Як Решетилівський райсуд закрив корупційну справу Мамая

Упродовж судової епопеї, котра розтягнулася на півтора роки, Олександр Мамай неодноразово заявляв, зокрема й журналістам «Полтавщини», що справу проти нього потрібно закривати «за терміном часу» та без визнання його вини.

І судді Гольник градоначальник приписав вимагання у нього хабара якраз «взамін на закриття провадження по вищенаведеній справі без визнання мене винним» (це – з його заяв 26 січня 2015 року до прокуратури та СБУ).

Заява Мамая про «злочин» судді Гольник

А ось постанова Решетилівського райсуду від 28 жовтня 2015 року: «Провадження у справі про адміністративне правопорушення відносно Мамая Олександра Федоровича за ст. 172-7 КУпАП закрити у зв’язку із закінченням строків накладення адміністративного стягнення».

Вище ж за текстом – детальне обґрунтування того, чому суд не повинен був «з’ясовувати і встановлювати вину чи невинуватість особи в постанові про закриття провадження».

При цьому суддя Беркута послуговувався не стільки нормою закону (п. 7 ст. 247 Кодексу України про адміністративні правопорушення: «Провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю за таких обставин: […] закінчення на момент розгляду справи про адміністративне правопорушення строків, передбачених статтею 38 цього Кодексу»), скільки «думкою, викладеною у Науково-практичному коментарі Кодексу України про адміністративні правопорушення під ред. Р.А. Калюжного, А.Т. Комзюка, О.О. Погрібного та ін.».

Ще більше враження на голову Решетилівського районного суду справила «думка», «викладена в науковій праці Токаревої К.С. «Правові наслідки закінчення строку накладення адміністративного стягнення згідно законодавства України».

Гадаю, що Леонід Григорович Беркута був би спантеличений, дізнавшись, що автор цитованої ним статті – не якийсь корифей юридичної науки, а науковець-початківець, на той момент – аспірантка. Це була її перша публікація з досліджуваної проблематики. Вийшла друком стаття у збірнику «Наукові праці Національного авіаційного університету», серія «Повітряне і космічне право» (2013. – Т. 4, № 29).

Небесних, якщо не космічних, правових висот сягнув Беркута, виписуючи своє рішення

Між іншим, Токарєва уважала за доцільне збільшити термін притягнення правопорушника до адміністративної відповідальності, бо «Надто короткий строк призводить до поширення в суспільстві небезпечного відчуття безкарності за вчинені порушення».

Крім того, авторка статті, яка лягла в основу постанови Решетилівського суду, визнавала, що в «прийнятті рішень про закриття провадження у зв’язку із закінченням строків накладення адміністративного стягнення, суди не мають єдиної правової позиції». І наводила цілковито протилежні приклади судової практики. Зокрема описувала випадок, коли апеляційний суд, дослідивши обставини справи, встановив винуватість особи, але закрив справу через закінчення строку накладення адміністративного стягнення.

Також Ксенія Сергіївна твердила: «Чіткої вказівки на те чи необхідно судді здійснювати ці дії, в тому числі встановлювати відсутність чи наявність вини, якщо строки накладення адміністративного стягнення закінчились, у законодавстві України немає».

Аспірантка Юридичного інституту Національного авіаційного університету лише пропонувала своє бачення: «На наш погляд, найбільш доречним є те, що суд не має права з’ясовувати обставини скоєння правопорушення та визнавати особу винною чи невинуватою».

Коли ж Токарєва підготувала текст дисертації, вона дійшла висновку, що «у разі закінчення строків накладення адміністративних стягнень доведення вини чи невинуватості особи повинно здійснюватись в окремому порядку передбаченому цивільним процесуальним законодавством» (Токарєва К.С. Правові наслідки закінчення строку накладення адміністративного стягнення: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук: спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право». – К., 2015. – 22 с.).

Однак це лише пропозиції одного з представників юридичної науки. Не більше! Навіть у класичні часи Римської імперії, коли юристам було надано право офіційного тлумачення законів, мова йшла про окремих фахівців – найбільш видатних.

У 426 році було прийнято закон «Про цитування юристів». Він гласив, що в основу судового рішення можна покласти твори Папініана, Павла, Ульпіана, Гая, Модестіна і тих правників, на кого вони посилались.

При суперечностях у висловлюваннях зазначених юристів з конкретних питань перевага віддавалась думці більшості. За однакової кількості голосів вирішальною визнавалась точка зору Папініана.

Токарєва аж ніяк, принаймні поки що, на Папініана не тягне. При всій повазі до неї.

До речі, про Емілія Папініана. За вміння розв’язувати найскладніші юридичні казуси він дістав прізвисько Блискучого. Водночас він був одним із найстійкіших і наймужніших поборників законності та справедливості. За що й поплатився. Власним життям.

Славетний вчений-правознавець був вихователем і вчителем юного Каракалли, який пізніше став імператором. Убивши свого молодшого брата, Каракалла поставив вимогу перед Папініаном виправдати це злодійство юридично. Проте дістав відповідь: «Легше скоїти братовбивство, ніж виправдати його». За наказом імператора Папініан був страчений.

