Великі землевласники в Полтаві (XVII - початок XX ст.)

Герцики — козацько-старшинський, згодом дворянський рід. Походять від єврея Симона Герцика (?—1689), мешка­нця м. Умань, який перебрався до Полтави й біля 1650 року при­йняв християнство.

Його син Павло Семенович Герцик (*? - † біля 1700).  До 1675 р. обіймав посаду полкового писаря;  полтавський  пол­ковник (обирався п’ять разів: 1675–76, 1677, 1683–86, 1687, 1692–95 роки). Жив у Полтаві. Його коштом із добутих в Кизи-Кермені гармат відлито дзвін для Успенського собору в Полтаві. У кінці життя П.С. Гер­цик перебрався до Києво-Печерської лаври; там його коштом збудовано Хрес­товоздвиженську церкву (1700), де й похований. 

На початку 1690-х гетьманом Іваном Мазепою йому  пожа­лувані Вакулинці, Крутий Берег і Яківці поблизу Полтави, які після його смерті належали вдові — Ірині (уродженій Яблонсь­кій) та сину Григорію, а в 1709 році відібрані у вдови (висланої до Сибіру), та передані, відповідно, Хрестовоздвиженському монастирю, новому полковни­кові Полтавському Іванові Черняку та вихрестові Петрові Яценку (Якубинсь­кому), який таки доніс Петрові І звістку про «зраду» Івана Мазепи.

Його сини — Григорій, Іван та Опанас Герцики, — були прибічниками ге­тьмана І.Мазепи і пішли за ним у вигнання. Донька Ганна одружена з Пили­пом Орликом (з ХІ.1698), генеральним  писарем з 1706 р., друга — Марія, з Володимиром Макси­мовичем, третя — Христина з Григорієм Нови­цьким.

Найвідоміший із синів — Герцик Григорій Павлович (нар.70-х-80-ті рр. XVII ст., м. Полтава — † після 1735, м. Москва) — бунчуковий товариш, на­казний полтав­ський полковник (1705). Після Полтавської битви 1709 р. разом з Мазепою і швед­ським королем Карлом XII відступив у Бендери. Супрово­джував у еміграції П. Ор­лика, після обрання якого гетьманом (у квітні 1710 року) був призначе­ний генера­льним осавулом (1711-1719). Схоплений у Європі агентами Петра І й вивезений до Московії, де й помер під наглядом. Перша дружина — Аграфена Іванівна Герцик, уроджена Левенець (донька полтавського полковника). Дехто із його дітей від першого шлюбу залишився неподалік від Полтави, в с. Стасі, які належали діду по лінії матері Іванові Левенцю. 

    Потомкам Григорія пізніше було надане російське дворянство. Внук Григорія – Михайло Костянтинович Герцик (1790-?після 1832) був учасником війни з Наполе­оном 1812 р., полковник; у відставці купив садибу в с. Степанівка біля Полтави. Рід Герциків внесено до 2-ї частини Родовідної книги Полтавської  губернії, Указ Ге­рольдії про затвердження у дворянстві від 23 жовтня 1844 р. Мав синів: Степана (1833), Афанасія (1837), та доньок  Дарію (1839) й Олександру (1844).

  У сім'ї Олексія Костянтиновича та Віри Василівни Герцик народилася відома акт­риса Олександра Герцик (1886/7-1964), яка мала ще трьох сестер — Катерину, Віру та Ганну. Швидше  за все, вони належали до потомків по лінії Григорія Павловича Герцика. Її батько, дворянин Олексій Костянтинович Герцик, у кінці ХІХ ст. слу­жив помічником бухгалтера в Полтавській губернській управі, на початку ХХ ст. перейшов в околоточні надзирателі, жив на вул. Кобеляцька №75 (орієнтовно, на­впроти могили І.П. Котляревського).

