Полтавський інститут народної освіти: до 105-річчя з часу створення

Ще навесні 1920 р. було проголошено рішення про ліквідацію старої вищої школи і початок діяльності інститутів народної освіти (ІНО).В основу діяльності ІНО в Україні було покладено декрет про ВНЗ РРФСР, підписаний В. Леніним 2 вересня 1921 р. У ньому вказувалися основні завдання функціонування ВНЗ і визначалася структура управління інститутом на колегіальній основі, з участю представників від студентства. Система освіти у 1920-х роках передбачала значне розширення кадрового складу освітян, створення нової системи підготовки та перепідготовки педагогічних і науково-педагогічних працівників. Ця система ґрунтувалася на тому, що на педагогічній роботі як у початковій, так і в семирічній школах мають працювати вчителі з вищою освітою. Задля цього в Україні були створені педагогічні навчальні заклади двох основних типів – інститути народної освіти (ІНО) та вищі трирічні педагогічні курси [2]. Трирічні педкурси (пізніше - педтехнікуми) готували вчителів для початкової школи, а ІНО з трирічним терміном навчання – учителів для другого концентру: семирічок, профшкіл, робітфаків і технікумів. Загалом у 1920-х роках в Україні функціонувало тринадцять вищих педагогічних навчальних закладів – інститутів народної освіти, серед яких був і Полтавський ІНО. Відповідно до загальних положень їх уставу, затвердженого Управлінням вищих шкіл Народного комісаріату освіти (НКО), головним завданням нових навчальних закладів мала стати підготовка робітників дошкільного, шкільного і позашкільного виховання [3].

Полтавський інститут народної освіти (ПІНО) було створено у квітні 1921 р. як вищий педагогічний навчальний заклад шляхом об’єднання двох навчальних закладів – Полтавського історико-філологічного факультету та Полтавського вищого українського педагогічного інституту. В цей же час у Полтавській губернії також було зорганізовано мережу педагогічних курсів. У 1922/23 н.р. діяло 20 педкурсів, в 1924/25 – тільки 9. Постановою РНК від 9 липня 1925 р. педкурси перейменовані у педагогічні технікуми, які теж мали статус вузів.

Очолювала ПІНО  інститутська рада, яка складалась із відповідних працівників інституту, представників місцевого Губернського відділу народної освіти та студентів. До її компетенції належали питання навчальної, адміністративної та господарської діяльності. Навчальні плани, кількість викладачів і студентів, різноманітні положення й інструкції, що регулювали внутрішнє життя інституту, затверджував Укрголовпрофос НКО. Крім підготовки учительських кадрів, тобто головного свого завдання, ПІНО готував учителів для професійної освіти і дитячих позашкільних установ.

Першим ректором ПІНО у квітні 1921 р. було обрано професора словесності В.О. Щепотьєва, однак він так і не приступив до виконання своїх обов’язків, і не підписував офіційних документів (як писав сам, через «перетомленість серця»). Обов’язки ректора до березня 1922 р. виконувала проректор Н.Ю. Мірза-Авак’янц [4], на той час – дружина одного з керівників полтавської Губосвіти  – Браташевського.  Причин того, що В.О.Щепотьєв не був фактичним керівником закладу було декілька (у т.ч. невдоволення Наркомату освіти тим, що ректор не тільки не був комуністом, а ще й восени 1920 році заарештовувався за «антирадянську діяльність»). 
 

