Мамаю і Ко:історичний контекст і хроніка російсько-української війни

Історичний контекст війни

П’ять років тому, в лютому 2014 року, розпочалася російсько-українська війна. Російська Федерація, порушуючи норми та принципи міжнародного права, двосторонні та багатосторонні угоди, анексувала Автономну Республіку Крим і Севастополь, окупувала окремі райони Донецької та Луганської областей. Приблизне число жертв в Україні від бойових дій оцінюють від 30 до 35 тисяч. Із них – понад 7 тисяч загиблих (цивільних і українських військових). Майже 1,5 мільйона мешканців Сходу України вимушено покинули домівки. Знищено інфраструктуру окупованих регіонів, 27 % промислового потенціалу Донбасу незаконно переміщено до Росії.

Для більшості громадян України напад Росії став шоком. Проте російсько-українське протистояння має глибоке історичне коріння. Поглинення України, її матеріальних та людських ресурсів – одна з ключових передумов розгортання російського імперського проекту. Витоки сучасної російсько-української війни можна віднайти в період становлення Російської імперії та її протистояння з українською державою у формі Гетьманщини. Своєрідною відправною точкою збройного конфлікту стала Конотопська битва 1659 року, де українські війська гетьмана Виговського розбили московське військо. Важливим етапом протистояння була Полтавська битва 1709 року, перемога у якій царя Петра І забезпечила закріплення російського  впливу на теренах Гетьманщини і пришвидшила процеси створення Російської імперії.

Подальший процес становлення та розширення імперської Росії завжди супроводжувався війнами з Україною. Росія прагнула знищити нашу суб’єктність. Історія стосунків українського та російського народів – це літопис воєн, визвольних повстань українців і послідовної політики русифікації та асиміляції українців.

Теперішню війну називають “гібридною”, представляючи її новим способом реалізації агресивної політики. Але практично всі її інструменти (спроба закріплення свого впливу на українських теренах через підтримку лояльних українських політичних середовищ, внутрішньо-політичний розкол українського суспільства засобами пропаганди, врешті відкрите військове втручання, намагання представити агресію як внутрішній громадянський конфлікт) випробовували російські керівники ще з ХVІІ–ХVІІІ століть. Найбільш яскраво такий сценарій проявився у діяльності більшовиків проти Української Народної Республіки  під час Української революції 1917–1921 років.

Збройна агресія – лише один із інструментів війни РФ проти України, останній аргумент, коли всі інші засоби підкорити українців вичерпали себе. Агресія ведеться одразу в кількох вимірах: воєнному, політичному, економічному, соціальному, гуманітарному, інформаційному. Елементами гібридної війни давно є пропаганда, що базується на брехні, маніпуляціях та підміні понять, заперечення самого факту війни та участі РФ у ній; звинувачення України у власних злочинах, спотворення української історії; торговельно-економічний тиск та енергетична блокада; терор і залякування громадян України; кібератаки та спроби дестабілізувати критичну інфраструктуру. 

Російські пропагандисти крок за кроком виробляли ідеологічну платформу для агресії. Важливе місце займала інформаційна кампанія, спрямована на послаблення патріотичних настроїв в українському суспільстві, наприклад, через активне використання міфу про спільне минуле, “старшого брата”, ностальгії за СРСР, дискредитації українських героїв та української історії в цілому. Росія використовує маніпуляції історією для виправдання і посилення агресії проти України.

Війна загострила питання консолідації української нації як запоруки національної безпеки. Активний наступ військ РФ на території України вдалося зупинити завдяки спільним зусиллям українців, які стали на захист держави у лавах Збройних Сил України, Національної гвардії України, добровольчих формувань та масового волонтерського руху.

Сьогодні російсько-українська війна на Сході України триває. З різною інтенсивністю, яка непорівнювана з бойовими діями 2014–2015 років, але вона не зникла з порядку денного України та світу. Збройні Сили України міцно тримають рубежі, встановлені Мінськими домовленостями 12 лютого 2015 року й відновлюють контроль над тими територіями, які згідно домовленостей мають бути під контролем України. Міжнародна підтримка України не зменшилась, а навпаки – міцніє. Спротив України агресії РФ у всіх її проявах є головною перепоною для розширення російського імперіалізму у світі.

Важливо знати очевидне

У лютому 2019 року Україна згадує початок російсько-української війни, яку розв’язала Російська Федерація з метою реставрації імперської Росії.