Найвідоміший із 8-ми дітей подружжя Ганни Герцик (Орлик) і Пилипа Ор­лика — Гри­гір  Орлик (1702, Батурин – 1759, Париж) — генерал-лейте­нант фран­цузької королівської гвардії, польний маршал, член Королівської ради Франції, граф; потомків не мав. 

Черняки — козацько-старшинський, згодом дворянський рід, що похо­дить від Леонтія Івано­вича Черняка (Леска Черняченка; *? - † після 1698), пол­тавського полкового сотника (1665-1669), генерального осавула (1670-1677) і полтавського полковника (1680-1682, 1689, наказного в 1692). 

   Його син Іван Леонті­йович  Черняк (*? - † 1722): полтавський полко­вий писар (1692-1694; Іван Мазепа у 1693 р. затвердив за ним половину с. Рибці); полковий сотник (1695-1699); бунчуковий товариш, який у 1708-1709 р. був посланцем від проросійського гетьмана Скоропадського до запорожців і кримського хана; полковник (1709-1722), якому після Полта­вської битви був відданий в управління Полтавсь­кий полк, надані колишні рангові маєтності  Герциків, та закріплені придбані маєтності. За універсалом гетьмана Скоропадського в 1717 р. йому надане у вічне володіння село Крутий Берег (спочатку гетьман надав колишні маєтності Павла Герцика миргородсь­кому полковникові Д. Апостолу, а той їх продав І.Л. Чер­няку). По­при гетьманський універсал, ґвалтовно захопив і до 1719 року утримував село Вакулинці. Відо­мий іншими зловживан­нями та здирст­вами.

1715  року Іван Черняк купив за 500 рублів (у  осавула військового генера­льного Василя Жураковського, що раніше належала родині Герциків) греблю стару пусту при селі Грабинівці, на якій він збудував млин, а також володів «Крутобережською рощею» (гаєм). Очевидно, з того часу Крутобережна гре­бля стала окремим населеним пунктом, а пізніше – південною частиною села Крутий Берег. 1722 року на Крутобережній греблі на р. Ворсклі були три млини  Івана Черняка (6 млинарських каменів, дві ступи). 1729: «В гаю Кру­тоберезькому при млинах Черняковських було 36 дворів». Він був також вла­сником слободи Кучерівка під Яківцями, з садом, греблею й млином (с….). 

 У 1721 році Іван Черняк своїм коштом переніс жіночий монастир із кутка Полтави Мазурівка на власну землю в село Пушкарівку, на відстань в 3 версти від Полтави. Відтоді і до 1762 р. монастир називався Покровським Пушкарівським.

Помер у кінці 1722 року, керуючи десятитисячним загоном українських козаків на будівництві каналу від Ладозького озера до Санкт-Петербурга.

У 1744 р. його друга дружина Ірина Степанівна (якій він відписав все майно), була жива й володіла 41 двором (у т.ч. в Полтаві), та 3 млиновими колами.

Григорій Іванович Черняк (*? - † 1737), сотник Полтавської 1-ї полкової со­тні (1725-1732). Після смерті батька, за гетьманським універсалом, отримав землі, раніше відібрані у Герциків (Крутий Берег тощо). Помер бездітним.

Доньки І.Л. Черняка – Агафія, була дружиною сотника Великобудиського Дмитра Колачинського; Марія Іванівна (Черняківна) – з 1722 р., ще за життя батька, видана заміж за Чигирин-Дібровсього сотника Григорія Заньковського (с…..). Вони і їхні потомки ще півстоліття безроз­дільно володіли селом  Крутий Берег, хуторами, греблями й млинами біля нього.

Заньковські (Занковські)  – кілька  козацько-стар­шин­ських, пізніше – дворянських родів; з початку XVIIІ століття відомі на Полтавщині (Полтава, Крутий Берег). 

Рід нащадків Георгія (Юрія) Заньковського внесений до Родовідної книги Полтавської губернії, а герб – до 6-ї ч. "Об­щего гербов­ника дворянских родов Всероссийской импе­рии".

