Триби - історична місцевість на схід від Полтави

Триби (колишній хутір, село) – поселення на центральній високій час­тині заплави Коломаку (між руслом і притерасовим зниженням), поблизу схилу першої надзаплавної (борової) тераси. Абсолютна висота заплави становить +80…82 м, висота поверхні борової тераси – біля 95 метрів; пе­ревищення між заплавою й поверхнею цієї тераси становить ≈15 м.

Поселення Триби в наш час локалізують  за 400-500 м  від русла Коломаку, і одночасно – від сучасної межі міста Полтави. Але ще 200 років село знаходилося на самому березі річки, яка багато разів змінювала течію. У наш час Триби – лісова місцевість  на території Терешківської сільської громади Полтавського району.

Від 1691 року є згадка про хутір Триби (Трибівський), який, разом із се­лом Грабинівка, подарований гетьманом Мазепою полтавському осавулу (в 1696-1700 роках – полковникові) Іванові Івановичу Іскрі, страченому  в 1708 р. за донос на того ж Мазепу. У 1710 році хутір, що називається Три­бівським з греблею на Ворсклі повернено  у власність вдові Іскри, а в 1718 році Грамотою Петра І підтверджено власність Василя Васильовича Кочу­бея (сина страченого в 1708 році  генерального судді і племінника вдови Іскри):

От Полтави в трехъ верстахъ слободка Искровка з хуторомъ Требовскимъ 
в ономъ домъ владѣлческой, на реке Ворсклѣ мелницѣ рибние ловлѣ в ономъ заводъ
, и в разнихъ местахъ принадлежащие к оному селу лѣса и поля.

У 1722 році на Трибівській греблі по Ворсклі згадуються три млини Василя Кочубея  (на 4 камені, й 2 ступи).

Василь Васильович Кочубей (роки життя: 1680-1743) у 1727-1743 роках був полтавським полковником Війська Запорозького. Відомий благодійні­стю (відбудовою Хрестовоздвиженського монастиря).

   Триби і володіння його мешканців згадуються у Румянцевському описі 1766-1767 років.  Село Триби – власницьке, належало Генеральному обоз­ному Війська Запорозького Семенові Васильовичу Кочубею (1725-1779). Після скасування військових чинів Війська Запорозького був членом Ма­лоросійської колегії в чині таємного радника (з 1775 р.). похований у ка­м'яній церкві села Дубовичі Глухівського повіту.

Семен Васильович з осені 1746 був одружений на Ксенії Герасимівні Демешко-Стрешенцовой, став засновником однієї з гілок роду Кочубеїв.

В контексті Румянцевського опису зрозуміло, що до помістя й поселення Триби відносили і ділянку рибної ловлі, і луки (пасовища й сіножаті), й ліси, у тому числі соснові. Тобто це не тільки назва села, але й округи (земельної дачі). Якийсь час вона розпочиналася від згаданого  мосту через Ворсклу, поширювалася на схід, орієнтовно, до нинішнього села Верхоли і на південь – до Микільських хуторів.

У 1776 р. в приході  Златоустівської церкви села Триби числилося  12 дворів і 39 бездвірних хат, 1 священик і 1 церковнослужитель.

У 1784–1796 роках Триби, село  поміщицьке підполковника Михайла Семе­новича Кочубея (1751-?), налічувало, за різними даними, 140..214 мешканців (остання цифра – прихожани церкви). Михайло одружився в 1776 році на 15-річній доньці бунчукового товариша Степана Лашкевича — Агафії. 

Згадується і скит у Трибах, в якому в кінці XVIII століття жили ченці-самітники Хрестовоздвиженського монастиря (мали 61 десятину землі).

Невідомо, як виглядав маєток Кочубеїв XVIII століття (ХІХ ст. – Базилевських) у Трибах. Його залишки були розібрані в 1940 році.

Син М.С. Кочубея – Семен Михайлович Кочубей народився в  1778 р. у селі Триби.  За дворянським обов'язком, вступив на  військову службу  (з 1798 р. – вахмістр Кінної гвардії). Але швидко її залишив, і вже з 1802 року (до 1805) був першим Полтавським повітовим  і губернським предводите­лем дворянства, дійсним статським радником. Одружений із Параскою Яківною Бакуринською  (Кочубей). Відомий благодійністю (подарував мі­сту   сад / нині «парк Перемога», додав свої кошти під час будівництва бу­динків для губернатора, віце-губернатора, дешево поступився своїм буди­нком під Інститут шляхетних панянок тощо). Маючи до 7 тисяч кріпаків, через благодійність і життя на широку ногу, помер у 1835 році в крайній бідності. За благодійність, у  2023 році вулицю Івана Паскевича, за нашою ініціативою, перейменували на вулицю Семена Кочубея.

Полтавська гілка Кочубеїв перервалася зі смертю його душевнохворого  сина Миколи Семеновича Кочубея (1814-1870).

На картах ХІХ століття село Триби показане біля повороту (майже на 90 градусів, із заходу на північ) старої Харківської дороги, до 1810-х років вказаний як хутір біля переправи через Ворсклу (пізніше – Коломак).