Коріння російсько-українського протистояння сягає часів становлення Гетьманщини та Конотопської битви. Російський імперіалізм завжди мав на меті завоювання українських земель, знищення чи максимального ослаблення нашої державності, витягування матеріальних та інтелектуальних ресурсів України для реалізації власного імперського проекту.

У часи Української революції 1917–1921 років комуністи намагалися всіма можливими способами не допустити становлення і утвердження незалежної Української Народної Республіки. Коли спроби встановити контроль над Україною через створення маріонеткових фейкових урядів провалилися, більшовики вдалися до збройної агресії та окупації.

Поширення СРСР на терени Західної України в роки Другої світової війни викликало масштабний збройний спротив місцевого населення у формі  Української повстанської армії. Протистояння тривало понад десять років після завершення світового конфлікту і послабило СРСР. Тому “бандерівці” досі є головними антигероями сучасної російської пропаганди, а для українців стали символом визвольного руху.

У 1991 році Україна відновила незалежність. Але Російська Федерація не відмовилися від спроб повернути свій вплив на Україну. Через розмивання української національної ідентичності, маніпуляції навколо мови, гіперболізацію регіональних розбіжностей, заперечення права українців на відновлення національної пам’яті, фінансування та вербування українських політиків, впровадження своїх агентів у оборонні структури нашої країни.

З приходом до влади в Росії колишнього співробітника КГБ Володимира Путіна тиск посилився, російська армія почала планувати військові операції на території України. І до 2014 року Росія пробувала шантажувати Україну по низці проблем. Яскравим прикладом слугує конфлікт навколо острова Тузла восени 2003 року. Тоді росіяни почала будувати дамбу від Таманського півострова до острова Коса Тузла, який належить Україні. Метою провокації було встановлення російського контролю над Керченською затокою і “промацування” стійкості тодішнього військово-політичного керівництва України. Політичне протистояння ледь не переросло у збройне, але конфлікт удалось владнати.

У 2005 році Путін заявив “розвал Радянського Союзу був найбільшою геополітичною катастрофою сторіччя”. Ця теза визначила цілі його президентства і напрям розвитку Російської Федерації – відновлення СРСР.

І зрештою в лютому 2014 року Росія перейшла до активної агресії.

У 2014-му Україна зупинила вторгнення російської регулярної армії та зберегла державність. На відміну від Української революції 1917–1921 років ми ефективно стримуємо російську агресію. Не лише боремося з Росією, а і перемагаємо її – як силою зброї на фронті, так і на дипломатичному напрямку протистояння. Попри тотальну перевагу ворога, українці зупинили агресора. 

Наш спротив і війна з російськими окупантами є війною за незалежність та територіальну цілісність Української держави.

Війна триває і зараз. Про її гібридний характер вказує те, що протистояння російській агресії та впливу в різних сферах відбувається не тільки на лінії фронту, а й на всій території України.

Звільнити українську територію від окупанта без збройної відсічі неможливо. Тож боєздатне військо і внутрішня консолідація суспільства на основі спільних цінностей та поваги до власної держави забезпечать захист і відновлення територіальної цілісності країни.

Збройні Сили України розбудовуються і відновлюють українські військові традиції, позбуваються пострадянської спадщини. Тому що російську армію може перемогти лише модерна українська армія.

Збройна агресія – лише інструмент гібридної війни РФ проти України. Гібридні способи та методи відомі ще з початку ХХ століття. Їх метою є насаджування у свідомості громадян негативного ставлення та недовіри до влади, презирство до національних героїв, традицій, святинь, створення протистояння на релігійному ґрунті. Протягом ХХ століття увесь набір цих інструментів використовувала   імперська та більшовицька Росія і СРСР. Нині ж, у ХХІ столітті – Російська Федерація.

Розпочавши збройну агресію проти України, Росія порушила норми та принципи міжнародного права, двосторонні та багатосторонні угоди. Такі дії є важким злочином проти міжнародного миру, який тягне за собою міжнародно-правову відповідальність Російської Федерації як держави та міжнародну кримінальну відповідальність її вищого керівництва.

Хронологія початку російсько-української війни

Київ. Початок 2014 року

18 лютого – спроба силового розгону Майдану.

20 лютого – наступ протестувальників, масове застосування вогнепальної зброї проти них.