Матеріали архіву зберегли перший штатний розпис інституту, поданий на затвердження 10 квітня 1921 р. Спочатку ІНО мали право на власний розсуд розбудовувати свою внутрішню структуру. У перший рік своєї роботи ПІНО він мав два відділи: природничо-математичний (декан – В.Ф.Ніколаєв) і словесно-історичний (декан – І.В.Лебединський). Однак процес поділу інститутів в УСРР став фактично некерованим, саме тому у червні 1921 р. НКО запровадив постанову про можливий поділ ІНО лише на два факультети: соціального виховання і професійної освіти. В ПІНО функціонував лише один факультет – соціального виховання. Термін навчання складав 3 роки. Студенти навчалися 6 днів на тиждень з навантаженням 72 години (48 год. теоретичних і 24 год. практичних). Навчальні плани ПІНО були затверджені Управлінням професійної освіти Народного комісаріату освіти. Більше 50 % від навантаження студентів складали дисципліни професійної та практичної підготовки, ще 30 % складали загальноосвітні предмети (загальна географія, географія України тощо)  і 20 % – дисципліни політичної та соціально-економічної підготовки (сюди ж належала й економічна географія). Отже, студенти вивчали ряд обов’язкових предметів, насамперед, ідеологічного спрямування: історію революційного руху, історію класової боротьби, згодом історичний і діалектичний матеріалізм. Викладання цих предметів, як правило, доручалося ректорам-комуністам. 

Архівні матеріали показують нам перший склад професорів і викладачів ПІНО. Кадровий склад інституту в цей час перебував на стадії формування. Як видно з цього документу, в ПІНО на момент його утворення було досить багато вакантних посад професорсько-викладацького складу, серед професури було досить багато викладачів Харківського інституту народної освіти (колишнього Харківського університету). Разом з тим, слід зазначити, що ряд з них лише декілька раз бував у Полтаві з лекціями. Згодом професорсько-викладацький склад інституту було сформовано з місцевих науковців та педагогів, а практика залучення професури з Харкова практично припинилася. 

Що стосується географічних дисциплін, то на самому початку 1920-х років тут працювали професори кафедри загального землезнавства та географії України: К.В. Дубняк – відомий український географ, теоретик української економічної географії та географічного краєзнавства; Ф.Т. Матвієнко-Гарнага – один із лідерів районної школи в українській економічній географії першої половини ХХ століття, основоположник краєзнавчого та районного напрямків у науці; М.М.Самбікін – фундатор української агрометеорологічної науки. 

20.07.1921 р. були опубліковані Правила прийому до ПІНО [33]:

§1 До ПІНО приймаються особи, не молодші 18 років, відряджені профспілками, парткомами і комнезамами, а також червоноармійці, відряджені Губполітосвіти.

§2 Всі вступаючі до ПІНО повинні скласти іспити: 1) письмова робота на тему загального характеру, 2) алгебра, 3) геометрія, 4) природознавство, 5) всесвітня історія… 

§3 В першу чергу приймаються всі практичні працівники освіти з не менш як однорічним педстажем; в другу – особи, що належать до індустріального чи сільськогосподарського пролетаріату та мають двохлітній виробничий чи громадський стаж; в третю – всі інші.

§5 Розподіл вакансій за відрядженнями від повітів Полтавщини  (по 20 … 40 осіб).

§6 Розподіл вакансій між іншими губерніями України (Кременчуцька – 75, Запорізька – 30, Донецька – 25, Чернігівська – 10, Харківська – 10).

Заяви приймалися з 1 по 31 серпня, іспити – з 1 вересня, заняття починались 10 вересня. В 1921 р. бажаючих вступити до ПІНО виявилося 706 чоловік, однак реально приступило до навчання 539 осіб, з них 235 на природничо-математичному відділі й 304 на словесно-історичному [5].

За час існування ПІНО неодноразово змінювалася його внутрішня структура. Нагадаємо, що в структурі ПІНО в 1921/1922 н.р. було два факультети: словесно-історичний (з мовно-історичним та літературно-мистецьким відділами) та природничо-математичний (з математичним і природничим відділами). 

Наркоматом освіти були запропоновані для апробації перші навчальні плани підготовки студентів природничо-математичних відділів ІНО. 

В умовах переходу до трудової школи та активного розвитку в Україні краєзнавчого руху на початку 1920-х років, програми підготовки учителів природознавства та географії в Полтавському ІНО починають орієнтуються на місцеві матеріали, впровадження краєзнавчий принцип у викладанні географії.