На карті Полтавської губернії 1816 р. Триби ще  позначені як село –  населений пункт із церквою:
 

Походження назви ТРИБИ пов’язують зі словами: трибови́й «зубчастий» або трибо́к «шестірня», – як важливий елемент роботи водяного млина на річці. Можливий варіант  походження від слова "ТРЕБА" (пожертва, замовне богослужіння).

Після  С.М. Кочубея, село Триби й лісова дача цього села (яка головним чином, складалася із соснового лісу, розвіяних пісків з поодинокими соснами, і тополево-вербових лісів у западинах, озерами й болотами),  перейшла у власність багатих поміщиків Базилевських. Перший із них – Іван Андрійович Базилевський (1789-1845), дійсний статський радник, полковник у відставці. Наступними власниками були його племінникОлександр Петрович Базилевський (1829-1899), – російський дипломат (із придворним званням камер-юнкера), колекціонер і меценат, який народився в Москві, а з 1863 року постійно мешкав у Парижі. 

За довідником 1859 року «деревня собственническая» за п'ять верст від Полтави, на річці Коломак; 5 дворів, 20 жителів (12 чол. і 8 жін. статі).

На карті Шуберта (1860-х…1870-х років) у поселенні позначено «господський двір» і постоялий двір із корчмою. Плани земельних ділянок  села Триби за 1867 рік вказують головним власником О.П. Базилевського (Державний архів Полтавської області, Ф. 370, оп. 3, справа 54).

Єдиний син останнього Петро Олександрович Базилевський (1855-1920) виховувався в Москві у діда по матері. Успадкував величезні маєтності, у т.ч. на Полтавщині. Після закінчення престижного ліцею в 1876 році всту­пив на службу в лейб-гвардії гусарський полк. 1888 року вийшов у відста­вку в чині ротмістра. Вів життя багатого рантьє. Взимку проживав у Ніцці, Парижі, Швейцарії та Італії, а влітку у маєтку Юрасово під Петербургом. З 1905 р. – повітовий предводитель московського дворянства, а в 1915-1917 роках – останній предводитель дворянства Московської губернії. 

Серед його чисельних титулів і обов’язків – голова ради дитячих притулків. На­певне тому в 1894 р. П.О. Базилевський подарував ділянку площею 120 десятин в уро­чищі Триби, за 6-7 км від Полтави, – з метою створення там виправного при­тулку для малолітніх злочинців.

На карті 1912 року ще позначено «Лесные дачи деревни Трибы» (ліси біля села Триби, за схемою Генерального межування кінця XVIII ст.). Місцевість Никольской (Микільської) волості Полтавського повіту.

Хутір Триби вказаний і в матеріалах перепису населення за 1926 рік (у складі Зінцівсь­кої сільради): 1 господарство, дві людини. На карті Полтавського району 1932 року позначено «радгосп Треби». На карті кінця 1930-х є позначення поселення (без підпису). Ми не маємо інформації, коли Триби, як населе­ний пункт, був знятий із обліку, але в переліках 1946 року й пізніших його вже не було. Хоч на карті 1950-го року тут кілька будинків ще позначено.

  На карті 1975 року тут поз­на­чений «відгодівельний пункт». Як згадують  старо­жили, у різні часи утримували чимало худоби і свійських пта­хів. У наш час ці споруди, в ос­новному, зберег­лися, і станом на  середину 2020-х років утримують овець; є споруда, яку називають ко­лишнім будинком зв’язківців (див. карту угорі, 1), мешканці якого в наш час доглядають за вів­цями. У 1980-х в урочищі Триби згадується «Воєнсторой» і підсобне гос­подарство, у кінці 1990-х  – скотобійня. У північній частині колишнього села здавна діє база «Вторресурси» (2), а в південній територія розчищена для розвідувальної газової свердловини (3).

Дитячі колонії в урочищі Триби (1899—1926)

У 1894 році поміщик Петро Олександрович Базилев­ський подарував ділянку з піщаним ґрунтом площею 120 десятин в уро­чищі Триби, з метою створення там виправного при­тулку для малолітніх злочинців на 30 місць (офіційна назва: Полтавська ремісничо-землероб­ська колонія для неповнолітніх Полтавської губернсь­кої тюремної інспек­ції, яка діяла з 1899 до 1917 року). Тільки біля 45–48 десятин займав умо­вно придатний для землеробства супісок. На 80 десятинах під керівницт­вом ентузіаста - директора колонії Івана Філіповича Гармашова посадили сосновий ліс. Бли­зько 7 десятин тоді знаходилося під озером Рокитне, в якому влітку купалися вихованці. У самому кі­нці 1890-х років на подаро­ваній землі за ко­шти земства спорудили: будинок для ди­ректора колонії, два будинки для вихованців і 2-х педагогів, приміщення для кухні, їдальні, майстерні та класної кімнати, будинок для завідуючого господарством, майстрів та об­слуговуючого персоналу, сарай, комора з кладовкою, комора з льохом та цегляним льодником із двома відділен­нями.