Георгій [Юрій] Заньковський в 1710-х…1720-х роках був священиком церкви села Жуки під Полтавою.  Син: Григорій Георгійович [Юрійович] Заньковський до 1715 р. – канцелярист Лубенської полкової канцелярії. Значковий товариш Лубенського полку (1715-1718). Наказний (1715-1718) та повний (1718-1723) сотник Чигирин-Дібровської сотні Лубенського полку. 1722 року одружився з донькою полтавського полковника Івана Черняка Марією. Значковий товариш Полтавського полку (1723-1732). Полтавський полковий комісар (1726-1727). Полтавський полковий писар (1729-1730). Сотник Старосанжарської сотні Полтавського полку (1732-1745). У 1735 р. за ним був приїзд ний двір і шинок у Полтаві. Загинув у 1745 році під час походу проти турецько-татарських військ. Мав трьох синів (Федора, Івана та Василя), які служили старшинами Війська Запорозького. Тесть сотника Андрія Васильовича Магденка (по доньці Парасці).

Син Василь від 1746 р. служив канцеляристом, з 1748 р. – бунчуковий товариш. Син Іван службу розпочав у полковій канцелярії, а продовжив сотником Старосанжарівським і Другої Старосанжарської сотні (1759-1767).

Діти Івана Григоровича Заньковського: Заньковський Андрій – бунчуковий товариш (1782-1784), колезький асесор (1784); дружина –  Марина Андріївна Миклашевська (? - ран. 1784), Микола – титулярний радник в земському суді (1806), та Заньковський Дмитро Іванович – прем’єр-майор, який отримав половину с. Крутий Берег, як спадок дядька – бригадира Федора Заньковського. Дружина Дмитра – Дарія Заньковська, поміщиця, майорша.
    Федір Григорович Заньковський (*1723-†1791) – старший син Григорія Заньковського й Марії Черняк. Впродовж 1743-1747 роках служив рейтаром у кін­ному полку в Росії. Бунчуковий товариш у Полтавському полку (1748-1771). Полковник Миргородського полку (1771-1782). Із 1783 р. – в чині брига­дира (середній між чинами полковника і генерал-майора); з 1889 р. у відставці. У 1760-х у Полтаві мав 2 двори, 2 дворові місця та 1 бездвірну хату в середмісті й 5 підварків на форштадті. У 1780-х володів великими ділянками землі й мав близько півтори тисячі кріпосних душ у різних місцевостях. Був предводителем дворянської опіки в Костянтинограді й Полтаві. Жив у селі Крутий Берег колишньої Полтавської со­тні, де й помер (збереглася архівна справа за 1791 рік про розділ спадкового майна між родичами померлого бригадира Ф. Заньковського).

Перша дружина (з 1756 р.) – донька бунчукового товариша Івана Остро­градського; друга – полтавського полкового обозного Андрія Руновського.

Синів не мав. Тому землі біля Полтави були розділені між племінником - си­ном брата Івана, прем'єр-майором Дмитром Івановичем Заньковським і зя­тем Андрієм Олександровичем Дублянським (чоловіком доньки Варвари), прокурором в Катеринославському намісництві (який невдовзі помер і зали­шив майно своєму синові майору Федору Дублянському).

За ревізією поміщицьких володінь 1810 року, одна час­тина села Крутий Берег належала майорові Дмитрові Івановичу Заньковському (з панським бу­дин­ком і церквою, 63 ревізьких душ селян чоловічої статі, зе­млі з різними го­сподарськими спорудами  біля 290 гектарів). Його вказують як фундатора дерев’яної Петропавлівської церкви (1784, але не першої в селі). Причому, власником цієї са­диби Дмитро Заньковський був ще в 1780-х роках.

Дмитро Іванович Заньковський, у свою чергу, розділив майно в Крутому Березі між двома синами – Григорієм Дмитровичем і Єлисеєм Дмитрови­чем. Іванові й Михайлу Дмитровичам дісталося с. Жуки біля м. Глобине.