Професорсько-викладацький склад ПІНО на кінець 1921/1922 н.р. складався з 30 лекторів, із них було 10 професорів і 20 викладачів. 
 

Заняття в ПІНО до 1924 р. проводилися тільки ввечері з 17 до 22 години, оскільки більшість студентів працювало в реальному секторі економіки. Також це було пов’язано з розкладом руху поїздів, оскільки на початку існування ПІНО не мав власних у достатній мірі власних викладацьких кадрів, а тому ряд дисциплін викладалося професорами Харківського інституту народної освіти. 

Матеріальне становище студентів було надзвичайно складним. Постійний заробіток мала лише незначна частка студентів (близько 22 %), решта працювала на поденних роботах [9]. Найбільш складною матеріальною проблемою для студентів була відсутність житла. Так лише в 1923 р. було відкрито гуртожиток «Інтернат іновців», однак у ньому могло одночасно жити лише 32 студенти. У грудні 1923 р. ректор О.В. Ходак писав, що житла потребували ще 60% студентів. Столів для кабінетів не вистачає (є 50% від потреб), парт мало (25% студентів стоять). Викладачів із інших міст запросити неможливо за відсутністю житла.  Тому кількість студентів, навіть впродовж одного навчального року, суттєво змінювалася в бік зменшення. 

Більшість ІНО в Україні на початку 1920-х рр. очолювали професори з класичною університетською дореволюційною освітою, яку отримали ще в Російській імперії, або ж в авторитетних університетах Європи. Саме тому було прийнято рішення НКО про призначення політкомісарів у ті вищі навчальні заклади, де ректори не були комуністами. Політкомісари здійснювали партійний контроль над ІНО. 7 березня 1922 р. наказом НКО УСРР за № 2681 ректором ПІНО  було призначено професора-історика І.Ф. Рибакова, при політкомісарові М.С.  Гавриліву.
Після М.С.Гавриліва, у 1923 р. обов’язки політкомісара  ІНО виконував студент-комуніст Яким Кожевник. Політичні комісари залишились у вузах, як контролююча ланка, до жовтня 1925 р., відколи, згідно з розпорядженням Наркомату  освіти, посада при вищих навчальних закладах скасовувалась [14].

На початку 1922/1923 н.р. відбулася внутрішня реорганізація ПІНО. На першому курсі тепер єдиного факультету соціального виховання студенти не розподілялися за напрямками підготовки і вивчали спільні дисципліни. А з другого курсу починалася фахова (спеціальна) підготовка за трьома секціями: математичною, природничо-географічною, гуманітарною [8].

Відбулися зміни й у організації навчального процесу. Свідченням цього є навчальний плану факультету соціального виховання, що складався з трьох секцій – математичної, природничо-географічної та гуманітарної. 

У квітні 1923 р. ректором ПІНО призначений комуніст О.В. Ходак [16] (за іншими даними, які здаються нам більш достовірними, приступив до виконання службових обов’язків на початку 1923/1924 н.р.).

Із причини матеріальної незабезпеченості,  близько 20 % студентів кожного року залишало інститут, а до третього курсу вибувало 50 % студентів. Матеріали архівів містять також чисельні матеріали про звернення адміністрації ПІНО до керівництва НКО щодо збільшення стипендіального фонду інституту. 

Навесні 1923 р. випущений так званий «ліквідаційний курс» (зібраний зі студентів, які вступили до інституту ще в роки громадянської війни, і настрій яких вважався «агресивно-петлюрівським»), тому чисельність студентів зменшилася наполовину. Відбулися й зміни викладацького складу (зміщені ректор І.Ф. Рибаков, декани Л.М.Степанов і Р.В. Кутєпов; у 1923-1924 р. число викладачів зменшилося із 38 до 20 – зокрема тих, хто працював ще на історико-філологічному факультеті, і, як вважалося, противився процесам «педагогізації» і «соціалізації» ПІНО). Крім зменшення числа студентів, була ще одна причина скорочень: новий ректор О.В.Ходак зобов’язав викладачів працювати тільки в ПІНО, й не суміщати роботу в інших навчальних закладах. За умов низької заробітної плати (100-120 крб.), що забезпечувала тільки напівголодне існування, це було не вигідно викладачам, які звільнялися.

