Як українську ідею вбивали. Морально

Ця стаття написана насамперед за матеріалами книги доктора історії зі США Джефрі Бурдса «Советская агентура. Очерки истории СССР в послевоенные годы (1944–1948)», надрукованої одночасно в Москві та Нью-Йорку в 2006 році. Видання побудовано на матеріалах архівів спецслужб і правоохоронних органів України, Росії, Великобританії та США, більшість з яких є важкодоступними.

До українських націоналістів автор неприховано упереджений. І впевнений, що в Україні своє документальне дослідження видати не зміг би.

Історія появи праці така. У 1992 році початкуючий науковець випадково зустрівся із заступником директора Державного архіву Львівської області Лідією Мінаєвою. Етнічна росіянка, до Західної України вона потрапила відразу після Другої світової – її чоловік належав до так званого «активу», направленого до регіону з метою його радянізації. Молода дружина офіцера МВС, співробітника кримінального розшуку прийшла працювати в архів машиністкою. Близько 25 років, аж до розпаду СРСР, була його директором. Зазнала пониження в посаді, як висловлюється Бурдс, «на хвилі українізації державних структур».

Саме Мінаєва, котра «з великою підозрою ставилася до відродження … українського націоналістичного екстремізму», порадила американцеві обрати тему дослідження, постачала необхідними документами з фондів не тільки свого, але й інших архівів Західної та Центральної України, зокрема архіву СБУ, куди Джефрі потрапити не міг.

Як добросовісний дослідник Бурдс зберіг відданість істині. У результаті він відтворив історію вражаючої розмахом і жорстокістю таємної війни, яку вела радянська влада за встановлення контролю над Західною Україною.

ТЕРОР ВЛАДИ ПРОТИ НАРОДНОГО ОПОРУ

Пам’ятаючи неймовірну жорстокість, що супроводжувала радянізацію краю з осені 1939 до літа 1941, в 1944-му місцеве населення в більшості своїй готувалося дати належну відсіч повторній окупації та поверненню московських агресорів. Звичайно, сили були нерівні. Значна частина боєздатного населення загибла раніше – у борні з поляками, угорцями, більшовиками, німцями, була депортована на схід СРСР, чи забрана на примусові роботи до Німеччини. Та все ж УПА зберігала достатню чисельність й озброєність.

Практично в кожному селянському дворі були вириті різноманітні «схрони», укриття та сховища, де зберігалися запаси зброї, боєприпасів, продовольства й одягу, де сім’я могла перечекати прихід німців, румунів, поляків, радянських військ або котроїсь із банд мародерів, яких у землях, спустошених війною, блукало безліч.

Про масову підтримку руху опору свідчить уривок з абсолютно секретної доповіді, датованої 6 жовтня 1944 року, командира прикордонного загону НКВС на Українському фронті: «Багато дітей у віці 12–15 років і жінки … продовжують працювати як активні інформатори і посильні між бандами та підпільними організаціями ОУН і УПА … організовують доставку продовольства для банд і попереджають їх щодо появи прикордонних дозорів у їх місцевостях та про можливі військові дії останніх проти них».

Перший значний удар по «західняках» був завданий ще в ході війни. Доповіді НКВС із грифом «абсолютно секретно», що лягали на стіл Сталіну, повідомляли: з лютого 1944 до червня 1945 року проти українських націоналістів проведено 15733 оточувально-винищувальних військових і міліційних операцій, 91615 «бандитів», тобто повстанців, убиті, 96446 захоплені живими, 41858 взяті в полон.

По завершенні війни з Німеччиною СРСР зосередив на боротьбі проти УПА ще більші сили. Збройні удари, постійні облави, блокади цілих районів, спалення та вирубування значних лісових масивів чергувалися з пропозиціями амністії.

В абсолютно секретному інформаційному донесенні від 28 травня 1946 року, адресованому тодішньому першому секретарю ЦК КП(б)У М.Хрущову, міністр внутрішніх справ України Т.Строкач оперував уже більшими цифрами: з лютого 1944 до 25 травня 1946-го партійними, радянськими органами та внутрішніми військами МВС здійснено операцій та влаштовано засідок 87571, вбито 110825 «націоналістичних бандитів» та інших злочинців, арештовано 250676 осіб.

Учені рідко вдаються до оціночних суджень, однак, аналізуючи цю статистику, закордонний автор не втримався, говорячи про «грандіозний розмах тієї бійні, яка супроводжувала встановлення радянського режиму в Галичині».