Штаб-ротмістр поміщик Григорій Дмитрович Заньковський у  1815 р. одружився з Наталією – донькою капітана Івана Васильовича Балясного (власника Нижніх Млинів). Помер, орієнтовно, в 1833 році, а його земля й колишні кріпаки на ній стали селянами-власниками (с…). Ми не маємо документів, які б пояснили механізм передачі цієї власно­сті. Це тим більш дивно, що в нього були нащадки, занесені в родословну книгу Полтавської губернії: син Василь Заньковський (*1816)і дочка Пелагея.

Штабс-капітану В.Г. Заньковському (межевому судді в 1858-1862 рр.)  і його синові Миколі Заньковському дісталися родові землі за межами околиць Полтави (села Черняківка і Стінки, нині Чутівська громада). 

   А капітан Єлисей Дмитрович Заньковський (*±1788 – † після 1833) учасник воєн із Наполеоном; після 1814 р. вийшов у відставку; у 1833 р. числився хо­лос­тим. Невідомо, звідки взявся в 1850-х…1880-х роках спадкоємець  його зе­мель – Семен Єлисейович Заньковський (с….). На Полтавщині такий не зареєстрований. Отже, жив десь за її межами. Справа про викуп його зе­мель:

Дело Якубенковой Ф.В., Занковского С.Е. и Эмних Е.Е. Полтавской губернии Полтавского уезда селения Крутого - Берега и деревни Крюковой. 1 августа 1866 г. - 2 августа 1868 г //РГИА   Дела Главного выкупного учреждения Министерства финансов по Полтавской губернии). РГИА. Ф. 577, опис  30. 175 с.

    Напевне, частину землі у Заньковських викупив інший поміщик села Крутий Берег – А.Ф.Дублянський. Бо порівняно з 1810 роком, площа землі у власності Дублянських у 1850-х зросла майже на 220 гектарів.

    Від другої третини ХІХ століття представники роду Заньковських служили офіцерами, дрібними чиновниками, а також у системі освіти.

    Ми зосередили увагу на гілці роду Заньковських, які колись мали садибу й власність у Крутому Березі. Вже з кінця XVIII століття великі маєтності Федора Заньковського були розділені, в тому числі на Крутому Березі – на дві частини, а до кінця 1880-х років, схоже, розпродані. Варто зазначити, що поміщицька садиба була там, де зараз територія школи №22.

   Крім гілки Заньковських у Крутому Березі, на Полтавщині були й воло­діння інших гілок: біля села Черняківка на Чутівщині, і в селі Жуки Глобин­ської громади (із останньої гілки походить  міський голова Полтави в 1913-1917 рр. Сергій Степанович Заньковський, *1859-†біля 1928).

Дублянські  —  козацько-старшинський рід, що походив із Речі Посполитої (можливо, із міста Дубляни біля Львова), але в XVII столітті оселився на Стародубщині, а з XVIIІ ст. - на Полтавщині (Крутий Берег) та Харківщині.

1. Павло Романович Дублянський (біля 1670 – †1740, с. Дєдово, Стародубщина)– гербовий шляхтич;  військовий канцелярист Генеральної військової канцелярії (1690-1709 рр.), писар Стародубського полку (1709-1715), сотник Новомістенської сотні (в 1715-1730 рр.), бунчуковий товариш (1730-1735). Дружина – племінниця генерального писаря Василя Леонтійовича Кочубея. Син Олександр і 2 дочки.
2. Олександр Павлович Дублянський (*1713 – †1786)  – бунчуковий товариш у Стародубському полку (1735-1762), Генеральний суддя Війська Запорізького (1762-1781), дійсний статський радник (з 1781), Член Другої Малоросійської колегії (1781-1784).  Мав покої в селі Дєдово на Стародубщині, власник 378 душ підданих. 
   Дружина – Дарія Андріївна Гудович, сестра генерального підскарбія Василя Андрійовича Гудовича й донька бунчукового товариша Андрія Гудовича.