Із 1922/1923 н.р. в школах і вишах практикувались так звані «комплексні програми навчання», які в різних варіантах домінували майже 10 років. 

Станом на початок 1923/1924 н.р. в структурі інституту продовжував функціонувати один факультет – соціального виховання (декан О.Т.Бузинний), який мав уже два відділи: дошкільно-клубний та шкільний. У складі шкільного відділу виокремлювалося три секції: математична, природничо-географічна та гуманітарна. Починаючи із 1923 року в ІНО з’явилося право самостійно розробляти власні навчальні плани, які погоджувалися з Управлінням професійної освіти Народного комісаріату освіти (НКО).

ПІНО не став виключенням серед інших вузів щодо перебудови навчальної роботи, шляхом запровадження нових систем навчання. Єдиною правильною й водночас універсальною системою було визнано «Dalton-Plan» у формі лабораторно-бригадної системи організації навчального процесу (кабінетне «пропрацювання» знань тощо). Але слабка лабораторна база ПІНО, несприятливі умови для самостійної роботи студентів, низький рівень їхньої попередньої підготовки, ігнорування ролі лекцій, применшення ролі викладача призводили до зменшення відповідальності студентів і зниження якості знань.

Починаючи з лютого 1924 р. починає видаватися бюлетень ІНО з метою подачі коротких відомостей про життя інституту. Редагували Бюлетень ПІНО І.Ф.Рибаков, Г.Г. Ващенко та А. Кособуцький (студент). Також було організовано і видання наукових записок ПІНО.

Ще в лютому 1923 року циркулярним розпорядженням Головпрофосвіти УРСР (відповідно до рішення його колегії від 10.01.1923 р.) в інститутах були створені предметні комісії, що об’єднували подібні цикли дисциплін різних кафедр. До складу комісій входили як усі викладачі, так і студенти (50%). Одним із завдань комісій була розробка й затвердження навчальних планів і програм. Предметні комісії діяли під загальним керівництвом декана й факультетської комісії. Голова комісії обирався із числа професорів. Однією із функцій комісії була рекомендація до обрання викладачів на посади.

Наказом НКО УСРР від 23 листопада 1925 р. ректором ПІНО було призначено військового лікаря, комуніста без вищої освіти М.Х. Фарбера. Останній керував роботою ПІНО до вересня 1930 р. Це був найбільш стабільний і результативний етап в історії ПІНО.

Студенти інституту навчалися протягом трьох років, однак починаючи з 1926 р. ПІНО було переведено на чотирирічний термін навчання (з цього ж року система «командировок на навчання» в інститути осіб, яку мали іноді тільки початкову освіту, була замінена конкурсом за результатами екзаменів, хоч класовий підхід до комплектування складу студентів залишався). В 1926/ 1927 н.р. було здійснено останній випуск студентів, які навчалися за трирічним планом, а студенти третього курсу були залишені ще на 1 рік в інституті [23]. 

У 1926 р. структуру ПІНО дещо реорганізовано: в 1926/27, 1927/28 н.р. діяв один факультет соціального виховання зі спеціалізацією на ІІІ-му курсі за трьома напрямками: фізико-математичним, суспільствознавчим (історія і філологія), агробіологічним (природознавство з елементами географії). 

Випускники ІНО мали право працювати учителями трудових шкіл старшого концентру (5-7 класи). Згідно номенклатури НКО УСРР Полтавський ІНО був базовим вищим навчальним закладом з підготовки учителів для Полтавської, Лубенської та Кременчуцької округ. 

