Розмір тексту

Олег Пустовгар: «Будівництву незалежної Української держави альтернативи не існує»

З нагоди знакової дати в новітній українській історії - 30-річчя відновлення державної Незалежності України -  кореспондент всеукраїнського громадсько-політичного інтернет-видання «Український погляд» бесідував з учасником буремних подій 30-річної давнини,  регіональним представником Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області Олегом Пустовгаром. 

Як ви потрапили до Народного Руху, під впливом чого сформувалася ваша свідомість як українця?

Я народився 28 січня 1973 року в с. Качанове Гадяцького району Полтавської області. Там промайнули дитинство і юність. Юнацькі роки припали на романтичний період горбачовської «перестройки», загнивання «імперії зла» - СРСР й боротьби за відновлення державної незалежності. Якраз тоді з’явився Народний Рух України – масова громадсько-політична організація, яка об’єднала у своїх лавах широкі верстви небайдужих до долі України – і колишніх політв’язнів комуністичних концтаборів, як от В’ячеслав Чорновіл, і знакових вітчизняних письменників (власне, оргкомітет зі створення Руху базувався на основі письменницької спілки), діячів культури, освіти, науки. У газеті спілки письменників «Літературна Україна» (її передплачувала мама, вчителька української мови та літератури Качанівської школи) вперше прочитав програму Народного Руху. А ще тоді дуже популярною на телебаченні була передача «Молодіжна студія «Гарт» - можливо, чи не єдина, де молодим і завзятим журналістам вдавалося хоч якось уникати цензури  компартії, робити цікаві сюжети з історії України, запрошувати на ефіри дисидентів, письменників.

Коли був 11-класником, якраз працювала Верховна Рада часів УРСР – та, яка увійшла в історію, схваливши Декларацію про державний суверенітет України, а потім Акт про незалежність. У тій Верховній Раді діяла потужна опозиція — Народна рада, у складі якої було багато політиків з Народного Руху, серед яких вирізнявся Чорновіл. Ви знаєте, мені запам’яталося висловлювання першого секретаря Гадяцького райкому Компартії Петренка, який таврував Чорновола  на районному радіо як екстреміста. І мені стало просто цікаво: що за слово таке, чому так називають? Просто його тодішні виступи у Народній раді, й у молодіжній студії «Гарт» завжди були з чіткою вимогою щодо незалежності України. В тому і полягав «екстремізм», хоча сьогодні таке визначення цього поняття смішне, звичайно. Мій світоглядний стержень формувався під впливом В’ячеслава  Чорновола.

І відразу, як мені виповнилося 18 років, у лютому 1991-го вступив  до Гадяцької районної організації Руху. Якраз навчався на режисерському відділі Гадяцького училища культури (народна назва «кульок»J), тож уже в березні цього ж року пройшов, так би мовити, перші бойові політичні хрещення: брав участь у поширенні газет «За вільну Україну!» та листівок Руху проти «оновленого союзу» , а потім на дільниці Гадяцької ЗОШ був спостерігачем від НРУ на референдумі, який тоді ініціювала кремлівська комуністична верхівка. Це була відчайдушна спроба влади зберегти імперію…Горбачов поставив на референдум запитання «Чи вважаєте ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік?» .Але вже тоді понад 8 мільйонів мешканців УРСР, зокрема й Полтавщини, проголосувало проти так званого «оновленого союзу». Україну охопила хвиля самостійницьких настроїв, які протягом 1991 року набирали все більшого масштабу.

4 вересня 91 рік Гадяцькі рухівці Анатолій Скаженик, Володимир Юревич та Андрій Гулей на майдані біля ВР

Пишаюся тим, що з 1991 по 2009 рік належав до легендарного Руху. Це не просто партія, а історичний архетип. Я був добре знайомий з В’ячеславом Чорноволом, за два тижні до його вбивства він пропонував мені посаду заступника керівника апарату Руху, це був період розколу і він шукав нові кадри. Я гордий з того, що був знайомий із такою людиною. У 2005-10 рр. очолював обласну рухівську організацію, тоді у місцевих радах мали 82 депутати-рухівці, і головне – не кількість, а якість їхньої роботи. Протягом 30 років брав участь або організовував сотні україноцентричних заходів, все навіть пригадати тяжко. 

Чи відбувалися якісь мітинги, збори напередодні проголошення незалежності України на Полтавщині? Брали участь у таких заходах?