Діти О.П. Дублянського: Федір (1742-1806, статський радник, одружений з Агафією Міклашевською, поміщик у Новгород-Сіверському намісництві),Іван (174?-1811? від­ставний корнет),Андрій (≈1747-?), Василь (≈1750, колезький асесор з 1783 р., чоло­вік Анни Іванівни, уродженої  Немирович-Данченко), Яків (?), Степан (1748≈†1829, з 1781 р. поручик у відставці; другий шлюб із Агафією Андріївною Зан­ковською), Пелагея (Косач), Олена (Рославець), Ганна (Долинська), Марія, Марфа, Меланія.

III. Андрій Олександрович Дублянський (біля 1747 - † між 1793 і 1795), ротмістр,   пізніше - надвірний радник. У 1776-7 р. – межевщик Полтавської провінційної канцелярії; у 1785-1793 рр. прокурор у другому департаменті Катеринославської верхньої розправи. Успадкував від  батька 75 ревізьких душ на Стародубщині. Був одружений на Варварі Федорівні Заньковській – доньці власника Крутого Берега бригадира Федора Заньковського, отримав, як посаг, землю в Крутому Березі (а всього 260 душ не тільки в Полтавському, але й інших повітах). Сини: Федір, Павло (*1785…†1854, полковник – учасник війни з наполеонівською Францією; дружина Матільда Йосипівна Прушинська, мала маєтності на Волині – де доживав і помер П.А.Дублянський); Олександр і Семен (1786).

Внук Луки Дублянського – племінник  П.Р. Дублянського: Андрій Михайлович Дублянський (козак, гармаш, власник підприємства із виробництва  дзвонів у Полтаві, 1760-ті), та його син Максим Андрійович Дублянський (осавул полкової артилерії Полтавського полку в 1779 - 1781 - ? ; дружина Агафія; мав 21 кріпака в Полтаві.  Діти Максима – Петро і Олена).

IV. Федір Андрійович Дублянський (*1775 – † між 1835…1839). В 1794 р. – сержант лейб-гвардії Преображенського полку. А вже в 1795 р. – армійський капітан при відставці (мабуть у зв’язку зі смертю батька) У с. Крутий Берег, та в Костянтиноградському повіті  станом на 1832 р.  мав разом 467 кріпаків. У 1807 р. згадується, як підсудок Костянтиноградського повітового суду;  1825-1826 р. – як засідатель у Полтавському губернському совісному суді, 1829-1831 –  в нижньому повітовому земському суді; в 1832-1835 р. – депутат від Полтавського повіту в губернському дворянському зібранні.

Тоді ж зазначений винокурний завод (2500 відер на рік) у Крутому Березі.

Дружина Ф.А. Дублянського - Олена Миколаївна, уроджена Карпова (1786-?). Діти: Іван (1806, працював дрібним чиновником в канцелярії військового міністра, звільнений у 1832 р., подальша доля невідома), Микола (1808), Андрій (1810), Анна (1812),  Наталія (1813), Василь (1817 - ?після 1847), Варвара (1818).

V.  Андрій Федорович Дублянський (*5.03.1810, Крутий Берег – † 1876).    гусарський майор (з 1839 р., при відставці). Власник поміщицького маєтку в Крутому Березі. Член губернського дворянського зібрання від Полтавського повіту. Станом на 1858 рік володів 475 гектарами угідь (майже всі – зручні для обробітку). Порівняно з 1810 роком, площа землі у власності Дублянсь­ких зросла майже на 220 гектарів (викуплена у Заньковських?).
Дружина – Анастасія Костянтинівна, уроджена княжна Гагаріна (1810?* - †1875), донька князя Костянтина Олексійовича й Олени Петрівни Гагаріних.
Діти: Володимир (1855, Крутий Берег), Олена (1856, Крутий Берег)

Китицын П. Малоизвестный исторический род // Киевская старина. 1884, т. 9, № 6, с.342-344.  
В статті згадувалося, що на південній окраїні села Крутий Берег Пол­тавського по­віту знаходиться ошатний маєток відставного майора Андрія Федоро­вича Дублян-сь­кого. Власник мав колекцію раритетів часів Козаччини, яка дісталася йому від предків, багато рідкісних книг, географічних атласів XVIII століття й портретів..  
Швидше за все, землі Дублянських   були викуплені в ссередині 1880-х.

