, збирали пропозиції від ГО.

Тоді в райцентрах та містах Полтавщини та й у інших регіонах популярною була тема «рослинних» перейменувань. Такий непродуманий підхід мерів і сільських голів призвів до перетворення топоніміки області у велетенський гербарій з безликих назв вулиць Квіткових чи Бузкових. Переконати Полтавську ОДА уникнути такого сценарію бодай у облцентрі було складно і важливо. Нам це вдалося. 

Шість років в УІНП

З осені 2019 року працюю в УІНП. Вже шість років. Чималенько. Відповідаю за координацію/реалізацію державної політики національної пам’яті у Полтавській області. Ефективність УІНП у цей час можна оцінювати по-різному. Лише янукович виявився нетравним. Українське суспільство перетравило малоросійщину, яка прокинулася під час так званої «електоральної революції» 2019 року. Країна і її еліта пройшла шлях переосмислення  від «какая разніца» до масштабної деколонізації і схвалення закону «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу», який дав поштовх на перетворення УІНП в міні-міністерство - центральний орган виконавчої влади із спеціальним статусом, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України і який забезпечує не лише формування, але й реалізацію державної політику у сфері національної пам’яті Українського народу. Від  деяких ФІЛОСОФствувань на деяких апаратних нарадах про «неоднозначного», ледь не «антисеміта» Мельника до перепоховання полковника Армії УНР, Другого Голови ОУН на рідній землі. 

 За свою роботу на Полтавщині не соромно. Пишаюся багатьма проєктами і реалізацією чималої кількості ініціатив. Треба колись знайти час, аби узагальнити найголовніше. Це як краща нагорода - добрі слова. Їй Богу, приємно, коли від багатьох полтавців, нерідко недоброзичливців, які ще років 10-15 тому обурювалися моєю діяльністю, тепер чую: Олеже, як ти був правий, це все треба було робити ще у 1991 році.  

Еге ж, треба:)) Та чи було суспільство готове? 

Тягнемо воза далі.