Вулиця КОЖЕВНА: історія, походження назви

За каталогом підприємств Полтави і Полтавщини 1913-1918 років, у самому місті не було більш-менш значних підприємств із первинної обробки шкіри. Бо технологія її обробки вимагає багато води і ... залишає страшенний сморід. А міська влада за санітарним станом Полтави тоді таки слідкувала! Тому подібні підприємства розміщували ЗА містом,  по хуторах (біля Патлаївки, Кривохаток, Береківки, Копилів тощо). Найбільші тодішні власники шкіряних промислів - родина Прилуцьких.
Раніше такі підприємства в Полтаві діяли, але, очевидно, їх прибрали із санітарних міркувань. Так, у 1830-х...1880-х роках зареєстровані два підприємства з обробки шкіри по Різницькому провулку (тепер це пров. Степовика), а на самому початку ХХ ст. - по Ликовому провулку (тепер - пров. Димський). Це - нижні частини схилів Різницької і Гончарної "гір".
Нагадаю, що в районі нинішньої вулиці Кожевної (над Задихальним яром), ще не з 1860-х/1870-х діяли скотобойня і кишково-салотопний завод, які належали Полтавському міському самоврядуванню (помилково власність на них приписують німецьким колоністам). Але шкіри вони, здається, не чинили. 
Вулиця Кожевна розташована у пониззі Бойкового яру, перпендикулярно до Задихального яру. У цьому яру, вище, досі існують ставочки, на джерельно-чистій воді яких до революції 1917-го діяв завод із виробництва пива; тут же вирощували й хміль. Але після встановлення радянської влади, з 1920-1921 років, як гриби після дощу, почали з'являтися підприємства із вичинки шкір (невеликі заводики й майстерні-чимбарні). Бо радянській владі були потрібні матеріали для шкірянок та чобіт комісарів із чекістами! Не до чистоти довкілля!!! Одна із чимбарень примостилася, фактично, замість пивного заводу і перетворила колись джерельну воду в струмку й ставках на .... резервуар нечистот, амбре від яких до-о-о-вго "радувало" всю Полтаву.

Із завершенням НЕПу більшість невеликих приватних чи орендних шкірообробних підприємств були закриті. Але чимбарню по вул. Монастирській (яка діяла з 1921 року й тепер мала №№23 і 25 по вул.Радянській)  було вирішено розширити до рівня "2-го державного шкірзаводу". Він займався первинною обробкою шкіри й  направляв продукцію підприємствам із виробництва взуття, одягу чи реманенту (таких у Полтаві було достатньо). У другій половині 1930-х тут було зведено нові корпуси заводу, які чи то були підірвані червоною армією при відступі в вересні 1941-го, чи зруйновані внаслідок німецьких бомбардувань.

Після війни завод тривалий час лежав  у руїнах, і відновлений у 1950-х. Його запахи "радували" полтавців аж до того, коли його перевели до Нових Санжарів. 

 Від будинку шкірзаводу ліворуч, перпендикулярно до схилу гори (між вул. Монастирською і Сковороди) відвели місце для вулиці, на якій дозволили зводити за пільговими кредитами житло для робітників шкірзаводу (а деякі будинки завод зводив за власні кошти). Ну ... а хто ж буде мучитися без додаткового стимулу на такій "запашній" роботі? Так від середини 1930-х років почала забудовуватися вулиця, що отримала назву "Кожевна". Це слово є прикладом суржика (русизму), бо підприємство мало офіційну назву українською мовою: "шкіряний завод". Тому потрібно було її назвати: вул. Шкіряників або вул. Шкірянозаводська (маємо ж, наприклад, пров. Металозаводський). 
 Є ще один варіант для її нової назви: "вул. Бойків Яр" (як вважають яр названий за прізвищем полтавського городового отамана Бойка, який мав тут землі. А може й не випадково мав таке прізвище )?