Нормою поведінки спецвійськ стали беззаконня та свавілля. Траплялося, що «бандитськими» оголошували цілі села. Карні справи нерідко фальсифікувалися. Відродилися воістину середньовічні страхіття: тортури, мученицькі страти, прилюдні демонстрації трупів убитих повстанців, наруга над тілами.

Кілька прикладів. 1 серпня 1945 року в село Дрячинів Чернівецької області після облави привезли двох повстанців, у присутності зігнаного населення їм відтяли статеві органи, а потім залишили конати у страшних муках. На Гуцульщині полоненим бійцям УПА ламали кістки, забивали у ніс патрони, вирізали на тілі тризуби.

У Москві колишній учасник спецгрупи, що діяла в Західній Україні, похвалявся перед товаришами по Вищій партійній школі: «Я повесил одного националиста вверх ногами и поджаривал его на медленном огне; я отрезал куски мяса от него... И он, этот сукин сын, умер, крича «Слава Украине!» Каков сукин сын! Сколько их я замучил!» Слова садиста чув і відтворив у своєму щоденнику режисер Олександр Довженко, запис датований між 30 червня – 11 липня 1945-го.

Бузувірська практика в діяльності каральних підрозділів, схвалена командуванням, поширилась у всіх західних областях СРСР, за висловом науково коректного американця – як «особлива форма ритуального насильства і наруги над трупами». Так, литовські повстанці зафіксували, що з 15 лютого 1946 року НКВС-ники почали збирати всі тіла убитих партизанів. Далі їх у спаплюженому вигляді звозили на майдани найближчих населених пунктів, виставляли напоказ, нерідко продовжуючи бити ногами, обпльовувати, вирізати на шкірі національні символи Литви.

Те, що терор коїли не окремі офіцери-садисти чи поодинокі загони, схильні до крайніх проявів насилля, котрі не підкорялися наказам командування, засвідчують навчальні посібники для груп спеціального призначення, а також «огидливі» (епітет Бурдса) фотографії, що трапляються в секретних архівних фондах силових структур, – «трофеї» тих же спецгруп, на яких відображена систематична наруга над тілами повстанців.

Одночасно реалізовувалися оперативні завдання: співробітники НКВС-НКДБ стежили за виразом облич людей, які проходили повз трупи. Тих, хто виглядав приголомшеним або засмученим, забирали на допит. Потім таємне спостереження встановлювалося й за місцями поховань партизанів.

Зухвало поводилися з місцевим населенням і представники цивільної влади. Один завідувач відділу агітації і пропаганди райкому КП(б)У якось чи то жалівся, чи то хвалився, що коли поїдеш у село проводити роботу, лише зрідка тебе нагодують добровільно – «потрібно приставити пістолет до лоба, тоді будеш ситий». Типова поведінка окупаційної адміністрації. Тож чи варто дивуватися ненависті до «совєтів» населення Західної України?

ДИСКРЕДИТАЦІЯ

Велике значення у війні проти руху опору надавалося його дискредитації. Поміж іншого цій меті слугувало навмисне ототожнення боротьби ОУН-УПА, тобто свідомої військово-політичної опозиції, з грабіжницькою діяльністю різних кримінальних угруповань (офіційно їх «не розрізняли» аж до 1947 року). Влада зробила бандитські напади і розбій могутньою зброєю пропаганди.

Твердження американського дослідника звучить на перший погляд парадоксально: «Повсюдно відчутна в післявоєнні роки загроза громадському порядку, переважно у вигляді злочинності, використовувалася радянськими властями для того, щоб забезпечити процесу радянізації масову підтримку». Та матеріали, якими Бурдс оперує, переконують у його правоті й спостережливості.

На території СРСР чисельність проявів соціального бандитизму станом на 1947 рік збільшилась, у порівнянні з 1940-им, на 547%, грабежів і розбійних нападів – на 236%. При цьому статистика демонструвала розгул криміналу в тих регіонах, де населення вело боротьбу за незалежність. Україна, Литва, Латвія, Естонія і Білорусь «показували» 61% усіх випадків бандитизму, а отже потребували потужного репресивного впливу.

Насправді рівень кримінальної злочинності в західних областях СРСР не був винятковим. Майже третина проявів бандитизму припадала на 20 центральних областей Росії і концентрувалась у Москві чи навколо неї.