Як бачимо, і Беркуті далеко до Папініана.

Це суддя Леонід Беркута в засіданні по справі Мамая 1 жовтня

А це – барельєф Папініана в будівлі Конгресу США

Якби голова Решетилівського районного суду глибше познайомився з науковою розробкою питання, він би пересвідчився, що ідеї молодої дослідниці йдуть у розріз з точкою зору багатьох знаних в Україні юристів. Наприклад, група авторів книги, присвяченої особливостям судового розгляду справ про адміністративні правопорушення, наполягає, що закрити справу на підставі ст. 38, п. 7 ст. 247 КУпАП можна лише в тому випадку, коли вина порушника в учиненні адміністративного проступку доведена судом (Особливості судового розгляду справ про адміністративні правопорушення: науково-практичний посібник / М.В.Лошицький, В.І.Бобрик, С.О.Короєд; кер. авт. кол. М.В.Лошицький. – К.: МП Леся, 2010. – С. 215).

Керівником авторського колективу цього видання був ректор Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ Михайло Васильович Лошицький, полковник міліції, доктор юридичних наук, професор.

Цікаві ідеї трапилися мені й при знайомстві з науково-практичним коментарем до Кодексу України про адміністративні правопорушення, з «думкою» якого звіряв своє рішення суддя Беркута (Калюжний Р.А., Комзюк А.Т., Погрібний О.О. та ін. Науково-практичний коментар Кодексу України про адміністративні правопорушення. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – 781 с.):

«При здійсненні органами і посадовими особами провадження в справах про адміністративні правопорушення важливим є такий вплив як на правопорушника, так і на інших громадян, що викликає у людини бажання додержуватися законів, бути законослухняним громадянином. Це сприятиме зміцненню законності, що також є одним із головних завдань провадження в справах про адміністративні правопорушення».

Чи сприятиме постанова Беркути означеній меті – питання риторичне.

На жаль, суддя Решетилівського районного суду вибірково застосував норми права, знехтував усталеною судовою практикою, закріпленою рішеннями Верховного Суду України.

Так, ст. 245 Кодексу України про адміністративні правопорушення визначає завданнями відповідних проваджень, поміж іншого, своєчасне, всебічне, повне і об’єктивне з’ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом.

Ст. 280 того ж Кодексу конкретизує ці завдання та стверджує, що орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов’язаний з’ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з’ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

На цих вимогах вітчизняного законодавства базувалися й постанови Голови Верховного Суду України. Зокрема, від 22 серпня 2005 року, в якій говорилося: «закриття справи на підставі ст. 38 КУпАП допустимо лише у випадку доведеності вини особи у вчиненні правопорушення за умови забезпечення при розгляді справи всебічного, повного й об’єктивного з’ясування всіх обставин, що мають значення для вирішення справи, з дотриманням процесуальної форми її розгляду, визначеної законом».

В іншій постанові, від 6 вересня 2005 року, зазначалося: «суду необхідно мати на увазі, що закриття провадження у справі на підставі ст. 38 КУпАП допускається лише у випадку доведеності вини особи у вчиненні правопорушення за умови забезпечення при розгляді справи всіх вимог матеріального та процесуального закону» (обидві цитати наведені за виданням: Судова практика у справах про адміністративні правопорушення (2003–2005 рр.) / За заг. ред. В.Т.Маляренка. – К.: Юрисконсульт, 2006. – 498 с.).

Якщо б у ході судового розгляду було встановлено, що громадянин Мамай не скоював корупційне діяння, суд мусив би закрити провадження у справі, але за ч. 1 ст. 247 КУпАП, тобто за відсутністю події та складу адміністративного правопорушення.

Утім, діючи ситуативно, Мамай власними зусиллями прирік себе на довічні підозри у вчиненні ним корупційного правопорушення.

Невинна людина сама б прагнула, щоб суд розглянув усі обставини справи і з’ясував її непричетність до порушення закону. Отримавши ж таке рішення, намагалася б якомога швидше його оприлюднити.

Інакше повів себе Мамай. Здобувши у розпал виборчих перегонів, здавалося б беззаперечний козир, він не скликав брифінг, не прийшов на телевізійні канали. Навпаки, намагався замовчати цей факт.

Отож і виникає до полтавського градоначальника чимало запитань. Найперше, виграв він судову справу чи «прикрив» її, скориставшись тим, що після першого туру виборів міських голів увага громадськості та ЗМІ була прикута до підрахунку голосів і ймовірних порушень виборчих процедур? Відтак і проґавили як перші, так і другі, судове засідання 27 жовтня та оголошення постанови суду наступного дня.

Хочеться з’ясувати також в Олександра Федоровича, чому він майже півтора роки бігав від суду, чому втікав із засідань, куди його приводили силоміць співробітники міліції? До речі, на суд під головуванням Беркути прибули і сам правопорушник Мамай, і його представник Ковжога. Чи з жінками-суддями не вдавалося домовитися?

Корупційна пляма на біографії Мамая залишиться назавжди.