20.04.2012 | 8:42

ДВА ПОЛЬСЬКІ ПОВСТАННЯ, ДВА ПОЛТАВЦІ (кухоль дьогтю до «Меморіалу Паскевича»). Ч. 2

Іван Паскевич-Ериванський. Останнім часом на шпальтах «Полтавщини» цього діяча активно пропагує глава Російської общини Полтавської області Віктор Шестаков, зображаючи його «великолепным полководцем» та «одним из самых великих полтавчан». Утім, незаангажовані історики схиляються до дещо інших оцінок. Скажімо, на думку московського дослідника, автора книги «Деятели отечественной истории. Биографический справочник» (Москва, 1997) А.П.Шікмана, «Верноподданный службист, Паскевич, обладая военным счастьем, не являлся полководцем уровня Барклая-де-Толли или Кутузова».

Вихованець Пажеського корпусу, ще юнаком він був пожалуваний у лейб-пажі та настільки сподобався імператорові Павлу I, що в жовтні 1800-го, 18-річним, був зарахований поручиком до лейб-гвардії Преображенського полку та флігель-ад’ютантом государя.

Кілька слів про атмосферу правління Павла I, який іще з дитинства ні про що не думав, окрім солдатських маршів і боїв між батальйонами. Прийшовши до влади й боячись поширення в Росії ідей Французької революції, він заборонив виїзд молодих людей за кордон на навчання, імпорт будь-яких книг, аж до нот, приватні друкарні. Спеціальними указами з офіційного вживання вилучалися слова, що мали політичне забарвлення. Замість «громадянин» слід було казати «обиватель», замість «вітчизна» – «держава». Влада визначала, якій одяг належало носити, зокрема не допускалися жилети. Танець, «именуемый вальсеном», тобто вальс, підпав під заборону через те, що «в нём опасно сближаются особы разных полов». Регламентація життя зайшла настільки далеко, що встановлювався час, коли в будинках належало гасити світло.

Жорстока дисципліна, насаджувана в армії, непередбачуваність поведінки імператора привели до масових звільнень офіцерського складу, особливо в гвардійських підрозділах. Для прикладу: зі 182 офіцерів, що служили в Кінногвардійському полку в 1786 році, до 1801-го не звільнилися тільки двоє. Натомість стрімко підносилися особисто віддані імператорові персони. Тож не дивно, що Павло I кінець кінцем був убитий у власній спальні групою змовників, більшість з яких становили офіцери. Серед них – командир Ізюмського легкокінного полку та три командири знаменитих гвардійських полків: Семенівського, Кавалергардського, Преображенського.

Та повернемося до молодого Паскевича. Його служба за Павла I – ледь не щоденна присутність на військових навчаннях, оглядах і парадах. Крім того, виконував височайші доручення з контролю за впровадженням в армійських підрозділах нових стройових порядків.

Зі вступом на престол імператора Олександра I ситуація змінилася. Тоді то й довелося Паскевичу повоювати. У 1806–1810 роках був учасником війни з Туреччиною. Бився хоробро, себе не беріг. Скажімо, сам міг кинутися на пошуки дороги, коли колона збилася зі шляху (багато про що говорить отримане ним від солдатів прозвище «Бешеннохрабрый»). Та командування охочіше відряджало його у Константинополь для ведення переговорів із супротивником чи доручало організувати забезпечення військ провіантом.

Чини здобував швидко – у 1810 році був уже генерал-майором. Тоді ж, у грудні, хоч війна ще тривала, отримав наказ зайнятися формуванням Орловського полку в Києві. Невдовзі виучка підрозділу справила враження на вище командування, проте сам Паскевич від надмірного напруження захворів на сильну, як тоді казали, нервову гарячку, від якої ледь не помер. Одужавши, у січні 1812 року був призначений командиром дивізії.

Добре проявив себе у війні з Наполеоном, брав участь у взятті Парижу. Зрештою зумів приглянутися й Олександру I.

