Розмір тексту

Про останнього імператора "імперії зла" СССР Горбачова

У Москві на 92-му році життя помер Михайло Горбачов- останній генеральний секретар ЦК КПРС (1985–91 рр.), голова президії Верховної Ради СРСР у 1988–89 рр., голова Верховної Ради СРСР у 1989 – 1990 рр., президент СРСР у 1990-1991 рр. Вже дехто ліпить романтичний образ "реформатора", "ліберала" та ін. От, мовляв, "якби зараз не путін, а Горбачов чи Єльцин кермували Росією-тоді б і війни не було". 

"Вистачило мужності розпочати те на що бракувало мужності іншим...Перебудова, кінець монополії КПРС й холодної війни", - пишуть апологети Горбачова.

Еге ж бо. Покрити псереформаторським лаком огидний СССР-це "мужньо". Заплющити очі на звернення Рейгана і згноїти Василя Стуса у концтаборі-це "мужньо". Придушити прибалтів танками -це "мужньо". Правда у тому, Горбачов ішов шляхом косметичного ремонту імперії, яка була наскільки прогнилою, що від самої спроби ремонту посипалася.

 Є такі міркування. Вони  з розряду одного із панівних наративів в інформаційному просторі України. Мовляв,  ця народна війна за незалежність України є війною із "режимом путіна", а не з враженим бацилою імперіалізму, російським народом. Але Горбачов-так само породження цього народу, хоча на тлі такого монстра як путлєр і виглядає для когось ангелом. 

Тож нагадаю кілька загальновідомих фактів, на які неможливо заплющати очі й ігнорити.

Убивство в російському комуністичному пермському концтаборі видатного Українця Василя Стуса.

Постійні спроби зупинити і придушити боротьбу за незалежність поневолених Росією і СССР народів: це і жорстокі та криваві розгони демонстрацій відродженого націоналістичного басмацького руху у Середній Азії , це і силовий розгін мітингу молоді в Алма-Аті; це і введення військ Червоної армії до Азербайджану; це і розгін демонстрації у Грузії, це і підживлення сепаратистів Нагірного Карабаху.

А ще це і намагання силового придушення державницьких устремлінь прибалтійських республік. 

Якось пригадався мій вступ до Руху. Долучився відразу як виповнилося 18 років, у березні 1991 року. Перший захід Гадяцьких рухівців, який відвідав-це напівтаємний показ документального відео про події у Вільнюсі. Один із авторів фільму-народний депутат Ярослав Кендзьор.

У фільмі йдеться про спробу знищити у зародку прагнення литовців до незалежності. Литва першою з усіх республік СРСР стала незалежною державою — це відбулося 11 березня 1990 року, коли Верховна Рада Литовської РСР прийняла рішення про вихід республіки зі складу СРСР. Натомість рішення Народного сейму щодо приєднання Литви до СРСР, прийняте у 1940 році, було визнано таким, що втратило чинність. 

8—9 січня 1991 року на територію Литви було введено загін спецпідрозділу «Альфа» КДБ СРСР та 76-ту повітряно-десантну дивізію зі Пскова. Вже наступного дня, 10 січня, голова Верховної ради Литви Вітаутас Ландсберґіс отримав звернення від Михайла Горбачова, в якому останній вимагав відновити Литовську РСР. Горбачов відкрито заявив Ландсбергісу та всьому керівництву й народу Литви: «Нікуди ви не дінетеся, нікуди ви не підете!». 

Радянські російські танки, у хмарі сльозогінного газу, прокочуються через барикаду із автомобілів перед вільнюськім телецентром. Литва, 13 січня 1991 року

На початку доби 13 січня війська СРСР здійснили штурм телевізійного центру, телевежі та ряду об'єктів у Вільнюсі. На той час десятки тисяч жителів Литви протягом кількох днів стояли навколо парламенту, побудувавши біля нього барикади. В результаті захоплення осередків телевізійного та радіомовлення загинуло 14 литовців, поранено 1000 осіб, серед них 31 — важко поранені. В обороні вільнюського Парламенту та, частково, інших об'єктів брали участь також українці Литви і добровольці з України, у тому числі студенти.

Люди закрили собою дорогу російському горбачовському танку біля телевежі у Вільнюсі. Військові підуть на штурм, загине щонайменше 14 людей.13 січня 1991 року

"Ми, полтавські рухівці, відразу почали збирати допомогу для захисників телецентру у Вільнюсі. За декілька дні назбирали дві великі валізи ліків та велику суму грошей, вже й не пам'ятаю яку і удвох, я та Тарас Шамайда, вилетіли до Вільнюса. Зустріли нас з великою вдячністю і повагою, мали декілька інтерв'ю, зустрічі на імпровізованих мітингах, тощо. Були там як рідні люди", - ділиться спогадами дисидент-шістдесятник, політв"язень комуністичного режиму, голова Полтавської міської організації Руху (1989-1994), голова Полтавської обласної організації Руху (1994-2005), керівник Полтавської обласного обєднання товариства "Просвіта" ім.Тараса Шевченка Микола Кульчинський.

Родичі убієнних росіянами литовців протягом десятиліть судилися, намагаючись отримати бодай якісь моральні і фінансові компенсації. Але Горбачов не мав проблем із сумлінням, до самісінької смерті не визнаючи неправомірності і жорстокості своїх дій.

Прощання із 10-тьма із 14-ти убитих під час штурму телевежі у Вільнюсі. Литва, 16 січня 1991 року

І от собі думаю зараз "про харошого руского" Горбачова. А це хіба путін під час масових виступів за незалежність Литви у Вільнюсі послав танки СРСР атакувати Литовський центр телерадіомовлення та Вільнюську телевежу, коли російські звірі вбили захисників литовської незалежності? Та ні, це зробив російський народ 13 січня 1991 року руками свого керманича - останнього кремлівського комуністичного імператора Міхаїла Горбачова. 

Припускаю, новина про смерть Горбачова стане додатковим стимулом до вприскування у інформполе заяложених штампів-міркувань російських, окремих українських і західних політиків-лібералів, журналістів, громадських діячів, митців , арєстовічєй-фейгіних тощо про "прекрасний добрий російський народ", про народ, з яким усе усе гаразд, він, мовляв, не хворіє на жодні суспільні хвороби. 

"От просто задурманили його путінською пропагандою всякі там скабєви та кісельови", - кажуть ці наївні мислителі. Не помічають реалій, не заглиблюються у історію Російської імперії, навіть у епоху Горбачова.

Не треба тужити-ностальгувати за "харошімі рускімі", не варто їх припудрювати ліберальною публіцистикою. 

Ліпше поставмо свічку пам"яті за майже десятьма тисячами укрїнських воїнів-захисників, котрі загинули протягом останніх півроку від рук російських окупантів.

Про автора

Олег Пустовгар

Олег Пустовгар

Регіональний представник Українського інституту національної пам'яті в Полтавській області

325
Останні публікації:

Полтавщина:

Наш e-mail:

Телефони редакції: (095) 794-29-25 (098) 385-07-22

Реклама на сайті: (095) 750-18-53

Запропонувати тему