У квітні 1991 року у міському центральному парку Гадяча Рух спільно з ГО «Союз Чорнобиль» влаштували мітинг, на якому озвучувалися проблеми «чорнобильців» , ну і, звісно ж, найбільше говорилося про необхідність виходу України з СССР. Я долучався до проведення мітингу, роздавав студентам «кулька» запрошення, навіть вдалося домовитися з вахтером гуртожитку, щоб  зробити по селектору для  студентів Гадяцького училища культури оголошення-запрошення на мітинг.

Гадяч, 1 травня 1991 року, масова колона посланців «трудових колективів» із червоно-синіми прапорами УРСР - і окремою колоною крокували ми, гадяцькі рухівці, десь так чоловік 70 із синьо-жовтими стягами.Чесно скажу: було трохи лячно: а що, раптом, коли виженуть із «кулька» (народна назва Гадяцького училища культури ім. Котляревського) за «заборонений» прапор? Та й ставлення деяких однолітків: «тобі більше нема шо робить, як з жовто-блакитним флагом бігать по місту?». Передати той драйв словами важко. Уздовж руху усієї колони по центральній вулиці Лібкнехта (тепер Гетьманська - названа на честь гетьмана Івана Виговського) стояли гадячани, примусово вигнані на свято «міжнародної солідарності трудящих». Чимало цих відчайдухів голосно вигукували: «Геть комуняк! О, дивіться рухівці зі своїми прапорами ідуть, їх багато. Рятуйте Україну, хлопці».Тоді відчув, що Рух неодмінно досягне своєї мети - відновлення української державності. А вже наступного дня «на килим» викликав директор училища комуніст Плутенко: «Як міг нести петлюрівсько-бандерівський прапор?» Дісталось від нього на горіхи ще й за мою юнацько-романтичну замітку в газеті «За вільну Україну!», у якій описував мотиви вступу до Руху, долучення до визвольної боротьби… Але - дивина! Ніяких особливих дисциплінарних санкцій.Більше того, за кілька днів на лекції з історії в училищі культури я робив доповідь на тему «Українська національна символіка» - джерел було доволі, компартійна цензура дала слабинку, тож преса була заповнена дискусіями на теми національного відродження і української ідентичності.

До речі, якщо говорити про останні місяці існування СРСР, то пригадується ще одна травнева подія 1991 року - поїздка гадяцьких рухівців до Полтави, на відзначення 112-ої річниці з дня народження Симона Петлюри: сотні людей з усіх куточків області, маєво синьо-жовтих прапорів, мітинг поруч із дзвіницею Свято-Успенського собору, який вів Микола Кульчинський, виступ «не в тему» на «рускомязикє» тодішнього депутата ВР СРСР Миколи Куценка, який з одного боку «таврував ганьбою» 1-го секретаря ЦК КПУ Щербицького, компартійних чинуш, а з іншого - попри обурений гул мітингарів, посмів відгукнутися у негативній конотації про Петлюру...

Пам’ятаєте той день, коли Україну проголосили незалежною? Які емоції переживали тоді?

Події 19-21 серпня розгорталися карколомно. Мої старші колеги з осередку Руху Володимир Юревич, Іван Юревич, Олена Юревич, Ірина Гулей, Сергій Солдатов (царство Небесне і вічна пам'ять, вони вже відійшли у засвіти), також Зеновій Гулей, Катерина Дубна, Анатолій Скаженик, Олексій Басараб, Володимир Сирота, Іван Глушков, Юрій Подвезько, Сергій Ільченко, Сергій Танцура,  Федір Лугуша, Іван Шухомет, Володимир Коблицькийта ін. у центрі Гадяча, біля центрального універмагу «Росія» роздавали листівки із закликом не визнавати московських путчистів, поруч у людному місці, на «кругу» (так називають містяни транспортну розв’язку) встановили національний прапор. Після провалу путчу було опечатано райком компартії, а Анатолій Скаженик і Катерина Дубна зробили все, щоб завадити райкомівцям спалити частину документів компартії прямо на подвір’ї за будівлею й  надали розголосу цій витівці  комуністів. А вже 24 серпня майже весь актив організації виїхав на мітинг під Верховну Раду.