1 липня 1926 р. ПІНО були організовані урочистості з приводу святкування п’ятирічного ювілею відкриття інституту. 

Штат викладачів в ІНО був малочисельним. Станом на літо 1927 р. було усього 8 посад професорів II-ї категорії і 4 посади викладачів I-ї категорії, а також 10 нештатних викладачів, та 6 лаборантів при відповідних кабінетах. Із 246 студентів стипендію від держави отримували всього 28 осіб (по 10 крб., що не забезпечувало прожитковий мінімум), ще 93 – від  установ. У гуртожитках жили 90 осіб. Початковий рівень підготовки студентів був низьким.

До літа 1927 р. інститут працював ще в непристосованих маленьких приміщеннях. Але й за таких скрутних побутових умов діяло 11 науково-допоміжних установ (кабінетів і лабораторій). 

Тільки перед 1927/1928 н.р. ПІНО отримав приміщення сучасного корпусу № 1 (колишній провулок Кірочний 2; тоді – вул. Крупської, потім - Інститутська, зараз – Остроградського). В наступні роки це дало можливість значно збільшити штат викладачів і набір студентів. У жовтні 1928 р. в інституті працювали вже 73 лектори, навчалися 512 студентів та було прикріплено 50 екстернів.

У вересні 1927 р. в зв’язку з реорганізацією навчального процесу індустріальної (фізико-математичної) секції та введенням до навчального плану нових дисциплін, зокрема фізичної географії, астрономії і геодезії із підпорядкування Центрального (краєзнавчого) музею у склад ПІНО за рішенням НКО УСРР передано  астрономічну обсерваторію.

За даними ректора, станом на літо 1927 р. 80% всіх випускників ПІНО працювало в школах; 15-16% – в інших вузах (у т.ч. педтехнікумах). 

Поряд з педагогічною практикою (у школах Полтави), досить вагому роль в ПІНО мала і фахова практична підготовка учителів.
На базі ІНО проводилися двохмісячні курси учителів по їхній перепідготовці; методисти ІНО брали участь в учительських конференціях, місцевих методичних комісіях. 

У 1928 р. до ПІНО було приєднано Полтавський педагогічний технікум імені М. Драгоманова, загальна чисельність студентів зросла, а викладачі технікуму перейшли на роботу до інституту. 

Відповідно до партійних директив, запроваджується одноосібне керівництво вищими навчальними закладами. 13 березня 1929 р. Правління ПІНО, яке формально було колективним органом управління (починаючи з 1921 р.), розпускається. Персональна відповідальність за стан справ повністю покладається на директора та завідувачів факультетів. 

З 1928/1929 н.р. в ІНО було 2 факультети: старшого концентру, що готував учителів 5-7 класів (декан О.Т. Бузинний, а після його арешту, з 22.ХІ.1929  – П.Х.Митрофанов) і молодшого концентру – для 1-4 класів (декан М.С.Дащенко, з 1.11.1928 р.).  В 1929/1930 н.р. факультет старшого концентру поділявся на три відділи: фізико-математичний, агробіологічний (набори на 1-ші курси – по 80 осіб), соціально-економічний (40 осіб). На 1-х курсах, як і раніше, для студентів всіх відділів викладалися соціально-економічні й педагогічні дисципліни. А спеціалізація розпочиналася не з 3-го курсу, як раніше, а вже з другого семестру 2-го курсу.

Питаннями методичного забезпеченням викладання дисциплін на кожному з відділів займались циклові комісії. Порівняно з попереднім періодом, з початку 1929 р. циклові комісії були відсторонені від виконання адміністративних функцій.

Поступово відбувався відхід від «лабораторного методу» організації навчального процесу, зростала роль лекцій і семінарських занять. Але, як і в школі, з 1929 р. спостерігалося масове захоплення «методом проектів», як варіанту «Дальтон-плану» (реалізації принципу індивідуального навчання).