VІ.  Володимир Андрійович Дублянський (*1855, Крутий Берег - †1922?). Ротмістр у відставці. Є відомості, що на початку ХХ століття був активним діячем руху монархістів-чорносотенців у Поволжжі (Вольськ).

Дружина: Зінаїда Петрівна Дублянська, уроджена Давидова (?1859-†1922), донька сина декабриста Петра Васильовича Давидова (1825-1912). 

Діти: Володимир, Сергій,  Петро (1884, вихованець Полтавського Петровського кадетського корпусу, випуск 1902 р. та Єлісаветградське кавалерійське училище), Єлизавета (?, закінчила Харківський інститут шляхетних дівиць, заміжня).

V.   Василь Федорович Дублянський (*1817, Крутий Берег - †?), брат А.Ф.Дублянського;  штаб-ротмістр при відставці в 1839 році (як і брат Анд­рій). Дружина – Уляна Василівна Рощаковська, донька поміщика Гадяцького й Зіньківського повітів. За нею дано  посаг: 100 душ у селі Лютенька і 60 – в селі Улянівка Зіньківського повіту (перейменований на хутір Дублянської, тепер – с. Дуб’янщина Зіньківської громади. В 1883 році  У.В. Дублянська  мала в селі Улянівці 832 десятини землі, але в ньому не проживала, а здавала землю в оренду). На початку 1840-х В.Ф. Дублянський – депутат дворянства Гадяцького по­віту (як і брат Андрій – від Полтавського); в 1842-44 – засідатель Полтавсь­кого совісного суду, в 1845-46 – депутат в Зіньківському земському  суді; з 1846-47 р. – чиновник з особливих доручень при Полтавському цивільному губернаторові (в чині губернського секретаря). Відомостей після 1847 р. не­має. Син – Василь Васильович Дублянський.

VІ.  Василь Васильович Дублянський (1839, Крутий Берег - †?). У 1887-1897 роках – приватний повірений, жив у місті Полтаві. Мав єдину доньку – Ольгу Василівну Дублянську (заміжня за  Віктором Романовичем Бойчуком, старшим колезьким секретарем, діловодом губернського правління).

У списках землевласників Полтавщини початку ХХ століття Дублянських немає.

 Невіандт  Костянтин Олександрович(*1869-†1919) —  вла­сник маєтку в селі Крутий Берег перед 1917 роком. Він особисто і його дружина Со­фія Олександрівна занесені в дворянську родословну книгу по Полтавсь­кому повіту у 1898 р. Невіандти – рід голландсь­кого походження, ведуть початок у Росії від гірничого інженера, який переїхав сюди ще на початку XVIII ст. Його ба­тько мав великі маєтки в кількох губерніях. У 1889 р. Ко­стянтин здобув військову освіту (кавалерист); в 1901 р. у званні поручика (при відставці). З 1902 р. служив земським начальником у Полтавського по­віті; призначався членом Полтавської повітової й губе­рнсь­кої землевпорядної комісії. Полтавська Дума виділила К.О. Невіандту земе­льну ділянку під буді­вництво приватного будинку на розі вулиць Олександ­рівська і Спаська (те­пер – вул. Соборності №8), відома за розміщенням у ньому ЗАГСу.  Будинок зведено біля 1910 р., а в  1914 р. він продав його родині П.А. Фон-Гарні­єра. 