21 лютого о 16:52 – Верховна Рада України  прийняла Закон України “Про відновлення дії окремих положень Конституції України” (положень 2004 року).

22:40 – Віктор Янукович, керівники міністерств оборони, внутрішніх справ, податків і зборів, Служби безпеки, Генеральної прокуратури, багатьох інших центральних органів виконавчої влади, обласних і районних державних адміністрацій втекли з Києва. Голова Верховної Ради Володимир Рибак та його перший заступник Ігор Калєтнік подали у відставку.

22 лютого – в умовах самоусунення Президента України і Верховного Головнокомандувача Збройних Сил Віктора Януковича від виконання конституційних повноважень гаранта державного суверенітету й територіальної цілісності Верховна Рада України взяла на себе відповідальність за долю України, обрала Олександра Турчинова Головою Верховної Ради України та відновила дію положень Конституції України, скасованих у неконституційний спосіб у 2010 році. Відповідно до Конституції України на Голову Верховної Ради України було покладено виконання обов’язків Президента України. У стислі строки призначили нове керівництво органів сектору безпеки й оборони, сформували новий уряд України, відновили діяльність органів виконавчої влади в Києві та регіонах.

Події у Криму. Окупація

20 лютого 2014 року – Дата початку збройної агресії, зафіксована на відомчій медалі Міноборони Росії “За повернення Криму”.

23 лютого – Найбільший мітинг проросійських сил у Севастополі. З трибуни вперше пролунали заклики не визнавати нову українську владу. Бутафорне “обрання” на площі “народного мера” Севастополя – російського бізнесмена Олексія Чалого. Цього ж дня відбувся мітинг у Москві із закликами до поділу України на три частини, направлення російських “добровольців” для проголошення Малоросії зі столицею в Харкові. В російській пресі розгорнулася істерія про “незаконну київську хунту” й “порятунок російськомовного населення України від фашистів-бандерівців”.

24 лютого – кораблі ВМФ РФ, які здійснювали охорону морської акваторії в районі проведення Сочинської олімпіади, прийняли на борт в Новоросійську “зелених чоловічків” (російські військовослужбовців без розпізнавальних знаків ЗС РФ, яких використовували для захоплення адміністративних будівель та блокування українських військових частин на території АРК та Севастополя) з бойовою технікою та вийшли курсом на Севастополь.

26 лютого – мітинги під Верховною Радою АРК: один – проросійських організацій з вимогою автономії у складі Росії (близько 2 тисяч учасників), інший – місцевих українських патріотів і кримських татар за територіальну цілісність України (зібрав 5–10 тисяч учасників). Проросійські сили очікували, що Верховна Рада АРК ухвалить рішення про заклик до допомоги Росії. Щоб не допустити цього, зібрався проукраїнський мітинг. Між учасниками виникли сутички, постраждало 30 осіб. Кримський парламент під тиском відмовився від гучних заяв.

27 лютого – російські військові без розпізнавальних знаків заблокували парламент та уряд АРК у Сімферополі.

28 лютого – Верховна Рада Автономної Республіки Крим під наглядом російських військовослужбовців із 31-ї десантно-штурмової бригади ЗС РФ проголосувала за проведення референдуму про статус Криму, призначила представника партії “Русское единство” Сергія Аксьонова головою уряду Криму. Підрозділи ЗС РФ розпочали блокування українських військових частин та об’єктів на півострові, деякі з яких були раптово захоплені (одні з перших – українські об’єкти зв’язку та телекомунікацій). Були заблоковані аеропорти Сімферополь і Бельбек, сухопутні в’їзди до Криму з Херсонської області. Цього дня відбулася перевірка боєготовності військ Південного військового округу РФ із задіянням до 150 тисяч особового складу, 90 літаків, 120 вертольотів і 880 танків.

1 березня – Янукович написав лист-звернення до російського керівництва із закликом ввести війська в Україну. Путін направив до Ради Федерації Федеральних Зборів РФ пропозицію про введення в Україну російських військ “для усунення загроз життю громадян Російської Федерації, співвітчизників, особового складу військового контингенту збройних сил Російської Федерації, який дислокується <…> на території України”. Рада Федерації одноголосно підтримала пропозицію.

Цього дня російські ударні підрозділи розгорнулися у Ростовській, Воронезькій, Курській, Білгородській, Брянській областях. На Поліському, Слобожанському, Донецькому та Кримському оперативних напрямах створили ударне угруповання, яке перебувало в повній бойовій готовності до вторгнення в Україну до кінця травня 2014 року. Для політичного виправдання російського вторгнення використано звернення Віктора Януковича до Володимира Путіна.