Правоохоронна система вела боротьбу й звітувала, що з 1 січня 1945 до 1 грудня 1946-го в Україні ліквідовано: 3757 антирадянських формувань і організованих бандгруп, 3861 пов’язану із ними банду, 209831 бандита, члена антирадянських націоналістичних організацій, їх підручних та інших антирадянських елементів (із них убито – 72232, ув’язнено – 102272, легалізовано – 35527).

Досягнення в знешкодженні криміналітету були вочевидь меншими – ліквідовано: бандитсько-грабіжницьких груп – 3861 (дивний збіг із кількістю банд, «приписаних» до антирадянських формувань), бандитсько-грабіжницьких елементів, дезертирів, що ухилялися від служби в Радянській Армії, їх підручних та інших кримінальних елементів – 126033 осіб (із них убито – 1329, ув’язнено – 57503, легалізовано – 67201).

Порядок цифр наочно демонструє, проти кого наносився основний удар. Кримінальники, як і в 1930-ті роки, залишалися соціально близькими владі та нерідко корисними у практичному значенні.

Між тим, навіть партизани-націоналісти гірко нарікали на безчинства бандитів. У липні 1945 року керівник делегації польської Армії Крайової (АК) на зустрічі з проводом УПА заявляв: «...у польському суспільстві багато безвідповідальних елементів (у тому числі й серед тих, що підтримують нас), у кого є тісні контакти з бандитами, – в основному серед молодого покоління. Вони зловживають авторитетом АК (діють від її імені – І.Г.), грабують в особистих цілях і займаються здирництвом не тільки з українців, а й із поляків. Ми повинні всіма силами їх знищувати».

Це й намагалися робити. Так, у ніч на 8 січня 1947 року в Іваничському районі Волинської області місцевий відділ УПА вистежив колишніх соратників. Обидва негідники були повішені, їхні трупи знівечені, поруч встановлена табличка: «Тхорик і Лукашук страчені УПА за крадіжку та бандитизм».

Усіх мародерів і грабіжників, зрозуміло, ліквідувати не вдавалося. І якщо самі партизанські загони не завжди могли відрізняти та знешкоджувати бандформування, для місцевого населення ситуація видавалася ще більш незрозумілою і страшною. Така плутанина стала ідеологічною підпорою власті, яка кожен кримінальний ексцес записувала на рахунок злодіянь, нібито скоєних націоналістами.

ОУН звинувачували, що вона є фашистською організацією та, як під час війни, так і після, без розбору тероризує мирних громадян. Повстанців оголосили бандитами, нацистським набродом, «україно-німецькими буржуазними націоналістами», що під гітлерівськими прапорами здійснювали проти народу немислимі злочини. Подібні твердження перетворилися згодом на випробуваний засіб радянської пропаганди в боротьбі з усякими іншими уявленнями про визвольний рух українців у роки Другої світової та відразу по її закінченні.

Для розпалювання ненависті простих людей до вояків УПА нерідко влаштовували цілі театралізовані дійства. Для цього влада примушувала захоплених у полон повстанців перед жителями сіл, поблизу яких базувалися їхні загони, у подробицях «зізнаватись» у скоєних злодіяннях. Фіналом таких вистав інколи ставали напади селян на зв’язаних вояків, убивства, видача «бандитів» та їх «посібників» із числа односельців.

Зрештою режим сформував собі необхідну соціальну базу: посилення державного контролю, хоча б і ціною громадянських прав та свобод, схвалювалося достатньо широкими верствами населення, що бачили в злочинності головну загрозу своєму життю і майну.

ПРОВОКАЦІЯ МІЖЕТНІЧНИХ КОНФЛІКТІВ

Гостра ворожнеча та міжусобиці українців і поляків не зникли з приходом радянських військ. У нових реаліях частина польського націоналістичного табору спробувала навіть заручитися підтримкою влади для знешкодження своїх давніх супротивників. Та ставка СРСР була зроблена на прорадянську Армію Людову.

Ось показова для тих часів ситуація. У січні 1945 року силові структури провели операцію в Сновичах – великому, на 578 дворищ, селі Львівської області, яке раніше вважали цілком благополучним. Агентурною інформацією владу забезпечили окремі поляки з числа місцевих жителів. У результаті було захоплено 120 «активних членів» повстанського підпілля, розшукано 104 схрони.