    У 1912 р. К.О. Невіандт був обра­ний чле­ном Державної думи Росії IV-го скликання від Полтавської губернії, входив до фракції російських наці­оналіс­тів і помірно-правих. У 1913 р. склав повноваження члена Думи у зв'язку з при­значен­ням на керівні посади в Головному управ­лінні у справах місцевого го­сподар­ства (1913-1917), мав чин колезького рад­ника. 

   Доньки – Ніна, випускниця 1912 р. Полтавського інституту шляхет­них па­нянок (1895-1990), і  Раїса (в заміжжі Фон-Менгден; в 1913-16 р. навчалася в Петербурзі в училищі Св. Катерини), 1897-1971. Обидві померли в США і похоронені поруч.

    У грудні 1917 р. маєток Невіандта в с. Крутий Берег (413 десятин землі), як царського чиновника й поміщика, було розграбовано, а ліс – вирубано. 

    У 1918 р. приєдна­вся до білого руху – Війська Донського (служив у відділі продовольства). Помер від тифу 13.04.1919 року в місті Ростові-на-Дону. 

Іскри — український шляхетський козацький рід. Першим відо­мим представником роду був  Яків Острянин (Яцко Остря­ниця, Яків Іскра) родом з міста Остер на Чернігівщині. Його діяльність пов’язана з першими роками існування Полтави, як фортеці й відродженого поселення, наданого в 1630 році королем Сигізмундом Третім колишньому коро­лівському комісарові «Селітряної держави» Бартоломію Обалковському. Як отаман реєстрових козаків, він очолю­вав оборону Полтави від московських військ під час Смо­ленської війни (1632-1634 рр.). У 1638 році очолив антиполь­ське повстання, але зазнав поразки й із частиною козаків відійшов на Слобо­жанщину (м. Чугуїв), де в 1641 р. убитий. Він мав синів Івана та Юрія.

Тодішній власник Полтави магнат Олексанр Конєцпольський дозволив його синові Івану Іскрі з частиною козаків повернутися під Полтаву й утворити слободу – Іванченці (тепер пишуть: Івонченці).

Іван Якович Іскра в 1648 році став першим полковником полтавським; наказний гетьман, убитий у 1659 році в протистоянні з Іваном Виговським. 
Із 2024 р. колишня вул. Бородая на Івонченцях носить його ім'я.

Його син – Іван Іванович Іскра, –  полтавський полковий осавул (1683–1696), полковник (1696–1700), знатний військовий товариш (1700–1708). Противник гетьмана Івана Мазепи, один із лідерів опозиційного блоку, учасник антигетьманської змови. Страчений 1708 р. разом з Василем Кочубеєм за донос на гетьмана Івана Мазепу, а його маєтності відібрали.

   Син останнього, Іскра Йосип Іванович (? — †до 1715) — помер бездітним. На ньому полтавська гілка Іскри закінчилася (існувала гілка від Юрія Іскри).

  Колишній полковник полтавський Іван Іванович Іскра в день своєї смерті 3 че­рвня 1708 р. склав тестамент. Сину Йосипу він заповів ліс та ґрунти під Полтавою (село Грабинівка і хутір Трибівський), ліс Янохлібівський, під Решетилівкою с. Де­мидівку з ґрунтами, луками та 2 греблями, ліс під Коломаком, пасіки, 10 піщалів, "снастей что лисицу ловят", кульбаки, одяг. Зятю Дем'яну відписав "отцовский двор Коломаке близкий и отцовскии мои луки и лес". Дружині ж Парасці Федорівні  Іскрі (Жученко) залишив лише майно в домі, в якому вони мешкали.