24 серпня 1991 року майже весь день провів біля телевізора J)) Тоді телебачення УРСР вело пряму трансляцію із зали засідань Верховної Ради. Батько весь час наполегливо «припрошував» копати картоплю на городі. Вся сім’я там копирсалася - тато, мати, брат, бабусі. Якраз така пора у селі. А мені трішки було соромно, що не допомагаю, але й відірватися від чорно-білого екрану не міг. Зателефонувати, та ще й з села старшим побратимам-рухівцям з Гадяча, які тоді на власних авто виїхали до Києва, було неможливо - це зараз у всіх «мобілки».  То іноді виходив бодай на півгодинки на город з приймачем, потім знову мчав у хату. Забути ті миті виступів В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, Леся Танюка, внесення національного прапора до зали ВР неможливо. Водночас, не скажу, що була якась ейфорія чи навіть раціональне усвідомлення, що мети досягнуто. Ні. Адже було проголошено наміри провести всенародний референдум 1 грудня. Було зрозуміло: попереду три місяці напруженої агітаційної праці, щоб будити наш люд, приспаний комуністично-російською імперією…

Пригадалося 1 вересня 1991 року, коли приїхав працювати старшим піонерським вожатим J) до Лютенської школи. Знайшов квартиру, але згодом ледь не довелося шукати іншу: вкрай перелякана бабця-хазяйка, побачивши у мене на светрі синьо-жовтий значок, а на стіні в кімнаті синьо-жовтий прапор, вимовила: «Ти шо синок, із западної? Нашо нам ота бандерщина?» Сяк-так пояснив, що невдовзі це буде офіційний символ Української держави. Рогом дивилися на символіку молодого рухівця голова сільради і директорка школи...

Тоді восени буремного 91-го, ми, гадяцькі рухівці, виклалися «на повну» - тисячі листівок, газет, концерти, поїздки по селах. Видання і поширення газети «Рідний край» та «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. Вся діяльність була підпорядкована голосуванню за незалежність та підтримці В’ячеслава Чорновола як кандидата в Президенти. На початку вересня у будинку культури Рух провів районний форум інтелігенції за участю депутатів ВР з Народної Ради. А під час заходів до 150-річчя з дня народження Михайла Драгоманова Рух провів велелюдну ходу, яка увінчалася встановленням у центрі Гадяча (на «кругу») щогли з синьо-жовтим прапором. Там і донині майорить український прапор. А ще запам’ятався концерт у «кульку», на який завітали гості з Галичини. Тоді вперше «вживу» почув стрілецькі та пісні УПА…

Та наймасовіший захід буремної осені 91-го - це велелюдний мітинг за незалежність України. Рух вирішив зібрати його на центральному ринку Гадяча, оскільки на торжище  щонеділі з’їжджалося чимало люду з більшості довколишніх сіл. Вели зібрання Олексій Басараб, директор Рашівської ЗОШ та вчитель Лободиненської ЗОШ Анатолій Скаженик. Надали слово і мені. Завершував словами з вірша Лесі Українки «Досвітні вогні»: «Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година для праці настала!
Не бійся досвітньої мли —
Досвітній огонь запали,
Коли ще зоря не заграла».Це був перший публічний виступ J) , хвилювання і водночас радість від доброзичливості і підтримки гадячан, від того, що прийшло стільки людей!

Пам’ятаєте ті дні, коли синьо-жовтий прапор набув статусу державного? Що можете про це розповісти? 

4 вересня 1991 року. Автобус «Гадяч-Київ». Група рухівських романтиків-ідеалістів з батьківщини Олени Пчілки і Михайла Драгоманова прямують до столиці України (вже не УРСР!) на мітинг. Люди різного віку і професій: директор школи і робітник, відставник-міліціонер, водій і лікар, пенсіонери, вчителі. У всіх піднесений настрій. Співають стрілецьких і повстанських пісень, «Червону калину». Ще б пак: 10 днів тому проголошено Незалежність України! Ще зовсім недавно цих людей обпльовувала газета Гадяцького райкому КПУ «Будівник комунізму», називаючи не інакше, як «деструктивними елементами», це про них кагебісти вміло поширювали маразматичну побрехеньку: «рухівці - це бандерівці, котрі палять скирти із соломою». Пригадую, як моя бабуся Наталка мені дорікала, мовляв, куди ти, онучку, вліз, «там же одні бандити – петлюри–бандери, та й по радіо і в газеті про них погане пишуть, то ж вороги народу!». Багатотисячне людське море біля Верховної ради гуде, немов вулик. Сесійне засідання транслювалося на вулицю. Найпопулярніше гасло – «Прапор на раду!». Мітинг тривав понад 5 годин. В цей час у ВР народні обранці з опозиційної Народної ради вимагали узаконити і підняти над куполом ВР національний символ. Комуністична група «239» вперто чіплялася за старе. І лише коли у натовпі пролунали радикальні заклики «йти на штурм і виганяти геть цих комуняк», Леонід Кравчук виступив із тривалою «примирювальною» промовою, після чого депутати проголосували за встановлення над ВР синьо-жовтого прапора, однак державним його визнати відмовилися. Це буде вже аж 28 січня наступного року - в мій день народження і день Героїв Крут. Зараз державна символіка сприймається як належне і не викликає дискусій. А того вечора на майдані біля ВР вирували емоції, виступали дисиденти – шістдесятники В’ячеслав Чорновіл, Степан Хмара, брати Горині. Люди обіймались, сміялися, воїни УПА співали «Ще не вмерла Україна». Бачив обійми своїх земляків - директора Рашівської школи Олексія Басараба і воїна УПА Володимира Юревича, уродженця Жидачівського району на Львівщині, якого доля закинула до Гадяча (Царство йому Небесне). Нехай я, наївна молода людина, 18-річний юнак, а то - дорослі люди раділи, як діти, і в очах у них було написано: все, сталося, Україна - незалежна і прапор наш, котрий у народі ще йменували як рухівський, вже на будівлі найвищого законодавчого органу. Через кілька днів до мене потяглася вервечка прохачів за прапором - ті, що ще зовсім недавно сичали на осоружний прапор, тепер чіпляли його на сільраду і школу в ЛютеньціJ).