Торжествували «совєти» недовго. За кілька днів УПА нанесла удар у відповідь: усі інформатори, 8 чоловіків та 1 жінка, були піддані болісній страті, а їхні хати спалені. Це мало стати пересторогою кожному, хто зважиться прислужувати окупантам.

Спецгрупи з перевдягнених НКВС-ників, про які детальніше йтиметься нижче, вдавалися до міжетнічних провокацій, щоб зірвати процес зближення між українцями і поляками, які починали співробітничати в боротьбі проти більшовиків. Служба безпеки УПА розслідувала діяльність в Тернопільській області однієї такої групи, що видавала себе за відділ УПА «Мрія». Мерзотники замучили звірячим способом кілька польських сімей і поширили чутки, нібито мають на те спеціальний наказ від командування УПА. Коли групу почали розшукувати відділи УПА, щоб її ліквідувати, вона зникла.

Інша група мала дискредитувати український визвольний рух в очах чехів, які проживали на заході України й добре ставилися, співчували та допомагали йому. У Рівненській області фальшиві упівці пограбували мешканців чеської колонії, звинуватили їх у співпраці з властями, деяких побили, грозили подушити, пиячили, лаялися.

Як пропагандистський козир для залучення запеклих українських націоналістів на свій бік «совєти» спробували використати депортацію польських поселенців. Цинічно підкреслюючи, що новій владі вдалося досягти того, чого не змогли зробити ні німецькі нацисти, ні українські націоналісти, а саме – очистити від них значну частину західних областей СРСР. Мова йшла про горезвісну операцію «Вісла».

Однак, висилаючи поляків з УРСР, влада не зуміла передбачити небажані для себе наслідки. Оперативні співробітники НКВС скаржилися на втрату агентури в Західній Україні. Роботу зі створення мережі інформаторів, яка до того складалася здебільшого з поляків, довелося починати наново. До того ж «совєти» значною мірою втратили на місцях свою соціальну опору, позаяк раніше польська частка населення в багатьох селах доходила до 30% і більше. А головний прорахунок полягав у тому, що силам ОУН-УПА більше не доводилося воювати на два фронти – проти радянських частин і польських партизанів. Тож вони повністю зосередилися на протиборстві московським окупантам.

Узагалі ж, знову процитую Дж.Бурдса: «Усі післявоєнні роки сталінського правління основною тактикою радянської влади було розпалювання ворожнечі між етнічними групами, що давно змагалися між собою за панування в різних частинах Східної Європи. На Західній Україні це означало перш за все використання етнічних українців проти етнічних поляків і навпаки». Мета такої політики очевидна – не допустити об’єднання народів, поневолених СРСР, для спільного протистояння сталінському імперіалізму.

ДІЯЛЬНІСТЬ СПЕЦГРУП

Улітку 1944 року працівник НКДБ з промовистим прізвищем Кащеєв звернувся до наркома внутрішніх справ УРСР В.Рясного з пропозицією створити з колишніх партизанів та перевербованих підпільників «конспіративно-розвідувальні групи». І вже у серпні у практику діяльності органів держбезпеки запровадили «спецгрупи» (з осені 1946-го їх іменували «агентурно-бойовими групами», скорочено – АБГ).

За даними історика Віктора Короля, всього сформували 379 фіктивних повстанських підрозділів, які загалом нараховували близько 6 тисяч осіб.

Вони прямували в ліси, щоб виявляти місця дислокації загонів УПА та за можливості ліквідувати їх вояків. Одним із найпоширеніших методів «роботи» став так званий «легендований допит», здійснюваний під виглядом членів оунівської Служби безпеки. За радянською статистикою, загалом на рахунку АБГ – 1163 вбитих, понад 2000 захоплених та 700 виведених із підпілля учасників ОУН і УПА.

Секретним наказом №0074/0029 від 21.01.1947 р. спецгрупи й усі інші військові та інформаційно-агентурні структури на Західній Україні переходили від МВС під юрисдикцію МДБ. На той момент вони налічували щонайменше 68582 осіб збройного особового складу. Передавалися й приміщення, транспортні засоби, інше майно і фінанси, спеціальні школи для підготовки кадрів у Саратові та Сортавалі, розгалужена ієрархія Головного управління по боротьбі з бандитизмом у Західній Україні, Західній Білорусії, Естонії, Латвії та Литві, а також дві третини персоналу ГУББ на решті території України і Білорусі (зі зброєю, приміщеннями та ін.).