Із матеріалів ревізії закладу в 1916 р.  (ДАПО, ф.1045) дізнаємося, що при колонії був сад, виноградник, город, парники, посіви кормових трав для худоби. Вихованці освоювали, за здібностями, - хто шевську, чоботарську, столярну чи ковальську справу. Один із них шив одяг для їхніх потреб.

Медичну допомогу надавала амбулаторія с. Микільське; в це ж село ви­хованці ходили до церкви (а законовчителем колонії був її диякон). Тому в довідниках є інформація, що ця колонія була або в с. Микільське, або в с. Терешки. Вихователі одночасно були й учителями, які давали по­чаткову трирічну освіту. Після Лютневої революції 1917 р. вихованців ко­лонії амністували й відпустили (у т.ч. через нестачу продуктів і погані умови).

Значна частина вказаних вище приміщень  колишньої ремісничо-землеробської колонії в урочищі Триби восени 1920 року перейшла у ві­дання організованого радянською владою «Дитячого будинку для мора­льно дефективних дітей». Безпритульних дітей – правопорушників, за то­дішньою термінологією, називали «морально дефективними». Колонію очолював відомий у майбутньому педагог і письменник Антон Макаре­нко. 

Із 1922 р. заклад відомий як «Полтавська трудколония для малолітніх правопорушників імені Максима Горького».   Пізніше колонія отримала колиш­ній маєток Вільгельма Трепке в селі Ковалівці (але ремонтні роботи по її влаштуванню затяглися аж до 1924 року). У 1926 році колонію імені Максима Горького пере­вели до колишнього монастиря в Куряжі під Хар­ковом.  У тому ж урочищі Триби, по сусідству з колонією Горького, діяла інша колонія, створена в 1919 р. Лігою порятунку дітей за ініціативою В.Г. Короленка (яка носила його ім’я). Після переведення колонії імені Горь­кого в Куряж, їй передали колишній маєток В. Трепке. 

У наш час біля Верхолів діє Полтавська виправна ко­лонія. 

У довідникові за 1923 рік виділено пригород Полтави – Лісні Триби, з один землеволодінням, 4-ма помешканнями, в яких жили 2 сім’ї. Але заре­єстровано всього 35 осіб (29 чоловіків і 8 жінок). Ймовірно, йдеться про колонію імені В.Г. Короленка в колишній садибі Базилевських на хуторі Триби (бо А.Макаренко пише, що вона була за 3 км від колонії Горького).

МІСЦЕ ПЕРЕПОХОВАНЬ ЖЕРТВ РЕПРЕСІЙ 1930-х РОКІВ

Одним із найвідоміших місць поховань розстріляних комуністичним режимом  у кінці 1930-х років є урочища БІЛА ГОРА і ТРИБИ південніше села Макухівка. У траншеї, виритій спеціально під таку справу, робили поховання по декілька десятків страчених. В «Червоному лісі» біля вказаних урочищ археологи знайшли сім колективних поховань. Точна кількість похованих у цьому лісі досі невідома.

29 червня 1989 року прокуратура Полтавської області порушила кримі­нальну справу за фактом виявлення масових поховань людей в уро­чищі «Триби». А в грудні 1989 року прийн­яте рішення про перепоховання ви­падково виявлених в різних місцях людських останків (у сті­нках піща­них кар'єрів пів­денніше села Макухівка і при археологічних та самовіль­них розкопкахбіля урочища Біла Гора). У кві­тні 1990 року над 200 остан­ками біля траси Київ - Харків насипали курган, і на його вер­шині встано­вили тимчасовий хрест. У 1995 році відкрито ниніш­ній меморіальний комплекс (архітектор Віктор Сергійович Шевченко), - біля прокладеної на початку 1950-х років траси М-03 "Київ - Харків". Рішення про місце роз­ташування мемо­ріалу було прийняте із розрахунку доступності, біля траси М-03, за ≈1,6 км пів­денніше від вірогід­ного місця масових захоронень. 

У наступні роки біля кургану відбува­лися як підзахоронення знайдених оста­нків, так і самовільне вста­новлення кенотафів.

   Розстрі­ляних ховали там, де пі­сля війни відкрили піщані кар'єри (на пів­день під Ма­кухівки, біля тодішнього / ста­рого Харківсь­кого шосе, по якому возили трупи). Швидше за все, розміщення піща­ного кар'єру на місці поховань жертв репре­сій було свідомим рішен­ням комуністичної влади у другій половині 1940 років (а від 1960-х років – Макухівського сміттєзвалища у відпрацьованих кар'єрах).

Отже, топонім «Трибовський», «Триби» з’явився на рубежі XVII – XVIII століть для позначення греблі з млином і хутора на Ворсклі (Коломаку). В останній третині XVIII століття цей термін поширили на земельну дачу (маєтності) цього села, які включали ліси, луки, водно-болотні угіддя. Значення поселення різко зменшилося після банкрутства С.М. Кочубея. На рубежі XIХ – XХ століть «урочищем Триби» називали лісову ділянку на схід від колишнього села, на першій боровій піщаній терасі (від власне Трибів – до Верхолів на сході й лісів обабіч ділянки залізниці між Копилами й Микільським).