Кіндрат Кушнірчук (із невиданого біографічного словника полтавців)

Кіндрат Кушнірчук народився в багатодітній родині селян-українців. Закінчив сільську церковно-приходську школу і трирічну церковно-учительську семінарію (1917), в якій велику  увагу приділяли хоровому співу. 

У 1917-1925 рр. працює в системі освіти на Житомирщині: учитель початкових шкіл у селах Кишин та Дідковичі (09.1917-03.1921); працівник і заступник керівника Овруцького повітового відділу народної освіти (03.1921-02.1923); викладав історію на педагогічних курсах у Житомирі (04.1923-10.1923); учитель і директор 7-річної школи в селі Топорище (10.1923-09.1925). Член ВКП(б) з 1922 р.

09.1925 р. вступив і 06.1929 р. закінчив історичний відділ  Київського інституту народної освіти імені М.П. Драгоманова (так тоді називався заклад, утворений після розділення Київського університету),  й майже одночасно, із його слів – курс диригування Київського музично-театрального інституту ім. М.В. Лисенка (заочно). З 09.1929 р. в Харкові, – в аспірантурі при кафедрі історії СРСР науково-дослідного інституту історії української  культури імені академіка Д. Багалія при Харківському інституті народної освіти (нині університет імені В.Н. Каразіна); у 1932 р. закінчив її, виконавши кваліфікаційну роботу. Працював доцентом цієї ж кафедри (03.1932 - 03.1934). Одночасно з навчанням в аспірантурі у 1929 – 1930 н.р. працював викладачем історії України, а з 1.09.1930 по 3.03.1932 – завідувачем кафедри історії СРСР і України Харківського педагогічного інституту.

На зламі 1920-х – 1930-х рр. належав до найактивніших членів Товариства істориків-марксистів; у 1931 - 1934 рр. входив до складу президії «Укрголовнауки» (як завідувач секцією бібліотек і музеїв); із його слів, був особистим секретарем наркома освіти М.О. Скрипника. 

Учень і соратник історика О.В. Оглоблина; підтримував його спочатку в дискусіях, а потім – і в інших формах жорсткого протистояння з М.С. Грушевським. Листи Кушнірчука до Оглоблина вже тоді характеризують його: «Ставай до бою одразу, в моїй особі маєш вірного помічника... з політичних міркувань (закриття кафедри Грушевського) цього зробити ЦК не може; але згодом через  рік, через два, це буде зроблено, і я тоді буду з тобою і зорганізуємо семінар, та ще і який семінар! Нам лише по 30 років, яких-небудь!»

К.І. Кушнірчуком в газеті «За комуністичну освіту» (січень 1932 р.) опублікована стаття «Фальсифікатори історичної науки». Своє життєве кредо він висловив наступним чином: «Ніяких «пошан предкам». Ми живемо в іншу добу, служимо іншим класам, належимо до інших людей». До речі, до цієї марксистської кампанії нищівної критики М.С. Грушевського, Д.І. Багалія та інших класиків української історії долучилася і Н.Ю. Мірза-Авак’янц. 

Ще у 1920-тих рр. досліджував історію промисловості України в ХVІ - ХVІІ ст., як член семінару під керівництвом О.В. Оглоблина, а на початку 1930-х рр. – як член секції соціально-економічної історії України Археографічної комісії Центрального архівного управління УРСР. Одночасно з навчанням в аспірантурі – з 03.08.1929 по 01.03.1931 р. – директор Українського державного історичного музею імені Г.С.Сковороди (тепер – Харківський історичний музей імені М.Ф. Сумцова). 

Після самогубства М.О. Скрипника, у зв’язку зі «скрипниківщиною»,  в лютому 1934 р. виключений із партії, позбавлений посад і звання доцента; став безробітним. 

Він їде з дружиною, Катериною Миколаївною Прокопович, у поліське село Страхоліс­ся (нині Іванківського р-ну Київської обл.), де з 08.1934 по 10.1937 рр. викладає у школі-семирічці  історію, географію, співи; працює завучем. Кіндрат Іванович відразу ж створив географічний гурток, навчив учнів виготовляти саморобні пантографи, організував великий учнівський хор, драматичний гурток, які їздили з концертами селами Чорнобильського району, неодноразово виступали в Чорнобилі, виборювали призові місця.   Катерина Миколаївна викладала математику, малювання, креслення; добре малювала. Її малюнками Кіндрат Іванович унаочнював свої уроки. 

