Відповідь на Лист захисників функціонера НКВС СРСР
10 років тому мене зацікавила особистість Антона Макаренка. Спочатку - в контексті підготовки матеріалів до 100-річчя Полтавського Учительського / педагогічного інституту, а потім - сама його особистість. Тому що інтерес до постаті Макаренка практично повністю закривав інформацію про життя і діяльність усіх причетних до Учительського інституту в 1914-1919 роках. А я це вважав несправедливим. Можу з гордістю сказати, що в деяких архівних справах у Києві стояли тільки два підписи про їх перегляд - відомого дослідника життєвого й професійного шляху Макаренка - Гьотца Хілліга і мій. Припускаю, що чимало макаренкознавців просто переписували один у одного інформацію, не копаючих у першоджерелах. Тому я тему знаю не з красивих лекцій для студентів і учителів; бо написав декілька об'єктивних статей про Макаренка й Учительський інститут у 1917-1919 роках. Мені була цікава його особистість, мотиви його вчинків. Деякі моменти в тих статтях - то маленькі відкриття. До речі, продовжую "копати" в архівах лінії доль його вчителів після 1919 року. Тому мені ще є про що розповісти - й учителів Макаренка, і історію ПНПУ. Сподіваюся, що це мені вдасться зробити після перемоги над ворогами України. Але на ось це відповім трьома тезами:
https://poltava.to/news/73479/
1.Макаренко - талановитий пристосуванець. І цілком згоден із висновками, які робив у кінці життя Г.Хілліг: МАНКУРТ. Якщо і є в нього щось написане українською, то це данина тодішньому курсу на українізацію (коренізацію). Коли Макаренку було вигідно - він писав у графі "національність" - росіянин, коли вигідно інше - писав, що володіє українською мовою.
2.Наукова етика передбачає всебічний аналіз. Лист Зборів трудового колективу ПНПУ - однобічний (і, до речі, чи були ці збори ПЕРЕД тим, як цей лист надрукували 11-10-2023?).
Я віддаю належне самосвіті Макакаренка. І усвідомлюю: за царського режиму МАКСИМУМ, що б він міг досягти - це учитель маленької зразкової школи при Учительському інституті (він цього добивався - правдами і неправдами). Макаренко зміг себе реалізувати за радянської тоталітарної системи, яка вимагала такої ж тоталітарної педагогіки і літератури, націленої на формування слух'яних колективів епохи індустріалізації і колективізації. Талант Макаренка (вірніше, його вміння пристосовуватися, гарна пам'ять, непоганий рівень самоосвіти і вміння використовувати напрацювання й ідеї інших) міг реалізуватися в умовах виключно тоталітарного політичного режиму і суспільства. В посткомуністичній Україні його педагогіка хіба реалізовується? А раз не дуже, то вона не є універсальною. Я не заперечую, що в державах, орієнтованих на підготовку робітничих кадрів і відданості фірмі вона працює (принаймні, її елементи).
Але не його педагогічна діяльність є причиною перегляду системи меморіалізації його імені. Він зайняв своє місце в історії педагогіки суспільства, яке проводить процес індустріалізації. Тому до кінця літа 2023 року я двічі не голосував (утримувався), коли ставилося питання про перейменування вулиці Макаренка (до речі, чому громадськість ПНПУ НЕ протестувала, коли з назви цієї невеликої вулиці викинули ім'я видатного українського письменника Валеріана Підмогильного і замість нього поставили ім'я Антона Макаренка)?
У біографії Макаренка були круті повороти долі. Для мене , не дивлячись на докладені зусилля, так і залишився незрозумілим його кульбіт, який він здійснив у другій половині 1919 року. Щось переломне відбулося в його особистій долі в той час, - коли він кидає директорську посаду в Кременчуці, ще зайнятому радянськими військами, і буквально втікає до Полтави, вже зайнятої російською денікінською армією. Тут його майже відразу призначають директором школи №2. Тут він демонструє неприязнь до брата, який, власне, й організував у Кременчуці систему трудового виховання школярів (працюючи вчителем школи під керівниццтвом Макаренка); тут змінюється його відношення до матері (яку він раніше не ставив і в гріш), і тут він взяв під своє крило дружину брата, який утік із денікінцями, й новонароджену племінницю. Оцей вчинок мене завжди розчулює. Із хворобливого, незграбного солдатика (яким його бачив брат і знайомі навесні 1917 року) він набуває твердості і навіть мужності борця.
3. Повторю: вулиця Макаренка буде перейменована не через його педагогічну й літературну діяльність. Головна причина - Закон, який набрав чинності 27 червня 2023 року "....про деколонізацію топоніміки". Якщо Закон про декомунізацю 2016 року залишав хоч якусь щілину для того, щоб зберігати меморіалізованими назви і об'єкти на честь А.С.Макаренка, то новий Закон - ЖОДНОЇ. Без всяких виключень, мають бути перейменовані вулиці та інші об'єкти, названі на честь працівників КДБ, НКВС, ГПУ, ЧК. Якщо з 1920 по 1935 рік А.Макаренко був відносно рядовим працівником більшовицьких спецслужб, то в 1935 році він перейшов на керівну роботу до Києва - в центральний апарат НКВС, був другом і соратником кривавого наркома Балицького, і таким чином на Макаренка безпосередньо лягла відповідальність за сталінські репресії проти українського народу. Тому ВАРІАНТІВ БУТИ НЕ МОЖЕ: ім'я Макаренка, згідно Закону, має бути викреслене із топонімічної системи Полтави. Хто закликає цього не робити (не бачити) - той у час війни закликає до неповаги до Законів України. Ніхто ж не забороняє вивчати його літературну й педагогічну спадщину й застосовувати її там, де це доцільно.
На фото - А.С. Макаренко разом із колегами - випускниками Полтавського учительського інституту на початку літа 1917 р. Фото люб'язно надав із власної збірки О.М.Петренко.
А вулиця, сподіваюся, буде названа на честь одного із полтавців, Героїв - Захисників, які загинули за Україну у війні з російсько-фашистськими загарбниками.