Початок березня – окупаційні підрозділи вимкнули трансляцію українського телебачення. Підрозділи МВС та СБУ в Криму і  Севастополі почали саботувати накази з Києва.

4 березня – на засіданні Ради Безпеки ООН представник від РФ Віталій Чуркін заявив: “Сьогодні я уповноважений повідомити. Президент Росії отримав звернення Президента України Віктора Януковича. Цитую: “Заява Президента України. Як законно обраний Президент України заявляю: події на Майдані, незаконне захоплення влади в Києві призвели до того, що Україна опинилася на порозі громадянської війни. В країні панує хаос та анархія. Життя і безпека людей, особливо на південному сході та Криму, під загрозою. Під впливом західних країн чиниться відкритий терор і насилля. Людей переслідують за політичними та мовними ознаками. Через це звертаюся до президента Росії Владіміра Владіміровіча Путіна з проханням застосувати збройні сили Російської Федерації для відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності, захисту населення України. Віктор Янукович, 1 березня 2014 року”.

11 березня – оголошено про проведення “найбільших за 20 років” навчань повітряно-десантних військ Росії. Офіційно оприлюднена легенда передбачала висадку 3500 десантників у тилу “умовного противника”, про місце висадки командири мали дізнатися на борту літака. За час навчань 1500 десантників висадилися на полігоні в Ростовській області РФ у безпосередній близькості до кордону з Україною.

16 березня – відбувся псевдореферендум про статус Криму. Зрежисований Росією захід бойкотували кримські татари та проукраїнськи налаштоване населення. За оголошеними організаторами результатами, 96,77% учасників проголосували “за возз’єднання Криму з Росією на правах суб’єкта Російської Федерації”. Конституційний Суд України визнав неконституційною постанову Верховної Ради АР Крим, згідно якої провели референдум.

18 березня в Москві президент Росії Володимир Путін, “голова Ради міністрів Республіки Крим” Сергій Аксьонов, “спікер Верховної Ради Республіки Крим” Володимир Константінов і “Голова Координаційної ради з організації управління по забезпеченню життєдіяльності Севастополя” Олексій Чалий підписали Договір про прийняття Республіки Крим до складу Росії.

21 березня – Путін підписав указ про ратифікацію договору про прийняття Криму до склад РФ.

25 березня – захоплено останню військову частину, що тримала український прапор в Криму – тральщик ВМС “Черкаси”. Автономна Республіка Крим і Севастополь окуповані ЗС РФ.

26 березня – українські військові взяли під контроль радіонавігаційну станцію “Марс-75” у Генічеську (Херсонська область), яку Чорноморський флот РФ незаконно утримував з 1998 року і, всупереч рішенням судів, не допускав на її територію співробітників державної виконавчої служби та правоохоронців України.

Збройна агресія РФ на Сході України

22 лютого – масовий мітинг проукраїнських сил у Харкові. Понад 30 тисяч осіб вийшли, аби висловити підтримку Україні. 

Від 1 березня 2014 року – дестабілізація ситуації в регіонах учасниками антимайдану, що супроводжувалося підняттям російських прапорів, гаслами вступати до дружин народного ополчення (“Народного ополчення Донбасу”, “Луганської гвардії”, “Оплоту” в Харкові) та приєднання до Росії. Керовані російськими спецслужбами мітинги відбулися у Донецьку, Дніпрі, Одесі, Херсоні, Запоріжжі, Харкові. На початку березня спеціально підготовлені штурмові групи, очолювані російськими офіцерами, здійснили спроби захопити адміністративні будинки в Харківській, Луганській, Донецькій, Запорізькій, Миколаївській, Херсонській, Одеській, Дніпропетровській областях.

2–5 березня – хвиля проукраїнських мітингів: Суми (понад 10 тисяч осіб), Дніпро (понад 10 тисяч осіб), Запоріжжя (понад 5 тисяч осіб),  Полтава (більше, ніж 1 тисяча учасників), Миколаїв (від 5 до 10 тисяч), Донецьк (близько 5 тисяч) і т.д. 

22–30 березня – в Одесі та Херсоні відбулися мітинги на підтримку України.