Синьо-жовтий прапор піднімають над Верховною Радою. Більшість злякалася штурму парламенту і погодилася засідати під "бандерівським" прапором
 

На моє переконання, 4 вересня має відзначатися День державного прапора, адже саме цього дня наш стяг було піднято не над органом місцевого самоврядування, а над Верховною Радою як найвищим законодавчим органом відновленої Української держави. У 2017 році вніс таку пропозицію тодішньому голові  Українського інституту національної пам’яті Володимиру В’ятровичу як ініціатору і розробнику проєкту Закону  «Про державні та інші свята, пам’ятні дати і скорботні дні» до його ст. 3. Розробники проєкту підтримали пропозицію, замінивши дату 24 липня 1990 року ( підняття прапору над Київрадою) на 4 вересня, за що я їм щиро вдячний.

На Вашу думку, як сприйняли проголошення незалежності українці, зокрема полтавці?

1 грудня 1991 року був спостерігачем від Руху на виборчій дільниці села Лютенька. Ось це були емоції! Радість від результату голосування за незалежність українців, і лютенчан зокрема, після підрахунку голосів складно описати! Вже після процедури підрахунку комісія і спостерігачі зібралися у неформальній обстановці. І от директор, чи то головний інженер (вже не пам’ятаю) Лютенського консервного заводу проголошує тост, каже: сьогодні історичний день, який назавжди увійде у нашу історію, а комуністка, директорка місцевої школи аж скривилася від обурення і люті: чи то вважала ці слова  пафосними, чи мала ще надію на відродження СССР… Але  реакція їх обох - це теж певний зріз настроїв, які тоді панували. Як би там не було, але саме 1 грудня  український народ підтримав Акт проголошення незалежності. От тоді вже стало зрозумілим: СРСР помер, будь-які спроби відновити його є цілковитим маразмом, будівництву незалежної Української держави альтернативи не існує, процес національного відродження є незворотнім! До речі, Чорновіл логічно пропонував відзначати День незалежності саме 1 грудня… І це попри те, що він  посів друге місце,  програвши 1 грудня 1991 р. на президентських виборах ставленику перефарбованої у синьо-жовте компартноменклатури, екс-секретарю ЦК КПУ з ідеології Леоніду Кравчуку. 

Проголошення незалежності дало поштовх суспільству самоідентифікувати себе як окремий народ з історією, культурою та традиціями? 

На це вплинули такі знакові події, як три Майдани: перший («Студентська Революція на граніті» та рухівські мітинги за незалежність), другий – «помаранчеві» події, і, звісно ж, Революція гідності.

Перші два роки після ухвалення Акту незалежності відчувалося зацікавлення людей своєю історією, культурою, мовою. Радіо, телебачення, культурологічні журнали, газети, загалом інформаційний простір був сповнений цікавих матеріалів, які показували, що українці - окремий самобутній, гордий і незламний народ, а не, як писав Тарас Шевченко «моголи, моголи, золотого Тамерлана онучата голі». 

