Поділ – колишнє передмістя Полтави. Частина 1: Верхній Поділ

Перша писемна згадка про Поділ (за архівістом Миколою Лятошинським) – від 1666 року. Історик Оксана Коваленко початок формування цього передмістя відносить до 1640-х / 1650-х років.
В історико-географічному відношенні Поділ чітко поділяється на дві частини:

Верхній Поділ – крутосхили Старополтавської гори, які в наш не прийнято відносити до Подолу, бо люди звикли його асоціювати тільки з низькою частиною міста. Між тим, у географічному відношенні ця ділянка є частиною долини Ворскли – його правим корінним схилом. А в історичному відношенні, безумовно, є  колишнім форштадтом Поділ.
Нижній  Поділ – більша частина Подолу, в межах правобережної заплави Ворскли.

У XVII- XVIII століттях Верхній  Поділ  поділявся на дві час­тини: Соборну гору (з ХХ століття укорінилася її інші на­зва – Іва­нова гора, в пам’ять про Івана Ко­тляревсь­кого, садиба якого була біля бро­вки плато), та Різницьку гору. Назва «Різ­ницька гора» походить від розташування на окраїні фортеці, міських різниць.

Вулиця Панянка із півночі відмежує найдавнішу частину Подолу (на схилах Старополтавської гори) від іншого передмістя – Панянки. На сході ця найстаріша частина Подолу закінчувалася вище по схилу від пров. Ламаного; на заході й південному заході – на межі з  Полтавською фортецею.

Східний – північно-східний крутосхил Старо-полтавської гори – це ділянка  правого корінного схилу долини Ворскли, яка утворилася внаслідок дії сили Коріоліса на водні потоки (які в північній півкулі відхиляються вправо, підмиваючи праві схили долин, і зумовлюючи їхній поступовий відступ). Під дією сили тяжіння, поверхневих і підземних вод, на корінних схилах відбуваються процеси водної ерозії (поверхневого змиву й розмиру гірських порід) – зокрема, утворення ярів і промоїн, а також зсуви й опливини гірських порід. Ці процеси тривалий час негативно вливали на господарське освоєння і заселення схилів Старополтавської гори.

Але поселення на Старополтавській горі створювали з метою їхньої оборони, використовуючи саме цей чинник – крутосхили, які противникам було важче подолати. На бровці її плато, поруч із крутосхилами, у XVII- XVIІI століттях і створювали обороні споруди Полтавської фортеці. Максимальний перепад висот (між плато й підніжжям гори) становить біля 60 метрів (від 153,5 м біля Білої Альтанки – до 95 м на початку пров. Ламаного); максимальний нахил поверхні в наш час – 10% (є підстави вважати, що він кілька століть тому був більшим).

До кінця XVIІI століття ми не маємо достатньо точних планів крутосхилів цієї гори. Але з того, що маємо видно, що мешканці фортеці використовували неглибокі ярі й промоїни на схилах для повздовжніх доріг / вулиць, які вели в долину Ворскли (і далі в бік Хрестовоздвиженського монастиря і переправи / мосту через річку в місцевості Острівець).

На планах Полтавської битви 1709 р. видно, що на розі сучасних вулиць Художньої і Верховинця була Курилівська фортечна брама, яка вели на спуск до долини по сучасній вулиці Верховинця. Це спуск використовував природню ерозійну ложбину (майже непомітну в сучасному рельєфі). Пізніше на місці цієї брами спорудили Курилівську башту. 

Дещо пізніше дорога на нижній Поділ і до переправи через Ворсклу йшла через Спаські ворота – Фортечним яром (по якому прокладена верхня частина вулиці Панянка). Ця дорога є північною межею Верхнього Подолу.

Південна межа Верхнього Подолу – це нинішня вул. Небесної Сотні (колишня Леніна, Ново-Миколаївська), що прокладена по днищу Мазурівського яру, по якому текла річечка Мазурівка (вона ж Полтавка). На карті межа проведена по пров. ХТЗ і нижче, орієнтовно там, де була колись стіна «Нової фортеці» і її Подільська брама; вище на днищі балки – ставок для потреб полтавців, і далі на захід – передмістя Мазурівка.