Існує інформація й щодо спецшколи МДБ з підготовки диверсантів для боротьби з УПА, що діяла під Смоленськом. До неї вербували, обіцяючи пробачити співпрацю з окупантами в роки війни, колишніх поліцаїв. Крім них активно рекрутували солдатів Червоної Армії, українців і білорусів, які побували в полоні. Так їм пропонувалося «спокутувати вину перед радянською батьківщиною».

Нерідко під виглядом повстанців НКВС-ники, діючи згідно отриманих інструкцій, тероризували й грабували місцеве населення, здійснювали провокації, вбиваючи вчителів, лікарів, культпрацівників, траплялося, винищували цілі села, спалювали школи. Метою цих злочинів «законної» влади було дезорієнтувати мирних мешканців сіл і містечок, посіяти недовіру та ворожнечу між ними і загонами повстанців, позбавити «партизанку» опори й підтримки на місцях. Служба безпеки УПА намагалася ретельно розслідувати і документувати такі випадки.

Показові слова, з якими диверсанти-провокатори зверталися до селян: старій жінці – «Давай сало, самогонку, сволота, ми воюємо, кров проливаємо за Україну, а ти, така-сяка, самогонку жалієш»; літньому ґазді – «Для мого повстанського загону ти повинен до ранку зібрати горіхів. Не зробиш це – розстріляю».

Одна зі спецгруп, замаскована під повстанців, «спеціалізувалася», як це видно з її звітів, на масових і регулярних зґвалтуваннях жінок! Робили те й інші.

Іноді, щоб морально зломити населення, провокатори навмисно поширювали чутки, що командиром тієї чи іншої групи є відомий у районі керівник повстанців, який нібито перейшов до більшовиків.

Зрештою влада почала розуміти згубний вплив своєї політики. В абсолютно секретній «Доповідній записці про факти грубого порушення радянської законності в діяльності т.з. спецгруп МДБ» від 15 лютого 1949 року, яку Військовий прокурор військ МВС Українського округу полковник юстиції Кошарський направив на ім’я Хрущова, говорилося:

«Органы МГБ … проводят огромную работу по выкорчевыванию остатков украинско-националистического, бандитского подполья, в борьбе с которым хороши все средства и нужны хитрость и изворотливость».

«Министерством Госбезопасности Украинской ССР и его Управлениями в Западных областях Украины … широко применяются т.н.спецгруппы, действующие под видом бандитов «УПА».

Этот весьма острый метод оперативной работы, если бы он применялся умно, по-настоящему конспиративно … способствовал бы скорейшему выкорчевыванию остатков бандитского подполья.

Однако … грубо-провокационная и неумная работа ряда спецгрупп и допускаемые их участниками произвол и насилия над местным населением, не только не облегчает борьбу с бандитизмом, но наоборот, усложняет ее, подрывает авторитет советской законности и бесспорно наносят вред делу социалистического строительства».

Прокурор наводив приклади:

«…спецгруппа, возглавляемая агентом МГБ «Крылатым», дважды посещала дом … Паламарчука Гордея Сергеевича, 62 лет, и выдавая себя за бандитов УПА, жестоко истязала Паламарчука Г.С. и его дочерей…, подвергли пыткам..., подвешивали, вливали им в нос воду и, тяжко избивая, заставили дать показания, что они с органами МГБ связаны не были, а наоборот, были связаны с участниками украинского националистического подполья… На основании полученных таким провокационным путем «материалов» … Паламарчук З.Г. и Паламарчук А.Г. были арестованы».

«…уведен в лес … Котловский Федор … подвергли пыткам, обвиняя его в том, что у него в доме часто останавливаются работники из числа совпартактива и в том, что, якобы, он выдавал органам советской власти бандитов … преследовали цель, путем истязаний и угрозы лишения жизни, заставить Котловского дать показания, что он является врагом советской власти … находился на излечении в больнице с 27 июля по 27 августа … нанесены тяжелые телесные повреждения, с явлениями сотрясения мозга и омертвления мягких тканей тела».

«Михальчук С.В. – инвалид Отечественной войны … его связывали, подвешивали и тяжко избивали, добиваясь таким путем показаний о связи с бандитами. Продержав Михальчука в течении 2-х суток в лесу, участники спецгруппы его отпустили … в течении 7 дней находился на стационарном излечении в больнице».