Кілька фактів-узагальнень розповім із власного досвіду. Якраз у 1992 році в Україні з’явилася перша приватна (і акцентую, бо це важливо - патріотична!) інформаційна агенція «Українське Незалежне Інформаційне Агентство «Республіка» (скорочено - УНІАР). Заснував її і був незмінним генеральним директором Сергій Набока. І от батьки передплачували газету «Молодь України», де періодично оприлюднювалися цікаві новини та матеріали УІНАР. Я подумав: а чому б не спробувати співпрацювати? Написав листа, вказав зворотню адресу і стаціонарний телефон у с. Качанове. Тато каже: який ти наївний. І - о диво, лист і дзвінок з Києва! Телефонує Сергій Набока, запрошує давати новини з Гадяцького району. Я  потім неодноразово з ним спілкувався – під час приїздів у офіс агенції по вулиці Ярославів Вал у Києві та на з’їздах Руху. Гадяцький район напевне був тоді чи не єдиний на Полтавщині, звідки протягом 92 року було налагоджено безперервний інформаційний патріотичний потік: новини УІНАР друкувалися у газетах «Молодь України» і «КоЗА» («Комсмольськоє знамя»), лунали на національному радіо. Пишаюся знайомством із Сергієм Набокою. До речі, нещодавно на його честь у Києві назвали вулицю. Це борець за незалежність у 20 столітті,  український поет, один з провідних діячів Української Гельсінської спілки, організатор Київського демократичного клубу та Українського культурологічного клубу, видавець першої масової непідцензурної газети Києва «Голос відродження», першої в Україні незалежної інформаційної агенції УНІАР. А ще Набока - багаторічний політичний оглядач Радіо «Свобода», автор низки аналітичних публікацій і телепрограм.

Сергій Набока

У 1992 році я був одним з ініціаторів відродження створеного матір’ю Лесі Українки Оленою Пчілкою Гадяцького товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Тоді багато хто цікавився темою національної ідентичності, тож і чимало небайдужих інтелектуалів краю долучилися до просвітянських кіл. 

Один із помітних заходів Гадяцьких Руху і «Просвіти» - увічнення пам’яті жертв Голодомору-геноциду. Розповім детальніше. Весна 1992 року. Села Березова Лука і Лютенька, що в Гадяцькому районі. Саме тут з ініціативи Гадяцької районної організації Народного Руху тоді було встановлено одні з перших на Полтавщині пам’ятні знаки жертвам голодомору. То були цікаві і водночас непрості часи, коли руйнувалися старі стереотипи, Компартію заборонили, у ЗМІ потроху просочувалася бодай часточка правди про страхітливі злодіяння комуністів. Зокрема, оприлюднювалися й статті про долю сіл, які заносилися до так званих «чорних дощок». Статус «чорної дошки» ЦК компартії надавав селам, де чинився опір насильницькій колективізації. У  них більшовики запроваджували особливий психологічний, військовий і адміністративний терор проти українців: повністю вилучалися ВСІ харчові продукти, вийти за межі села, щоб роздобути їжу, було неможливо, оскільки такі населені пункти оточувалися карателями НКВД. Як правило, військові операції проти цивільних людей завершувалися мародерством і масовими вбивствами. Зауважу, що «за злісний саботаж хлібозаготівель» Лютенька, як, до речі, і Кам’яні Потоки в Кременчуцькому районі була занесена комуністичними верховодами до «чорної дошки». Пригадую, що на захід у Лютенці, який я організовував, зійшлося півсела. Місцевий священик освятив Хрест із надписом «Вічна пам'ять жертвам комуністичного голодомору 1932-33 років». Приїхали очільники крайового Руху Олександр Келим і Микола Кульчинський, у виступах яких вже тоді звучало слово «геноцид». Прекрасні репортажі зробили позаштатний кореспондент обласного радіо Володя Савченко й журналістка «Зорі Полтавщини» Тетяна Дениско. Пригадую злісне сичання членів Лютенського осередку соціалістичної партії (перефарбованих комуністів), мовляв, «що той бандера-рухівець вигадав, голодомору ж не було, то вигадки американців»… Минуло тридцять літ, і переважна більшість українців переконані в геноцидному характері голодомору. З кожним роком дедалі більше довідуємося про масштаби цієї катастрофи, чого лиш вартий той факт, що у 1932-33 рр. внаслідок злочинної сталінської політики полягло українців більше, ніж за роки війни з Гітлером.

А далі… ця перша хвиля національного відродження  затухла. «Прихватизація» і купони, зарплати в мільйонах, кравчучки і кучмовози. Тяжке становлення Руху як партії. А паралельно, вже при Кучмі, становлення і закріплення позицій малоросійського олігархату. По суті, Україна лишалася осколком УРСР. 

