Ще один пост про політку і політиків

Вітаю вас, дорогі друзі, усі читачі мого скромного бложка ) Можу розкрити вам свою маленьку таємницю : коли в мене є невиконані обов’язки та недотримані обіцянки, мене це сильно гнітить і сильно заважає жити. То ж при першій нагоді я намагаюсь виконати все невиконане, та наздогнати все недогнане). Тож, коли в мене залишилось кілька ваших коментарів, на які я ніяк раніше не прореагував, то це означало лише одне – десь там, дуже далеко, на самому краєчку інтернету, мене уперто гризе сумління. Не в силі зносити більше цих тортур, я повертаюсь до нашої розмови, яка насправді, мені чим далі, тим більше подобається :).

Для тих забув, чи узагалі не читав попереднього тексту, пригадаю, що там ми розпочали розмову про політику і політиків. Ну, а ще, торкнулись такої болючої для усіх вас теми попівського грошолюбства.Ось тут адреса на попередній пост↑  Якщо ж ви читали попередній запис, то пропустіть цей абзац, і читайте далі. Хоча, здається, я щось пізно вас про це попередив )) Отже, я продовжую.

Питання політики, - це завжди питання зв’язку теорії християнського життя з її практикою. Мало називати себе християнином, потрібно ним реально бути. Мало називати себе політиком – потрібно бути представником народу, його голосом, очами та руками, потрібно бути його слугою, адже без цього – шляхетне мистецтво політика перетворюється у фарс та пародію. Ви, напевне, і самі не раз зустрічали випадки, коли рівень довіри до більшості представників конкретних професій призвів до дискредитації професії в принципі. Скажімо, суди, податкова інспекція, міліція, митна служба. Всі вони для більшості українців давно втратили будь-яку повагу та авторитет. Звісно, що й серед працівників згаданих професій є цілком порядні та щирі люди, можливо навіть знайдеться там кілька десятків альтруїстів. Одначе, той їх нікчемний відсоток, не дає нам узагалі права й брати їх до уваги ) 

Порядність – це страшний дефіцит. І ось тут я хочу показати саму суть проблеми : проблема не в політиках і в міліціонерах, суддях чи митниках. Проблема у ставленні кожного з них до своїх професійних та християнських обов’язків. Формально, всяка публічна особа, яка має певний вплив на соціум уже є політиком чи то Боно з U2 чи то Папа Римський. Бути політиком – це ж зовсім не вада і не гріх. Інша справа, що, відсоток чесних людей в політичній машині жалюгідно малий. Однак, напевне, для того щоб мати можливість мати прибуток з власної роботи, і можливість згодом керувати народами (а для чого ж іще стають політиками?) потрібно пройти через дуже багато моральних принципів, переступити через себе та своє “Я”. А людина, яка відмовилась від самого себе заради таких ілюзорних речей, позбувається з точки зору християнства самого основного – себе як особистості. Ти просто частина якоїсь партії, або просто “Лідер”, чи навіть, просто “Вона”. Нічого того, що було тобі з часів чудової та цнотливої юності не залишилось. Все “своє” політики зміняли на все “партійне”, “ідеологічне” чи “корпоративне”. Тому, з цього погляду, таким людям, навряд чи можна вірити взагалі: як може людина думати про вас, якщо вона більше не думає навіть про саму себе. Ну, тобто, вона думає про свій гаманець, чи рахунки в банках, але не про себе з позиції вічності. Це ж очевидно. От ви, ніколи не помічали разючої схожості поведінки політиків, та звичайних бандитів? За винятком випадків, коли “готових” бандитів уже роблять депутатами, все ж більшість з них стають такими уже за час свого правління. Чому? Тому, що вони переломлюються системою. Системою, у котрій по-суті, “похоть плоті, похоть очей та гордість житейська” – ключові людські пріорітети. Люди без думок про справжні речі у будь-якому середовищі стають тваринами. Ну, поки досить з цих політиків – загато їм честі. 

Давайте краще повернемо нашу розмову трохи в інше русло. Співпраця політиків і Церкви. Це дуже тонке, а тому часто болюче питання. Як ми вже наголосили раніше, проблема політики не у ній самій, але в нечестивий політиках та політиканах. Треба розуміти, що в наш час політикою займаються не просто політики, але політтехнологи. Спеціально для цього навчені люди. Тобто, здається, що переважна більшість людей, яких ви бачите на екрані своїх телевізорів чи у ЗМІ – це лише вдавані політики, професійні актори, які по-суті, нічого глобального самі не вирішують.

Особисто я не сильно вірю в ідеї “всесвітнього політичного заговору”, “жидомасонські козні”, чи щось подібне, однак для мене досить очевидним є те, що сучасна влада, і політична діяльність не лише України, але й багатьох інших держав світу має тенденцію до поступової концентрації в одних руках. Ну, поки що, таких рух є достатньо. Однак прийде час, що світом по-справжньому будуть керувати усього кілька родин. Але це в майбутньому. Сьогодні ж політичні ігри – це всього лиш дитячі забавки, що досягають свого апогею не в “Верховній раді”, і не в кінцевому добробуті народу, а десь між показовими депутатськими сварками на “Свободі слова”, і її продовженнями у київських пабах, більярдних залах, та ресторанах. Люди-маріонетки, звані депутатами, насправді не мають чого між собою сваритися. По-перше, вони завжди готові “перепродатися дорожче” у табір конкурента, а по-друге, вони і так нічого не вирішують. Просто виконують роль декорацій, сворюючи хоча б якийсь вигляд потрібності такої української влади в приципі.