«Репницкая Нина Яковлевна, 1931 г.р. … подвергнута пыткам … участники спецгруппы тяжко ее избивали, подвешивали вверх ногами, вводили в половой орган палку, а затем поочередно ее изнасиловали. В беспомощном состоянии … брошена в лесу, где ее нашел муж и доставил в больницу … находилась продолжительное время на излечении» (це сталося влітку 1948-го, вік дівчини вирахувати нескладно).

«Насколько жестокими были пытки … свидетельствует тот факт, что Стоцкий с 22 сентября 1947 года по январь 1948 года находился на излечении в Лопатинской больнице и в стационаре внутренней тюрьмы УМГБ по поводу глубоких и обширных язв, образовавшихся в результате физического воздействия на мягкие ткани тела».

«Зацерковная была пропущена через спецбоевку, где будучи избитой и под угрозой повешения, вынуждена была оговорить себя, что состоит в «ОУН» и является станичной».

«Участники спецбоевок МГБ совершают ограбления местных граждан… грабежи, как и другие нарушения советской законности, оправдываются … не только рядовыми работниками МГБ, но и самим Министром тов. Савченко».

Прокурор зауважував, що «подобные факты из деятельности спецгрупп МГБ, к сожалению, далеко не единичны». «Примеры.., повлекшие преступные результаты, можно было бы продолжить, но материалы, которыми располагает Военная Прокуратура, конечно, не исчерпывают всех случаев нарушения советской законности, допускаемых спецгруппами … не каждый случай … находит свое отражение в следственных делах и расследуется … большинство фактов именно не расследуется».

Відтак прокурор робив висновки:

«…действия т.н. спецгрупп МГБ носят ярко выраженный бандитский, антисоветский характер и, разумеется, не могут быть оправданы никакими оперативными соображениями … жертвой их произвола часто являются лица, не причастные к украинско-бандитскому националистическому подполью.

…этот метод работы органов МГБ хорошо известен ОУНовскому подполью, которое о нем предупреждало и предупреждает своих участников. В частности, об этом свидетельствует факт обнаружения у убитого бандита «Гонты» полного отчета о провокационных действиях спецгруппы МГБ в отношении гр-на Котловского…

…кто может поручится за то, что «обработанные» таким провокационным путем лица, не уйдут из под контроля органов МГБ и не совершат террористический акт, диверсию или иное злодеяние…

Насилия и грабежи, даже сам факт появления в населенном пункте спецбоевок, действующих под видом банды … создает у некоторой части населения ложное мнение о том, что бандитское подполье еще сильно, что его следует бояться и т.п.

ОУНовские бандиты терроризируют граждан, желающих вступить в колхозы, но если в селе появляется не ОУНовская банда, а действующая под видом банды спецбоевка, от этого положение не меняется».

АГЕНТУРНЕ ПРОНИКНЕННЯ

Попри необмежене використання нещадного терору влада була не здатна остаточно викоренити націоналістичне підпілля в Західній Україні й приборкати опір на місцях. В умовах величезного розмаху українського руху опору беріївська репресивна система з самого початку постійного страждала від частих і крупних провалів своєї розвідки. Складається враження, пише вчений зі США, що протягом перших 3-х років вторинної окупації краю проводилася безліч випадкових і непідготовлених як слід операцій.

Війна проти добре підготовленого та законспірованого підпілля могла бути виграна тільки за наявності широкої опори режиму з числа сексотів (від «секретный сотрудник»).

Вже у 1946 році кількість резидентів, агентів та інформаторів НКВС-НКДБ у Західній Україні наближалася до 20 тисяч.

Формуючи цю таємну мережу, влада знову ж таки нехтувала елементарними нормами законності та моралі. Зокрема, секретні розпорядження «органів» і зафіксовані Службою безпеки ОУН випадки свідчать про масове використання неповнолітніх. Дітей 12–14 років ловили під час облав, під різними приводами доставляли в райвідділи. Під час допитів підліткам загрожували знущаннями, вбивствами – їх самих або рідні, якщо вони не розкажуть, у чиїх оселях можуть переховуватися бандерівці, хто в селі варить їм їсти, де знаходяться схованки, як здійснюється зв’язок із лісом.

Інший об’єкт підвищеного інтересу становили жінки. По-перше, використання етнічних українок як сексоток мало спровокувати ОУН-УПА до терору і репресій проти своїх же членів. По-друге, як і серед підлітків, поміж них було багато дійсних учасниць підпілля. По-третє, вони теж легше піддавалися шантажу, погрозам розправи з близькими людьми чи спокусам, хоча зламати жінок логічними доводами або залякуваннями застосувати проти них силу було важче, ніж чоловіків.

