Журналістка "Суспільне.Культура" про відвідини церкви Московського патріархату у Диканці
Журналістка телеканалу "Суспільне.Культура" з Києва Мирослава Барчук на своїй сторінці у Фейсбук поділилася враженням про відвідини Миколаївської церкви у Диканьці, де заправляє отєц Васілій Молнар. Далі пряма мова пані Мирослави.
"На фото – настоятель Миколаївської церкви у Диканьці отєц Васілій Молнар виштовхує мене з храму за те, що я знімала на мобільний телефон церковний купол без його благословєнія (не під час служби, а в порожньому храмі). Зрозуміло, що це московський патріархат, знайома агресія, все передбачувано, але все ж таки шокує.


Можливо, ви знаєте, що Диканька відома не лише завдяки Гоголю. Вона кілька століть була родинним маєтком роду Кочубеїв. Кажуть, що диканський палац Кочубеїв був більший і розкішніший, аніж їхній петербурзький маєток. У Диканьці були конюшні, манеж, парк, оранжереї, розарій, тенісні корти, прекрасна збірка мистецтва. Усе це знищено і розкрадено у 1917-1920. На розораному полі лишилися уламки цегли, з якої був збудований палац.
Вціліли лише дві будівлі. Одна – це тріумфальна арка, збудована Віктором Кочубеєм під приїзд російського царя, яка досі зустрічає гостей Диканьки написом: «В память о посєщєнії єго вєлічєством Алєксандормъ І августа 3 дня 1820» (напис реставровано/підведено золотом зовсім недавно коштом бізнесмена зі складною біографією). Тобто це маркер суто російський і, чесно кажучи, на одинадцятий рік війни просто жахливий.
( від автора блогу-Диканська влада чудово знає (має відповідні вхідні документи та ін.), що той напис на арці при в"їзді у селище глорифікує російського імператора і грубо порушує деколонізаційний закон. Але вони його жорстко саботують. І не тільки щодо цього. Там уже набралося понад десяток фактів порушень і щодо інших об"єктів)
Друга – Миколаївська церква, збудована Віктором Кочубеєм як родинна усипальниця, з мармуровими саркофагами у підвалі. Ця церква має статус пам’ятки архітектури: гарна ротонда з подвійним куполом, який дає унікальну акустику (саме його я й хотіла зняти), з іконостасом з темного дубу, словом краса. Фактично це єдине, що лишилося Диканьці від українського старшинсько-шляхетського роду XVII–XIX століть Кочубеїв. Є переказ, що саме у цій церкві мама Миколи Гоголя вимолювала здорову дитину і дала обітницю назвати сина Миколою.
І ось дивіться, яка драматична історія. Не лише з Кочубеями (так-так, нащадками того самого Василя Кочубея, зрадника Мазепи). Але також з Гоголями. Марія Гоголь-Яновська, 18-річна молода жінка, ходить молитися до Диканського Миколая за здоров’я майбутньої дитини. Микола Гоголь створює навколо Диканьки цілий український космос, весь час повертається до цього світу омріяної міфологізованої Малоросії, яка стає тою самою українською частиною його душі на противагу російській.
Минає 200 років, за цей час імперія знищує цю землю просто нещадно. І на цій історично переораній землі, насиченій російськими символами і знаками, яких за 30 років ніяк не позбудуться, на єдиному острівці, який лишився, і за який можна зачепитися оком і серцем, у Кочубеївській церкві-усипальниці, хазяйнує божевільний піп РПЦ. Гротескний гоголівський персонаж, який вирішує пускати чи не пускати до церкви вірян, туристів, краєзнавців, знімати чи не знімати відео, розпускає руки, штовхається, тиче кривими пальцями в обличчя, погрожує і кричить. Це боляче бачити. Місцеві активісти, історики розповідають, що отєц Васілій до сьогодні вважає себе повноправним господарем церкви і громади.
Ось така непроста історія з Полтавщини. Місцеві люди, які повертають їй стерте історичне обличчя, дуже потребують уваги і підтримки.