То ж чи може нині Церква співпрацювати з такими людьми? Я думаю, і може, і повинна. Справа у тому, що ніхто з реальних політичних лідерів не думає, що його влада вічна. Тож бачучи Церкву як єдину справжню об’єднуючу силу, кожен лідер завжди мріє продовжити своє царювання за чужий рахунок. Тож, вкладення ним реального капіталу в вирішення церковних питань може бути досить перспективним вкладенням у власне політичне майбутнє. Партії мають досить хиткий авторитет. Церква має авторите стабільний. Тому, хоча б з таких цілком меркантильних інтересів багато хто з політиків вимушений прийти до Церкви. Воїстину, шляхи Господні незбагненні!

У свою чергу, й Церква, як видима боголюдська організація, для своєї “нормальної” життєдіяльності потребує і легалізації свого статусу в країні. Звісно, можна існувати і нелегально, можна бути гнаним та пригнобленим, одначе це винятки з правил. Нормальне життя людини тоді коли вона здорова. Церква і політика – в цьому звязку дуже тісно повязані між собою. Влада може поставити Церкву в такі умови, у яких її відкрита діяльність може бути неможлива, а може й навпаки - усіляко сприяти зміцненню церковного авторитету. Цими взаємними “слабостями” завжди і всюди користалися як одні, так і інші. Особисто я переконаний, що при розумному підході – це може мати спільну користь, а значить реальну користь для самих людей.

Досвід Росії в цьому – унікальний та показовий. Він показує як не треба робити. Злиття церковних і владних структур в єдине ціле могло стати єдиним справжнім шляхом влади повернути роками втрачений авторитет за рахунок РПЦ. Одначе, явний “перегін палки” призвів до зворотнього шляху – РПЦ заразилася від кремля усіма тамтешніми заразами. З хворого і донора тепер маємо уже цілих двох інфікованих. Вони, звичайно, же будуть довго жити. Але в цьому і вся наша небезпека. Поки живуть – доти і поширюють свою заразу. Це загальна проблема РПЦ, і подвійна проблема УПЦ Московьского патріархату. Мало їм власних проблем, так тепер ще йпостійно “відмазуватися” якось треба за недолугу політику Кремля, і то у Києві, столиці України, на вулиці Івана Мазепи! Ой, вибачте, тепер уже Лаврській. Ніяк не звикну. )

Київський Патріархат в цьому плані нічим не кращий. “Ми будемо підтримувати тих, хто буде підтримувати нас”. Дуже цинічна заявка від тамтешнього патріарха Філарета. Правда, він знає, що це дуже зручний і тактично вірний політичний хід. Одначе, він межує з християнською чесністю та порядністю. Людей у їхніх гріхах дуже часто підтримує сам диявол. Майже завжди. Тому, підтримувати диявола було б якось некошерно.

Ну, а католики... У них своя політика. Ви повинні знати її ще з курсу біології. Там тема називалася “про мімікрію”. Сенс католицького світосприйняття, його ключові цінності та пріорітети полягають у побудові будь-яким способом міцного земного царства під керівництвом Папи. Байдуже якими методами і засобами. Підступи і зради? Запросто! Брехня та лукавство? Без проблем! Той хто бажає про це дізнатись більше – відсилаю до підручників з історії. Так от, в нашій Україні католицька Церква, зокрема УГКЦ виставляє себе національною. Насправді це глибоко суперечить духу католицизму. Католицизм – це всесвітня єдність християн, поза всякими географічними та національними рамками. Я пригадаю, що переважно Папами завжди ставали італійці, а до останнього часу у світі молились лише на мертвій латинській мові. Це мало б зміцнити духовну єдність католиків. Саме слово “католицизм” і означає саме це –– претензії церкви на її вселенськість, наднаціональність. Але що не зробиш заради власного “добра”. Брехня, як навчали єзуїти, з добрими намірами брехнею і не вважається.

Мене ще запитували думку про “Братство” Корчинського... Ну, що я можу сказати. Мені у чомусь навіть дуже симпатичний його хитрий норов, та провокативний розум. В мене такого немає, і ніколи не буде. Одначе, захоплюватись ним було б так само нерозумно, як захоплюватись умінням базарного шулера вправно переставляти наперстки, щоб обдурювати нещасних жертв. Я ніколи не чув, щоб Корчинський хоча якось реально фізично постраждав за свою діяльність. А це значить, що він не політик, а бутафорний проект своїх господарів. Ним ніхто не цікавиться з конкурентів, його не купляють і не виманюють. Це значить, що він у достойних та грошовитих власників. А хлопців з “Братства” мені часом дуже шкода. Відкрита маніпуляція робить з них жертв звичайнісінької тоталітарної секти.

Щось я нині розписався :) Давайте тоді про багатодітність, аборти, знову ж таки, поганих попів, поговорімо наступного разу. Ну, а ще, я традиційно очікую на ваші запитання у коментарях.

Бувайте  усі здорові! З Богом!