Але в кінці жовтня 1937 р. заарештований, підданий тритижневому катуванню, і 27 листопада засуджений до 10 років позбавлення волі та направлений у Самарський виправно-трудовий табір. Глибока психічна травма (і, як він пише, «контузія», яку він отримав на допитах і перебування в концтаборі), скалічили все його подальше життя… В одному зі звернень до партійних органів він пише про те, що його родину викинули з квартири. Дочка померла голодною смертю у віці 16 років, а син до війни перебивався випадковими заробітками і жив у Поліссі в домі брата (про його подальшу долю К.Кушнірчук нічого не пише, але відомо, що в кінці життя він був одиноким). Дружина, отримавши неправдиве повідомлення, що чоловік загинув, виїхала в Полтаву до родичів, і там вийшла заміж за іншу людину. 
У нього при затриманні вилучили всі документи про освіту. Напередодні свого 90-річчя, 29.08.1989 р.  К.І. Кушнірчук виступив по всеукраїнському радіо зі спогадами про арешт і тяжку виснажливу працю на будівництві Куйбишевської ГЕС на Волзі.

Навесні 1943 р. добивається дострокового звільнення (постановою прокуратури СРСР від 25.04.1943 р.), пізніше – припинення карної справи за недоведеністю злочину (Постановою президії Київського обласного суду від 18.01.1956 р.); у червні 1956 р. –  відновлення в КПРС зі збереженням партійного стажу. 

Після звільнення з місць позбавлення волі з травня по грудень 1943 р. працював на різних роботах у м. Чишми, Башкирська АРСР (за що в 1947 р. нагороджений медаллю за труд під час війни). Там же вдруге одружився на жінці єврейської національності, евакуйованої із Полтави. Тому з початку 1944 р. його життя пов’язане з Полтавою (проживав на вул. Соборності). 9.02.1944 р. він призначений методистом Полтавського обласного інституту удосконалення кваліфікації вчителів – завідувачем кабінету історії та географії. На цій посаді працював дуже активно: публікував методичні статті в «Учительской газете» (Москва), «Зорі Полтавщини», організовував краєзнавчу роботу тощо. Восени 1952 р. після перевірок з обкому КП(б)У за новими звинуваченнями в «скрипниківщині» й «ревізіонізмі» написав заяву на звільнення з інституту.

Коли ректор Полтавського педінституту Ф.А. Редько створив 1.09.1946 р. історичний факультет, то відразу ж запросив Кіндрата Івановича на посаду старшого викладача кафедри історії СРСР з погодинною оплатою праці. Він викладав переважно для студентів-філологів курс історії України. 

Оскільки науковий ступінь і вчене звання відновлені не були (документи втрачені під час війни, а свідчень колишніх співробітників виявилося недостатньо), то він зайнявся проблематикою походження східнослов’янських народів, як темою для нової дисертації. Але жоден із закладів не прийняв її до захисту. 10.1949 р. відбулося спільне засідання науковців з Інституту археології та Інституту історії АН УРСР присвячене розгляду дослідження «Етногенезис східнослов’янських народів і походження Київської держави», яке підготував К.І. Кушнірчук. Виступ, в цілому, сприйнято позитивно, але ця праця К.І. Кушнірчука лягла в архів. У мемуарах К.І. Кушнірчук звинувачує професорів  К.Г. Гуслистого і О.К. Касименка у присвоєнні частини матеріалів з його тексту кандидатської дисертації. Де знаходиться повний текст дисертації і чи зберігся він – нам невідомо.

Під час роботи в ПДПІ виникали конфлікти з деякими істориками (зокрема, С. Данішевим і Б. Лозовським), у тому числі щодо змісту викладання курсу «Історія України». Звільнений з ПДПІ 08.1949 р. за особистою вказівкою заступника міністра освіти УРСР (формально – як сумісник, що працює у трьох закладах). Насправді ж, причиною звільнення були вказані конфлікти та минуле Кіндрата Івановича, та від’їзд із Полтави ректора інституту Ф.А. Редька, який раніше ставав на захист К.І. Кушнірука у конфліктах.