Не забувала про нього також вдова Павла I, матір правлячого тоді імператора та ще трьох вінценосних синів Марія Федорівна (він народження Софія Марія Доротея Августа Луїза фон Вюртембергська). Від неї Іван Паскевич на початку 1817 року дістав повеління супроводжувати брата царя, великого князя Михайла Павловича, у подорожі Росією та Європою. Мандрівка, присвячена здебільшого розвагам та задоволенням, тривала до літа 1819-го. Номінально Паскевич при цьому числився командиром гвардійської дивізії. За труди був віддячений діамантовими знаками до ордену Св. Олександра Невського.

Повернувшись до Царського Села, великий князь, будучи генерал-фельдцейхмейстером, вступив у керівництво артилерією Російської імперії, Паскевич зостався при ньому.

Подібним чином у дивізії Паскевича пройшов «військовий вишкіл» і майбутній імператор Микола I. Він настільки уподобав нашого земляка, що й у подальшому називав його «батьком-командиром». А після повстання декабристів 1825 року призначив генерал-ад’ютанта Паскевича членом Верховного суду по їхній справі. Той очікування государя виправдав – «подавал свой голос только за самые строгие наказания мятежникам» (за вироком суду 5 декабристів були страчені, 88 – заслані на каторгу, 18 – на поселення, 1 – на життя в Сибір, 4 – у фортечні роботи, 15 – розжалувані в солдати, 124 – переведені в інші полки або місця служби, віддані під нагляд поліції чи для подальшого слідства, 4 – вислані за кордон, 21 учасник повстання до рішення суду не дожив – помер ще до або під час слідства).

Потім Микола I відрядив вірного служаку на Кавказ – «допомагати» у керівництві військом Олексію Єрмолову. Останньому імператор не довіряв, уважаючи прихильником декабристів, тож таємно доручив Паскевичу при виникненні підозр змістити його.

Доречно нагадати народне прізвисько нового російського самодержця, російською – «Николай Палкин» (від поширеного за нього в армії способу покарання солдатів, котре нерідко завершувалося забиттям на смерть). Відомий російський історик Сергій Соловйов залишив таку характеристику Миколи I: «Он хотел бы отрубить все головы, которые поднимались над общим уровнем».

Зрозуміло, що за зазначених обставин конфлікт між двома командирами був неминучий. Паскевич поставив у провину Єрмолову, котрий керував Кавказом уже з десять років, самоправні вчинки, відсутність дисципліни, розпущеність військ, запустіння матеріальної частини, кількарічну затримку платні воїнам, масові крадіжки в корпусі. Остаточне – «об’єктивне» – слово мав сказати спеціально відряджений для розв’язання конфлікту інший генерал-ад’ютант царя, вже знайомий нам І.Дібіч (між іншим, як і Паскевич – повний кавалер ордену Св. Георгія, крім них у Російській імперії подібної честі удостоїлися ще тільки Михайло Барклай-де-Толлі та Михайло Кутузов).

Чи варто казати, що Дібіч відразу став на бік Паскевича, стосовно ж Єрмолова повівся розв’язно і навіть образливо, ледь не влаштовував упереджені допити? У донесеннях царю писав: «пагубный дух вольномыслия и либерализма разлит между войсками». Не упустив й факту співчутливого прийому Єрмоловим розжалуваних у рядові та засланих на Кавказ декабристів, звернув увагу государя, що ті «званы на некоторые офицерские обеды»!

Услід за Єрмоловим з війська були звільнені близькі до нього офіцери, визнані «шкідливими». От тільки реакція бійців суперечила звинуваченням, висунутим Паскевичем проти популярного командира. Таємна агентура доносила, що «войско жалеет Ермолова», «люди горюют». Відданість йому солдатів і офіцерів виявилися настільки значними, що Микола I усерйоз побоювався можливих бунтів у Кавказькому корпусі. До того ж опала уславленого бойового генерала викликала небажаний резонанс у суспільстві.

Довгий час в армійських колах залишався популярним жарт гострого розумом, дотепного Єрмолова про його наступника. «Враг трепещущих льстецов» (вираз декабриста Кюхельбекера) якось висловився про недорікуватого Паскевича, який до того ж мав проблеми з  граматикою, що той «писал без запятых, а говорил с запятыми».