Вперше на державному рівні відбулося святкування створення УПА, 2007 рік, Київ. На світлині зліва направо:   Герой України,син головнокомандувача УПА Юрій Шухевич , Олег Пустовгар та журналісти Сергій Блавацький й Катерина Галактіонова

Помаранчеві події стали ще однією спробою виборсатися з пострадянського болота і ще однією хвилею національного відродження,а ще важливим кроком зі зміцнення державної незалежності. Усі  дні Помаранчевої революції моя дружина провела на київському майдані, а я – на полтавському: разом із побратимами вів мітинги біля облдержадміністрації. У постпомаранчевий період мав честь очолювати Управління інформаційної діяльності облдержадміністрації. Пишаюсь, що вдалося зреалізувати цілу низку державних програм та указів Президента Ющенка, пріоритет – утвердження національного інформаційного простору. Намагався чітко виконувати всі президентські укази Ющенка, які стосувалися відродження національної пам’яті. 

2009 рік.Прес-конференція нардепа-рухівця Ярослава Кендзьора

Готували просвітницькі матеріали для ЗМІ, радіопрограми, передавали місцевим телекомпаніям для трансляції фільми й документальні передачі про національних героїв, наших видатних земляків. Козацька доба, національно-визвольна революція 1917-1921 років, боротьба ОУН і УПА, 

2008 рік.Полтавська обласна комунальна агенція "Новини Полтавщини".На урочистості з нагоди сторіччя від дня народження Степана Бандери до Полтави завітав онук провідника визвольного руху, журналіст Степан Бандера. 

Голодомор-геноцид 1932-1933 років, репресії, дисидентський рух, створення єдиної помісної православної церкви, видання історичної літератури, книжкові виставки «Українцям – українську книгу» – це були стратегічні для управління напрямки. Такими можна назвати і теми європейської інтеграції та вступу до НАТО. 

Відзначення 65-ої річниці УПА на Полтавщині.Відкриття тематичної виставки у Полтаві.Зліва направо:один із фундаторів Руху на Полтавщині Зоя Коваленко,голова ОДА Валерй Асадчев, Олег Пустовгар, голова обласного об"єднання ветеранів Петро Андрєєв

Взагалі при Ющенку процеси національного відродження набирали обертів.  Скажу найголовніше: тоді в українській атмосфері зросло нове покоління українців, яке й стало рушійною силою вже Революції гідності.

Полтавьска обласна бібліотека.2007 рік.Презентація книги про УПА "Зоряна".Вручення нагороди воїну УПА

На Вашу думку, якою б зараз була Україна, якби у 1991 році не ухвалили Акт проголошення незалежності?

Події Революції Гідності у Полтаві. Хода протесту проти проросійського режиму Януковича у Полтаві.

Якби не проголошення Акту про незалежність, якби не  Революція Гідності як етап боротьби за збереження за своєї держави - годі й говорити про українців як окрему націю. Ми б уже давно втратили рештки державності.

Київ.Революція Гідності.1 грудня.Марш мільйонів
грудень 2013Микола Кульчинський І Олег Пустовгар на Полтавському майдані

Це було таке собі маріонеткове напівдержавне утворення, така собі Малоросія-хохляндія. Погляньмо на Білорусь, де нищиться усе національне, передусім мова і культура, зневажаються права людини. Нас теж чекала б така доля. Шлях «Геть від Москви!» назавжди. Але боротьба за незалежність триває, бо Росія після Революції Гідності втратила можливість контролювати та використовувати нашу державу, вдалася до злочинної військової агресії. Тож, новітня російсько-українська війна - це війна за незалежність. Важливо, що у Конституції зафіксували основоположні права людини, скажімо, право на мирні зібрання. Ми бачимо, як в тій же Білорусі режим Лукашенка ув’язнює тисячі учасників мирних демонстрацій, а у Росії демократичні вільні зібрання людей, мітинги  заборонені, там навіть вийти на одиничний пікет тяжко - одразу хапають і везуть в «каталажку». На тлі цих держав-сусідів, де панують диктаторські режими, чітко видно, наскільки далеко ми вже пішли від цього совєцького тоталітарного минулого.

Про автора

Олег Пустовгар

Олег Пустовгар

Регіональний представник Українського інституту національної пам'яті в Полтавській області

268
Останні публікації:
}

Полтавщина:

Наш e-mail:

Телефони редакції: (095) 794-29-25 (098) 385-07-22

Реклама на сайті: (095) 750-18-53

Запропонувати тему