У 1952 р. призначений на посаду учителя історії, логіки, музики та співів середньої школи №1 м. Полтави, перетворивши кабінет історії на опорний в області, а шкільний хор – на зразковий (керував хором і працював учителем історії в цій школі за сумісництвом і до офіційного переходу туди). Був нагороджений знаком «Відмінник народної освіти». Але через конфлікти в цій школі у вересні 1953 року  був переведений учителем логіки і психології школи №27 (викладав пізніше – історію і співи; знову організував шкільний хор, хоч і менш успішно і … з 1958 р. знову конфліктував, писав скарги на директора й колег у різні інстанції). 
В останні роки перед виходом на пенсію (в 1962 р.) він працював тільки на частину ставки вчителя, то розмір цієї пенсію був мізерним. У персональній пенсії йому було відмовлено, оскільки партійні органи й органи управління освітою не знайшли для цього підстав. 

У 1960-х – 1970-х роках Кіндрат Іванович  9 років керував  учительським хором, а також хорами в декількох селах Полтавського району, залишив там вдячну пам’ять про себе.

Отже, у житті К.І. Кушнірчука відтворилися круті повороти радянської історії, які в одних випадках сприяли, а в інших – не дозволяли реалізувати йому енергію і працелюбність. Злети змінювалися падіннями, але при падіннях він продовжував боротьбу й іноді виходив переможцем. До кінця життя залишався переконаним комуністом, який до кожної конфліктної ситуації чи події добирав цитати із творів класиків марксизму-ленінізму. А доводити конфлікти до крайності він умів (як і писати скарги до різних владних інстанцій). Пережите ще більше утвердило його, як безкомпромісного борця – аж до психічного виснаження (нав’язливого стану). Це, звичайно, не подобалося керівництву різних рівнів, яке, в свою чергу, іноді відповідало навішуванням на нього ярликів «буржуазного націоналіста», «скрипниківця», «ревізіоніста» та звільняло з роботи.

Найбільші його наукові праці так і лишилися у рукописах (які потребують професійного критичного аналізу):

• До проблеми формування класового суспільства на Україні. Рукопис та машинопис. Б/д. (Частина рукопису планувалася до видання в журналі «Україна», № 3 за 1933 р.).  – ІР НБУВ. – Ф. X. – Од. зб. 3329. –164 арк.  (очевидно, рукопис першої дисертації).
• Етногенез східносло­в’янських народів і походження Київської держави : монографія до захисту дисертації (не опублікована; завершена в 1947 р.).  Текст виступу з цієї теми на засіданні 10.1949: Науковий архів Інституту історії України НАНУ. – Ф. 1. – Оп. 1. – Од. зб. 173. – 35 арк.
• Методика викладання історії в початковій школі (Рукопис. 6 др. арк.).

Судячи з відгуків про його уроки історії в старших класах, К.І. Кушнірчук так і не призвичаївся до роботи вчителем, надаючи перевагу лекційній формі ведення занять (як у вищій школі). На зауваження про низьку ефективність уроків історії відповідав, що «несе в маси більшовицьке слово». Швидше за все, він дуже переоцінював себе і як вчений-історик (оскільки його швидкий «соціальний ліфт» на початку 1930-х завдячує не скільки якості досліджень, скільки позиціонуванню як успішного партійного функціонера в науці). Стиль і зміст його мемуарів не дають нам підстави вважати його за сформованого дослідника. Після втрати статусу в 1934 році він ще зміг заслужити авторитет, як учитель сільської школи. Але арешт у 1937 році й засудження дуже травмували і деформували його особистість. Та й звільнення з двох інститутів після війни теж психічного здоров’я йому не додали…

Джерела інформації: 

1. Мемуари Кушнірчука Кіндрата Івановича в трьох зошитах у клітинку. (Укладач вдячний В.В. Чирці, яка люб’язно надала їх для ознайомлення. Збереглися його записи про дитинство і до 1923 р., та із 1952 до 1982 рр.; один зошит із записами за 1923-1952 роки втрачено І.Легеньким, якому К.І. Кушнірчук їх передав).
   2. Особова справа Кушнірчука Кіндрата Івановича за 1946-1949 р / Архів Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка.
   3. Дело о члене КПСС Кушнирчуке Кондрате Ивановиче (25.05.1960-02.03.1962) // Державний архів Полтавської області. – Фонд П-12, оп.2, справа № 3448.