 На факультеті старшого концентру весь навчальний процес поділявся на заняття трьох типів: лекції (33% усього навчального навантаження), семінари (майже 39% часу), і практики (28% від усього обсягу навантаження). Кожен тип занять в різній пропорції був представлений у трьох циклах дисциплін: виробничому, соціально-економічному, педагогічному. Серед дисциплін виробничого циклу на лекції відводилося 51,5%, семінари – 30%, практики – 18,5% часу. Серед дисциплін соціально-економічного циклу, відповідно, 33%, 59% і 8%; педагогічного – 14,2%, 27,8%, 58%.

Чергувалися дні, коли читалися лекції (6 годин на день; тривалість однієї лекції, як і раніше – 50 хвилин), і дні семінарів та практик (7 годин на день).

Таким чином, головна увага приділялась виробничому спрямуванню теоретичних курсів навчальних дисциплін і практичній підготовці. Виробниче спрямування навчальних дисциплін полягало в ознайомленні студентів із основами виробництва (агробіологічного циклу – сільськогосподарським).

З 1 квітня 1929 р. відкриті короткотермінові (5¹/₂ – місячні) робітничо-наймитські курси слухачів для підготовки до факультету старшого концентру.

У 1929/1930 році вперше здійснено набір 40 студентів на дошкільне відділення ПІНО, а також на денний робітфак (вечірній робітфак – з 1930 р.). Деканом робітфаку з 1.10.1929 р.  була  Наталія  Платонівна  Кушніренко.

Слід відзначити, що в той час до наступної реформи системи освіти готувалися завчасно. 25-27 січня 1930 р. в наркоматі освіти відбулася нарада з питань реорганізації системи педагогічної освіти. На цій нараді обговорювався проект поділу реорганізованих закладів на структурні підрозділи. 

Хоч на 1-й курс факультету молодшого концентру в 1929 р. було прийнято 80 студентів  (і підготовча група ― 40 осіб), але  Наказом НКО УСРР від 7.02.1930 р. цей факультет в ПІНО ліквідовувався. Студенти, в залежності від їх бажання, були розподілені по відділах факультету старшого концентру.

Студенти ІІІ курсу старшого концентру, у зв’язку з наступним переходом на 3-річну освіту в ІСВ, були випущені раніше наміченого 4-річного терміну.

Як і передбачалося, у серпні 1930 р. Полтавський інститут народної освіти було реорганізовано в Полтавський інститут соціального виховання (ПІСВ), який проіснував у такому статусі до серпня 1933 р.

У 1928-1929 рр. ІНО накрила хвиля арештів викладачів, яких підозрювали в приналежності до «націоналістичної організації». Першим ще в 1928 р. був заарештований проф. Щепотьєв В.О. (У 1937 р. він власноручно пише, що ПІНО до 1928/1929 року було «кублом націоналістів»).10.09.1929 р. вчинені «труси» в квартирах ще 6-ти провідних професорів. Заарештовані декан О.Т.Бузинний і професор математики В.С.Воропай (звільнені з ІНО в жовтні). Решта професорів – справжніх інтелігентів і українських патріотів, — теж невдовзі вимушені були покинути інститут і Полтаву, а в другій половині 1930-х  років зазнали репресій.

http://histpol.pl.ua/ru/biblioteka/ukazatel-po-avtoram/avtory-b/bulava-leonid-nikolaevich

Розділ книги:
Л.М. Булава, С.М. Шевчук. Полтавський інститут народної освіти (ІV.1921 —  VІІІ.1930 рр.) //ГЕОГРАФІЧНА ОСВІТА В КОНТЕКСТІ ІСТОРІЇ ПОЛТАВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ПЕДАГОГІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ  ІМЕНІ  В.Г. КОРОЛЕНКА (1914 – 2014 роки) : Монографія.  – Полтава, 2014. – 158 с.   С.41-67.