Ставши в 1827 році намісником Кавказу, Паскевич сподівання царя виправдав. Заворушень у війську не допустив. Війну з Персією успішно завершив. Набув для імперії ще й землі Єреванського та Нахічеванського ханств (за це й був пожалуваний титулом графа та найменуванням «Ериванський»). Потім розгромив турецьку армію (удостоївся чину генерал-фельдмаршала).

Військове керівництво в Польщі перейшло до Паскевича внаслідок несподіваної смерті Дібіча. 29 травня 1831 року той помер від холери у віці 46 років.

Використовуючи чисельну перевагу свого війська над повстанцями, Паскевич діяв жорстоко. За захоплення польської столиці отримав титул «світлішого князя Варшавського». Репресивна політика, яку він проводив, ставши намісником Царства Польського, висвітлена в попередньому блозі.

Паскевич - намісник Царства Польського

Паскевич - намісник Царства Польського

«Управлял методами, свойственными тому времени», – так делікатно висловлюється про його діяльність провідний науковий співробітник Інституту військової історії Міноборони РФ, кандидат філософських наук, полковник у відставці М.Ф.Ковалевський (История государства Российского. Жизнеописания знаменитых военных деятелей XVIII – начала XX века. – Москва, 1997), – «до конца жизни оставаясь верным духу николаевского царствования» (це з уже згадуваного Шікмана).

Усього Паскевич керував польським краєм чверть сторіччя. Й саме на такий строк «переможець Варшави» відразу ж, у 1833 році, запровадив надзвичайний стан. Система реакції і жандармського терору, яку встановив він у Польщі, отримала назву «ніч Паскевича». 25 років суцільного мороку!

У 1849 році «душитель польської свободи» ще раз відзначився подібним чином, розгромивши, маючи перевагу в кількості військ, угорців, що повстали проти австрійської корони, дружньої Росії. Вдячний Микола I повелів, щоб усі російські війська в місцях появи Паскевича віддавали йому ті ж почесті, що й самому царю.

Реакція цивілізованого світу на погром Польщі, повсталої проти утисків російського абсолютизму, була співчутливою і гострою. У Французькій палаті депутатів лунали виступи з вимогами надати допомогу польському народу. До речі, саме в 1831 році, у дні протистояння російському агресору, народилася славетна «Варшав’янка» – найвідоміша польська патріотична пісня. Її текстом став переклад однойменного вірша французького поета Казимира Делавіня, присвяченого тим подіям. Західноєвропейські країни надали прихисток чисельній польській еміграції. Від того часу польське питання ототожнювалося зі справою боротьби проти деспотизму за свободу та демократію.

Інакше в Росії – тут більша частина суспільства виявилася на боці правлячого режиму. Навіть такі прогресивні діячі, як О.Пушкін. Останній вітав придушення повстання у низці віршів, написаних улітку 1831 року: «Перед гробницею святой…», «Клеветникам России», «Бородинская годовщина». У листі до поета й літературного критика Петра В’яземського від 1 червня неперевершений Олександр Сергійович твердив: «…их надобно задушить и наша медленность мучительна. Для нас мятеж Польши есть дело семейственное, старинная, наследственная распря, мы не можем судить ее по впечатлениям европейским, каков бы ни был впрочем наш образ мыслей». Сам В’яземський, на той час налаштований ще цілком демократично, мав протилежну точку зору. 14 вересня він записав у своєму щоденнику: «Будь у нас гласность печати, никогда бы Жуковский не подумал бы, Пушкин не осмелился бы воспеть победы Паскевича… Курам на смех быть вне себя от изумления, видя, что льву удалось, наконец, наложить лапу на мышь… И что за святотатство сближать Бородино с Варшавою. Россия вопиет против этого беззакония…»

Далі буде.

Про автора
Ігор Гавриленко
історик (Історія твориться сьогодні, і творимо її ми)
Ігор Гавриленко
138
Останні публікації