Як типову Бурдс наводить історію вербування Людмили Фої. 19-річною юнкою, в 1942-му, вона вступила до ОУН. За 2 роки її заарештували «совєти». Дівчина витримала 3 місяці ув’язнення, допитів, насилля та побоїв, а здалася тільки тоді, коли були затримані її батьки – під загрозою застосування тортур щодо них.

Притоку в катівні місцевих жінок також сприяли систематичні облави. Проти непокірних широко застосовувалися повторні арешти.

Після того, як жертва потрапляла до рук професійних катів, із нею чинили, що хотіли. Приклади з доповіді 1946 року Контрольної комісії ЦК ВКП(б) про підсумки перших 18-ти місяців боротьби українських партійних організацій з націоналістичним підпіллям на Західній Україні показують використання насильства як в оперативних, так і в особистих цілях.

Так, допитуючи Міхальську Є., начальник Глинянського райвідділу МВС Львівської області Матюхин зґвалтував її та жорстоко побив. Просидівши під арештом з 27 січня до 18 лютого, вона була звільнена за недоведеністю звинувачень. Крім неї жертвами Матюхина стали ще принаймні 4 дівчини. Усі вони були заарештовані незаконно й звільнені після вчення сексуального насилля і знущань.

Начальник Богородчанського райвідділу МВС Станіславської області Беспалов і його заступник Борисов у лютому незаконно заарештували Снітько М. і Фанегу П. Під час допиту їх били, потім посадили в холодну камеру. Після звільнення від перенесених побоїв Снітько померла. Тіло дівчини 2 дні знаходилося в її квартирі, поки не було виявлене сусідами. Обурені, вони грозили помститися тим із райвідділу МВС, хто це зробив.

Насильство стало невід’ємною частиною радянських методів допиту (офіційно тортури іменували «особливими агентурно-оперативними заходами»). Польський лікар Зігмунт Клуковськи згадував: «У наший камері ми могли іноді чути крики і гучні волання допитуваних, особливо жінок».

Утім виродки у формі правоохоронців, як і в цілому представники влади, муками совісті не переймалися. Затримуючи та жорстоко допитуючи значну кількість жінок і молодих дівчат, слідчі практично кожну з них розглядали як ворога. Відтак, доводить Бурдс, «совєти» «уважали, що українські жінки заслужили будь-які страждання, на які їх не прирекли б». Це була «відплата» жіноцтву – без установлення особистої вини – «за участь у повстанському русі». А «якщо жертви були винуваті, то каральні органи апріорі не могли бути винними ні в яких злочинах проти них, які б репресивні заходи вони не застосовували».

Якщо проти беззахисної жертви нічого не знаходили, в її затриманні влада не вбачала особливої біди. Її ж відпускали – хай побиту та принижену. Зазнані страждання, за логікою катів у офіцерських погонах, мали відвернути жінку від співпраці з повстанцями у майбутньому. Коли ж вона дійсно була винна, то застосовані до неї «заходи впливу» – позбавлення сну та їжі, ізоляція від зовнішнього світу (у тому числі утримання у темноті в одному приміщенні з трупами страчених), брутальне поводження і постійні погрози – могли зламати ув’язнену.

Однак і згода на співпрацю не означала полегшення становища. Кожен рекрут спецслужб мусив підписати особливий документ – присягу на вірність. У ньому, зокрема, йшлося, що навіть найменше розголошення інформації автоматично призведе до смертного вироку не тільки самому агенту, але і його рідним та близьким.

Наступним етапом стандартного методу вербування була вимога здійснити вбивство. І не будь-кого, а знайомої людини, інколи досить близької. Так, 18-річний агент «Галка» скоїла вбивство своєї кращої подруги, а від Івана С. домагалися власноручного забиття рідного брата Петра, між іншим комуніста (це за задумом НКВС-ників мало б полегшити завдання втертись у довіру до повстанців). Удовольнилися тим, що Іван порішив знайомого угорця, котрий утік з угорської армії в період окупації німцями України і переховувався поміж українських селян.

ЕСКАЛАЦІЯ НЕДОВІРИ

Багато повстанців, знаючи, що очікує захоплених у полон, у разі реальної небезпеки віддавали перевагу самовбивству.