    Після того як гетьман Іван Мазепа перейшов на бік шведів, а донос Іс­кри та Кочубея виявився правдивим, московський уряд реабілітував страчених. Петро І повернув їхнім родинам конфісковані маєтки й додав нові землеволодіння. Проте, після смерті вдови Іскри – Параски Федорівни (уродженої Жученко) та її бездітного сина Йосипа, усе нерухоме майно покійного Івана перейшло до сім'ї Кочубеїв.  Таким чином з 14 червня 1716 р. Кочубеї заволоділи – Трибовським хутором, слободками Іскровкою в Ровнях Коломацьких (тепер – Скороходівська громада), а також іншими угіддями в Полтавському полку (тимчасово, до 1718 р. – селом Грабинівка).

 Топонімічною пам’яткою, яка ще в ХІХ столітті позначала колишні володіння І.І. Іскри в долині Ворскли / Коломака, є село Іскрівка Трибівська із церквою Іоанна Богослова. Її нинішня відповідність до кінця не визначена. Одні вважають її північною частиною с. Макухівка, а інші – селом Соснівка.

Кочубеї  —  козацько-старшинський рід із XVII століття та дворянський – із XVIIІ ст. (нижче – про гілку, яка мала земельні володіння в долині Ворскли біля Полтави).

Василь Леонтійович Кочубей (~*1640–†1708) – генера­льний писар (1687 – 1699), генеральний суддя Гетьман­ської України (1699–1708, страчений того ж 1708 р.). Володінь у долині Ворскли біля Полтави не мав. 

Василь Васильович Кочубей (*1687–†1743) – полтав­сь­кий полковник  у 1729 – 1743 роках. Його мати (вдова В.Л. Кочубея) Любов Федорівна Кочубей (уроджена Жученко) була рідною сестрою дружини страченого разом із чоловіком колишнього полтавського полковника Івана Іскри – Параски. Після смерті останньої, та відсутності на­щадків, Любов Федорівна звертається з проханням визнати її головним спад­коємцем над землями, що ними володіли Іс­кри. Таким чином з 14 червня 1716 р. Кочубеї заволоділи – Трибовським хутором, слобод­ками Іскровкою в Ровнях Коломацьких, а та­кож іншими угіддями в Полтавському полку (тимчасово, до 1718 р. – селом Грабинівка). Після смерті матері в 1722 р. ці угіддя перей­шли до В.В. Кочубея. Родина жила в селі Жуки.

Його старший син Семен Васильович Кочубей (1725–†1779) – ніжинський полковник, генераль­ний обоз­ний, генерал-майор, член Малоросійської колегії, таємний радник; отримав за заповітом батька, у долині Ворскли Триби з млином й Іскрівку Трибовську, та по р. Свинківці. Жив і похоронений біля міста Глухова.

Молодший син Павло Васильович Кочубей (1738–†1786) отримав села Ди­каньку, Іскрівку Ро­венську  та Кочубеївку. Родоначальник диканської гілки.

Підполковник Михайло Семенович Кочубей (*1751–†1801) успадкував с. Триби.

У Трибах в 1778 році народився син М.С. Кочубея – Семен Михайлович Кочубей. Після нетривалої військової служби, з 1802 до 1805 року, був першим Полтавським повітовим  і губернським предводите­лем дворянства, дійсним статським радником. Він був одружений із багатою спадкоємицею — Парасковією Яківною Бакуринською (1784–1815), дочкою чернігівського губернатора Якова Леонтійовича (від шлюбу з сестрою канцлера Безбородька). Збудував маєток у Полтаві на горі, яку пізніше стали називати Інститутською. Мав біля 7 тисяч кріпаків, але через благодійність і життя на широку ногу, помер у 1835 році в крайній бідності. Перед цим продавши і володіння в долині Ворскли родині Базилевських.

   Полтавська гілка Кочубеїв перервалася зі смертю в Жуках душевнохворого  Миколи Семеновича Кочубея (1814-1870) – сина С.М. Кочубея.

   Отже, маєтності Кочубеїв розташовувалися на лівобережжі долини Ворскли навпроти Полтави (від повороту Коломаку на південь вище села Макухівка – і до його впадіння у Ворсклу).