Початок квітня –  Росія приступила до реалізації плану “Новоросія” та дестабілізації ситуації на сході України. Нова хвиля антиукраїнських протестів і захоплення адміністрацій та будівель правоохоронних органів, що призвело до появи у мітингувальників зброї.

7 квітня – контрольовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування в захоплених адмінбудівлях проголосили створення “Донецької народної республіки” та “Харківської народної республіки”. У Луганську захоплено будівлю СБУ. Міліція запобігла захопленню Миколаївської ОДА. Приміщення Харківської ОДА звільнив спецназ МВС.

12 квітня – до Слов’янська з Криму прибув озброєний загін диверсантів Головного розвідувального управління ГШ ЗС РФ під командуванням полковника російських спецслужб Ігоря Гіркіна, який брав участь у двох чеченських війнах, боях у Боснії і Придністров’ї. Безпосередній учасник окупації Криму.

13–17 квітня – проукраїнські мітинги в Луганську, Краматорську, Донецьку, Кривому Розі (від 1 до 7 тисяч учасників).

14 квітня – в.о. обов’язки Президента України Олександр Турчинов оголосив початок антитерористичної операції із залученням Збройних Сил України.

27 квітня – під контролем російських спецслужб відбулось антиконституційне проголошення так званої “Луганської народної республіки”.

2 травня – в Одесі внаслідок зіткнень між проросійськими учасниками “антимайдану” та українським активістами загинуло 48 осіб з обох боків, понад 200 поранено. Після цих подій проросійські виступи на Півдні України пішли на спад.

11 травня – самозвані лідери контрольованих РФ угруповань “ДНР” та “ЛНР” провели фіктивні референдуми про відокремлення від України. Для забезпечення успіху цього кроку в Україну направили додаткові розвідувально-диверсійні групи з Російської Федерації, парамілітарні формування російського козацтва та батальйон “Восток”, задіяні групи найманців “Русский сектор” та “Оплот”.

24 травня – ватажки “ДНР” та “ЛНР” оголосили про об’єднання у т.зв. конфедеративний союз народних республік – “Новоросію”.

6 червня – біля Слов’янська Донецької області збито літак Ан-30, п’ять членів екіпажу загинуло.

14 червня – терористи обстріляли військово-транспортний літак Іл-76, загинуло 40 десантників та дев’ять членів екіпажу.

24 червня – біля Слов’янська терористи збили український військовий вертоліт Мі-8, загинуло дев’ять військовослужбовців.

Червень–серпень – звільнення від російської окупації українських міст: Лимана (4 червня), Маріуполя (13 червня), Слов'янська, Краматорська, Дружківки, Костянтинівки (5 липня), Бахмута (6 липня), Торецька (21 липня), Авдіївки (30 липня), Красногорівки (1 серпня), Мар’їнки (5 серпня).

Липень – систематичні обстріли підрозділів Збройних Сил України артилерійськими системами “Град” з території Російської Федерації.

17 липня – поблизу міста Чистякове Донецької області російським зенітно-ракетним комплексом “Бук” було збито пасажирський літак Boeing 777 авіакомпанії “Малайзійські авіалінії”, загинуло 283 пасажири і 15 членів екіпажу.

27 серпня – масове вторгнення на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів ЗС РФ.

29 серпня – засідання РБ ООН у зв’язку з агресією Російської Федерації проти України, на якому делегація України заявила: “Росія розпочала безпосереднє воєнне вторгнення на материкову частину України із застосуванням своїх регулярних збройних сил”. Засідання комісії Україна – НАТО. Генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен кваліфікував вторгнення Збройних Сил Російської Федерації через східний і південно-східний українсько-російський державний кордон як “серйозну ескалацію збройної агресії Росії проти України”.

5 вересня – підписання Мінських домовленостей (Протокол від 5 вересня 2014 року, Меморандум від 19 вересня 2014 року) як основи політичного врегулювання конфлікту на Донбасі Тристоронньою контактною групою після прямого вторгнення підрозділів регулярної армії РФ на Донбас та боїв біля Іловайська. Усупереч положенням Меморандуму російські війська та підпорядковані їм незаконні збройні формування захопили 8 ділянок території загальною площею 1696 км² в районах, які повинні контролюватися українським урядом.

Путін відмовився анексовувати чи визнавати “незалежність” “ДНР” і “ЛНР”. Натомість хоче зробити  ці регіони чинником впливу на політику Києва.