Узятих живцем українських вояків беріївські служаки намагалися вербувати на свій бік. Інколи це вдавалося. Крім того, майже постійно в камери до непокірних бранців підсаджували провокаторів, завданням яких було втертись у довіру, вивідати місця криївок, імена людей, котрі підтримували націоналістичне підпілля, паролі, тощо. Далі діяли законспіровані агенти і винищувальні групи.

Підривна діяльність таємної мережі «совєтів» була більш ніж масштабною – активно використовувалися провокації, «приманки»: нібито незахищені групи радянських працівників й активістів, товари, вантажі, буцімто ослаблені конвої, непоховані трупи вбитих підпільників і партизанів. Холодний розрахунок і винахідливість репресивних структур полягали також у вмінні спровокувати поміж підпільників взаємні підозри.

Повстанці ставали жертвами операцій, які радянські органи безпеки називали «дезорганізація» або «розворот». Зазвичай це було фабрикування «доказів» співпраці членів ОУН-УПА з владою (ними могли слугувати, наприклад, підкинуті листи з наклепами-«подяками»).

Іншою поширеною формою дезорганізації стали часті облави, під час яких «підозрюваних» забирали на допит у НКВС – одних затримували на якийсь час, інших відразу відпускали. Нескінченні облави й масові арешти настільки увійшли в ужиток, що у них з’явилася подвійна, якщо не потрійна мета: таким чином приховувалася справжня агентурна мережа, у лавах підпільників сіялися невпевненість і недовір’я, слідчі здійснювали пошук «голки в стозі сіна» – допитуючи багатьох, сподівалися, що «розколеться» хоч би хтось.

Підриваючи довіру людей один до одного, систематична дезорганізація завдавала руху опору нищівного удару. Той самий ефект мало й широке проникнення в націоналістичні структури сексотів. У результаті підозрювати в пособництві «совєтам» починали майже кожного.

Про це мовиться в документах, вилучених в одного з бійців ОУН «Руслана», загиблого у перестрілці із загоном МВС: «Більшовики прагнуть узяти нас зсередини, через агентуру. Це страшний, жахливий прийом: ніколи точно не знаєш, у чиїх руках ти опинишся. На кожному кроці можна чекати агента. Через таку шпигунську мережу робота всіх загонів часто виявляється розкритою».

Результатом підбурювання між собою учасників спротиву стало напруження у стосунках різних груп УПА, особливо з 1947 року. У цей період активізується діяльність Служби Безпеки ОУН, направлена на викриття ворожої агентури. У ситуації постійних активних розвідувальних і підривних операцій, перевербовувань і провокацій з боку «совєтів» підрозділи ОУН-УПА охопила справжня «шпигуноманія». Часто вона не стільки допомагала, скільки шкодила, позаяк «чорні списки» зрадників складалися зазвичай на основі чуток і підозр.

Взаємні перевірки, безпідставні звинувачення, випадки знищення колишніх братів по зброї, зв’язкових, запідозрених у зраді, – траплялося всяке. «Чистки» лав не сприяли зміцненню підпілля і посиленню його морального духу. Помста сексотам з числа місцевого населення теж тільки підривала авторитет руху опору.

Ця ситуація ще успішніше використовувалася владою, яка зумисне кидала тінь підозри на все більше число людей, нерідко – цілковито безневинних.

Як уважає Бурдс, СРСР переміг ОУН-УПА не на полі бою. Таємна війна радянських органів безпеки за проникнення в підпільні формування українського руху опору і знищення його зсередини, за допомогою складної системи внутрішнього шпигунства й агентури, стала основним засобом, завдяки якому з часом була придушена національна опозиція.

РОЗБРАТ

Розколу суспільства на два непримиренні табори слугувала й відправка в райони збройної боротьби радянських службовців, педагогів, медиків, працівників соціальної сфери з центру та сходу України. Переважно із них і створювали беріївські структури мережу сексотів. Наприклад, у таємних розпорядженнях Станіславському обласному Управлінню НКВС-НКДБ категорично заборонялося проводити вербування резидентури з місцевого населення.

Відтак на працівників райрад, інспекторів і директорів шкіл, учителів, керівників театрів і клубів, начальників управлінь соціального забезпечення, охорони здоров’я, завідувачів млинів, молочарен, працівників торгівлі негласно покладалися «додаткові обов’язки». Скажімо, вчителі мусили вивідувати через дітей про розмови батьків удома, візити гостей, інші зовнішні контакти. Чимало з них це робили – хто